ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 904/4933/15
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.
за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.,
за участю представників сторін:
офісу ГП - Гребеник І.А.,
позивача - Скляр Н.М. (самопредставництво),
відповідача - Бутко О.О. (адвокат), Лісовий Д.О. (адвокат)
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури та Криворізької міської ради
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17.05.2021 (у складі колегії суддів: Дармін М.О. (головуючий), Березкіна О.В., Іванов О.Г.)
за позовом Прокурора Криворізької місцевої прокуратури № 1 Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Криворізької міської ради
до Фізичної особи-підприємця Штефана Владислава Олександровича
про повернення земельної ділянки та стягнення заборгованості в сумі 217 623,86 грн,
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. Прокурор Довгинцівського району м. Кривого Рогу (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Криворізької міської ради (далі - Рада, Позивач) звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Штефана Владислава Олександровича (далі - ФОП Штефан В.О., Відповідач) про зобов`язання Відповідача повернути земельну ділянку площею 0,6480 га, вартістю - 973 555,20 грн по вул. Гутовського біля житлових будинків № 41 та № 57 в Довгинцівському районі м. Кривого Рогу (кадастровий номер: 1211000000:03:001:0222) та стягнення 217 623,86 грн заборгованості за договором оренди земельної ділянки № б/н від 14.08.2009.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням інтересів держави, які полягають у вибутті з користування державою земельної ділянки за відсутності її волі як власника та всупереч встановленого законом порядку.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2020 у справі № 904/4933/15 позовні вимоги задоволено. Зобов`язано ФОП Штефана В.О. повернути земельну ділянку площею 0,6480 га, вартістю 973 555,20 грн по вул. Гутовскього біля житлових будинків № 41 та № 57 в Довгинцівському районі м. Кривого Рогу (кадастровий номер: 1211000000:03:001:0222) на користь держави в особі Позивача за актом приймання-передачі з приведенням її у придатний для використання стан за рахунок Відповідача. Стягнуто з ФОП Штефана В.О. на користь Ради 217 623,86 грн - заборгованості з орендної плати за земельну ділянку. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
2.2. Місцевий господарський суд виходив із доведеності факту неправомірного користування Відповідачем земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди та наявністю правових підстав для стягнення заборгованості з орендної плати.
2.3. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 17.05.2021 у справі № 904/4933/15 скасовано вищезазначене рішення суду першої інстанції, а позов Прокурора залишено без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України.
2.4. Апеляційна інстанція дійшла висновку, що станом на час подання позовної заяви (03.06.2015) Прокурор мав відповідну можливість і зобов`язаний був ознайомитися з положеннями Закону України "Про прокуратуру" № 1697-VII, який вступав в дію з 15.07.2015 і передбачити усі можливі негативні наслідки, пов`язані з невідповідністю позовної заяви в частині вимог Закону № 1697-VII щодо обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави.
3. Короткий зміст вимог касаційних скарг та позиція інших учасників
3.1. У касаційній скарзі Прокурор просить скасувати постанову апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого господарського суду.
3.2. Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарським судом апеляційної інстанції висновків викладених у постанові Верховного Суду від 17.09.2020 у справі № 922/1699/15.
3.3. На переконання заявника, апеляційна інстанція, здійснюючи перевірку підстав для здійснення Прокурором представництва інтересів держави в суді, помилково керувалася положеннями статті 23 Закону України "Про прокуратуру", який набрав чинності 15.07.2015, оскільки у справі, що переглядається, позов подано відповідно до положень статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 № 1789-XII.
3.4. Рада у своїй касаційній скарзі просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а справу направити до цього ж суду для продовження розгляду.
3.5. На обґрунтовування наявності підстави для касаційного оскарження згідно з положеннями пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків викладених у постанові Верховного Суду від 17.09.2020 у справі № 922/1699/15, від 23.07.2020 у справі № 902/862/15, від 19.02.2020 у справі № 2-5633/11, від 10.04.2019 у справі № 813/6409/13-г та від 21.11.2019 у справі № 826/14062/14 щодо застосування положень Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 № 1789-XII.
3.6. У відзиві на касаційні скарги ФОП Штефан В.О. просить залишити їх без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду - без змін з підстав її законності та обґрунтованості.
4. Позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши доводи наведені у касаційних скаргах та відзиві на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, судова колегія дійшла висновку, що касаційна скарга Прокурора підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга Ради - задоволенню з таких підстав.
4.2. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
4.3. Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
4.4. Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
4.5. Отже, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (висновок щодо застосування частини першої статті 58 Конституції України, викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 у справі № 3-1085гс15).
4.6. У Рішенні від 03.10.1997 № 4-зп Конституційний Суд України надав роз`яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами: конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".
4.7. Таким чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
4.8. Під зворотною (ретроактивною) дією акта законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.
4.9. Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм законодавства: 1) коли акт законодавства пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.
4.10. Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Водночас, це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99).
4.11. Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
4.12. Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 у справі № 1-зп).
4.13. Водночас чинне законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта) під час дії якого вони настали або мали місце.
4.14. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
4.15. На час звернення Прокурора до суду з позовом (03.06.2015) правовий статус органів прокуратури було визначено статтями 121-123 Конституції України та Законом України "Про прокуратуру" № 1789-XII від 05.11.1991.
4.16. Так, відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України (в редакції, чинній на час подання позову) на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
4.17. Представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом (частина перша статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" в редакції, чинній на час звернення прокурора до суду).
4.18. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (частина друга статті 29 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній на час звернення до суду).
4.19. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (частина третя статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру"). За наявності зазначеної підстави з метою представництва держави прокурор має, зокрема, право в порядку, передбаченому процесуальним законом, звертатися до суду з позовами (пункт 1 частини п`ятої статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру").
Аналогічна правова позиція щодо застосування частини другої статті 29 Господарського процесуального кодексу України та статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" у відповідних редакціях, сформована у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 2-5633/11, від 23.07.2020 у справі № 902/862/15 та від 17.09.2020 у справі № 922/1699/15.
4.20. Таким чином, станом на дату пред`явлення позову Прокурор керувався діючим на той момент нормами Конституції України, Господарського процесуального кодексу України та Законом України "Про прокуратуру", а дотримання цих вимог, у тому числі, підстави для представництва були підтверджені під час подання позовної заяви та відкриття провадження у справі.
4.21. Зважаючи на обставини цієї справи та принцип незворотності дії закону у часі, а також ту обставину, що Прокурор самостійно обґрунтував у позовній заяві необхідність захисту інтересів держави у визначений спосіб, колегія суддів зазначає про наявність у нього повноважень для представництва у спірних правовідносинах інтересів держави в особі Ради саме відповідно до положень Закону України "Про прокуратуру" № 1789-XII від 05.11.1991.
4.22. Водночас, суд апеляційної інстанції, здійснюючи перевірку підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді, вищенаведеного не врахував та помилково керувався положеннями статті 23 Закону України "Про прокуратуру", який набрав чинності 15.07.2015, та пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, яка набрала чинності 30.09.2016 незважаючи на те, що Прокурор звернувся із позовом відповідно до положень статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" № 1789-XII від 05.11.1991 та статей 2, 29, 54 Господарського процесуального кодексу України в редакціях, що були чинними на час пред`явлення позову (03.06.2015), фактично застосувавши зворотню дію закону без наявності відповідних правових підстав.
4.23. При цьому, апеляційна інстанція безпідставно послалась на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, оскільки у вказаній справі викладено висновок щодо застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у поєднанні із статтею 53 Господарського процесуального кодексу України в редакціях, які набули чинності після подання позову у даній справі.
4.24. За таких обставин, доводи скаржників про неврахування апеляційним господарським судом правових висновків Верховного Суду щодо необхідності застосування норм законодавства, яке визначає правовий статус органів прокуратури у відповідній редакції, ураховуючи момент подання прокурором позову до суду, знайшли своє підтвердження.
4.25. Наведене у сукупності свідчить про те, що передчасно скасувавши рішення місцевого господарського суду і залишивши позов Прокурора без розгляду, суд апеляційної інстанції всупереч вимогам статей 86, 236, 282, 316 Господарського процесуального кодексу України ухилився від апеляційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог.