Постанова
Іменем України
01 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 751/2231/19-ц
провадження № 61-7817св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 грудня 2019 року у складі судді Філатової Л. Б. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 березня 2020 року в складі колегії суддів: Харечко Л. К., Бечка Є. М., Онищенко О. І.,
В С Т А Н О В И В:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 27 лютого 2019 року, реєстровий № 265, є власником квартири АДРЕСА_1, в якій на даний час проживає без реєстрації ОСОБА_2, що був співмешканцем попереднього власника - ОСОБА_3, яка продала дану квартиру ОСОБА_4, яка відчужила її йому. Вказував, що відповідач ніколи не був членом його сім`ї, перешкоджає в користуванні власністю та не бажає добровільно виселитися, продовжуючи проживати в квартирі споживає комунальні послуги не сплачуючи за них, внаслідок чого утворилась значна заборгованість. Право проживання відповідача було похідним від права власності колишнього власника квартири, будь-яких правовідносин з відповідачем щодо спірного житла не має, але він не забирає своїх особистих речей з квартири та не виїжджає з неї. Оскільки ОСОБА_2 створює перешкоди у здійснені права власності, то відповідно до статей 3, 15, 16, 317, 319, 383, 386, 391 ЦК України просить захистити право власності шляхом виселення відповідача з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 23 березня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Вирішено виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що на даний час власником квартири є позивач і оскільки здійснювати право власності в розумінні статті 317 ЦК України він не може через існуючі з боку відповідача перешкоди, право власності позивача підлягає захисту шляхом виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2020 року ОСОБА_2 подавдо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції залишив поза увагою статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, норми Конституції України та статті 109 ЖК УРСР, адже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї попереднього власника квартири. Вважає, що є всі підстави для скасування рішення, оскільки, позивач, придбаваючи житло, знав про те, що в ньому проживає відповідач, як член сім`ї колишнього власника, який є особою з інвалідністю, іншого житла не має, а отже, не подбав про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється він від свого права користування жилим приміщенням.
Відзив на касаційну скаргу не подано.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судом встановлено, що 01 листопада 2016 року ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_3 за договором купівлі - продажу однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 12-13).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла (а. с. 15).
27 лютого 2019 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_4 за договором купівлі - продажу зазначену вищу квартиру (а. с. 7-9).
Згідно з довідкою Об`єднання житлово - будівельних кооперативів від 19 квітня 2017 року ОСОБА_3 була зареєстрована у спірній квартирі з 04 березня 2003 року по 26 грудня 2016 року. На день смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 була зареєстрована одна (а. с. 15).
На даний час в квартирі без реєстрації проживає відповідач - ОСОБА_2, який не є членом сім`ї нового власника квартири - позивача ОСОБА_1 .
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 13 грудня 2017 року у справі № 751/1413/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім`єю без шлюбу, визнання недійсним договору купівлі - продажу квартири від 01 листопада 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, позовні вимоги задоволені частково. Встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, однією сім`єю без перебування у шлюбі між собою з 01 січня 2004 року по 20 грудня 2016 року, у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено (а. с. 40-41). Постановою апеляційного суду Чернігівської області від 21 лютого 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін, а постановою Верховного Суду від 28 січня 2019 року рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду у вказаній справі залишені без змін (а. с. 42-45).
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 липня 2019 року у справі № 751/2857/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання, визнання частково недійсним договору купівлі - продажу квартири, визнання права власності на 1/2 частини квартири, припинення права спільної сумісної власності, позовні вимоги задоволені частково, встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, як членами однієї сім`ї, не перебуваючи у зареєстрованому шлюбі між собою з 01 січня 2004 року по 20 грудня 2016 року, у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено (а. с. 98-105). Постановою Чернігівського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін (а. с. 78).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:
У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності:
право користування (сервітут);
інші речові права відповідно до закону.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Такого висновку дійшла і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 14-64цс20.
Суди встановили, що позивач є власником квартири, який у досудовому порядку вимагав від ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні житлом шляхом виселення.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 з 2004 року постійно мешкав у спірній квартирі за згодою колишнього власника і набув право користуванням чужим майном.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Колегія суддів вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України стаття 5 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій.
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.
Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Такі висновки у подібній справі виклала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 61-298 цс 19.
Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що судами при вирішенні спору не враховано баланс інтересів сторін спорута пропорційність виселення, на важливості врахування якої наголошував ЄСПЛ (рішення від 24 квітня 2012 року у справі "Йорданова та інші проти Болгарії", заява № 25446/06, пункт 123, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява № 27013/07, пункт 156).
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору, з огляду на те, що ОСОБА_2 вселився до квартири АДРЕСА_1 зі згоди колишнього власника ОСОБА_3, як член її сім`ї, а тому він у встановленому законом порядку набув права користування вказаною квартирою.
Встановивши, що ОСОБА_2 вибув зі спірної квартири не з власної волі, не встановив наявність іншого житла, яке можна було б вважати його постійним місцем проживання.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2 без надання іншого жилого приміщення, водночас не дослідив питання на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача на користування житловим приміщенням.
Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд приймає доводи касаційної скарги щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права при перегляді справи в апеляційному порядку.
Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.
Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 березня 2020 року скасувати, справу передати на новий апеляційний розгляд.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення суду апеляційної інстанції втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.