Постанова
Іменем України
02 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 345/2518/19
провадження № 61-2001св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство "Укрсоцбанк",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на заочне рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 жовтня 2019 року у складі судді Онушканича В. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Томин О. О., Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2019 року Акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - АТ "Укрсоцбанк", банк), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк"),звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання їх такими, що втратили право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1, зняття відповідачів у примусовому порядку з реєстраційного обліку за вказаною адресою.
Позов обгунтований тим, що 27 квітня 2006 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, згідно з яким вони передали кредитору в іпотеку нерухоме майно, а саме двокімнатну квартиру, загальною площею 44,2 кв. м, житловою площею 27,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до статей 37, 38 Закону України "Про іпотеку" АТ "Укрсоцбанк" оформило право власності на спірну квартиру, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідачі, незважаючи на те, що зареєстровані за зазначеною адресою, втратили право користування нею.
Позивач звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, зокрема ним надіслано вимогу про усунення порушень. Проте, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для користування квартирою, відповідачі продовжують нею користуватися. Такі дії створюють перешкоди у здійсненні законних прав власника майна.
Подальше користування відповідачами квартирою, що належить на праві власності АТ "Укрсоцбанк", та відмова добровільно її звільнити, перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися нерухомим майном на свій розсуд, внаслідок чого порушуються законні права та інтереси банку.
З урахуванням уточнених позовних вимог просив позов задовольнити, визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою та зняти їх з реєстраційного обліку в примусовому порядку.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції
Заочним рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року, у позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що усунення перешкод у користуванні майном шляхом позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням зі зняттям з реєстраційного обліку не передбачено ні Законом України "Про іпотеку", ні укладеним між сторонами іпотечним договором. Крім того, кредитні кошти отримані відповідачем ОСОБА_1 не на придбання спірної квартири, у зв`язку з чим при виселенні відповідачам необхідно надати інше постійне житлове приміщення, однак таке клопотання в матеріалах справи відсутнє.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У січні 2020 року АТ "Альфа-Банк" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення, просило їх скасувати та задовольнити позов.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обгрунтована тим, що на момент звернення із позовом житлове приміщення вже не було предметом іпотеки, тому суди помилково застосували статтю 40 Закону України "Про іпотеку" та статтю 109 ЖК Української РСР.
Наявність реєстрації відповідачів у належному на праві власності позивачу житловому приміщенні відповідно до норм законодавства України створює перешкоди у реалізації власнику квартири права на вільне розпорядження нею.
Єдина можливість зняти зазначені обмеження з реалізації власником своїх прав - це зняття з реєстраційного обліку відповідачів з квартири шляхом визнання їх такими, що втратили право користування квартирою та зняття їх з реєстраційного обліку, що за відсутності добровільної згоди на це відповідачів можливе виключно в судовому порядку.
Також умова проживання дитини, як члена сім`ї власника, разом з власником приміщення в належному йому приміщенні, є єдиною і обов`язковою умовою для виникнення в дитини права на користування цим житлом. Із припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів його сім`ї.
Тривалий строк користування відповідачами спірною квартирою, враховуючи зміну власника, членами сім`ї якого вони не є, не може бути підставою для відмови у захисті прав нового власника на користування житлом на власний розсуд.
Рішення у справі ухвалені без урахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц.
Зазначає, що вимога про виселення не була заявлена з тих підстав, що відповідачі за адресою належної позивачу квартири не проживають, а з тих, що вони мають у квартирі зареєстроване місце проживання.
Водночас позивач не наділений правом звертатися до суду із позовом про захист прав, свобод чи інтересів будь-кого з відповідачів у цій справі, а тому не може порушувати перед судом вимогу про забезпечення їх іншим житловим приміщенням.
Крім того, відповідачі не надали суду доказів того, що у них відсутнє будь-яке інше житло на праві володіння або користування, чи їхні доходи не дозволяють їм винаймати інше житлове приміщення.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У березні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини, встановлені судами
27 квітня 2006 року між АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, за умовами якого іпотекодавці передали в іпотеку на забезпечення виконання позичальником ОСОБА_1 за договором кредиту від 25 квітня 2006 року № 354-22/345 нерухоме майно: двокімнатну квартиру АДРЕСА_2, що належить іпотекодавцям на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 17 грудня 2002 року відділом приватизації державного житла при управлінні житлово-комунального господарства міськвиконкому згідно із наказом від 10 грудня 2002 року № 3/2252 і зареєстрованого в Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації, номер запису 3146/41 в книзі 75.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 лютого 2019 року № 157349813 19 лютого 2019 року державним реєстратором Узинської сільської ради Тисменицького району Цалином А. Б. внесено запис про реєстрацію за АТ "Укрсоцбанк" права приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 27 квітня 2006 року.
У квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційну скаргу у цій справі подано у січні 2020 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з частиною четвертою статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм матеріального права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За змістом статті 391 ЦК України власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання" зняття з реєстрації місця проживання здійснюється в день звернення особи, на підставі заяви особи, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку.
Звертаючись до суду, позивач просив усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом визнання відповідачів такими, що втратила право користування житловим приміщенням з підстав, передбачених статтями 316, 317, 319, 321, 328, 383, 391 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У справі, що переглядається, суди встановили, що спірна квартира не була придбана за кредитні кошти і належала іпотекодавцям на праві власності.
Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-IV).
Згідно з частиною третьою статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
У справі, що розглядається, спір виник з приводу того, що банк як новий власник, який набув право власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередні співвласники, які втратили право власності на житло, відмовляються виселятися з нього.
Верховний Суд зазначає, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має грунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.
Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18), у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 265/4748/16-ц (провадження № 61-16347св18), від 06 лютого 2020 року у справі № 713/1547/17 (провадження № 61-1041св18), від 22 липня 2020 року у справі № 219/4394/16-ц (провадження № 61-8593св18).
Доводи касаційної скарги про те, що на момент звернення із позовом житлове приміщення вже не було предметом іпотеки і суди помилково застосували статтю 40 Закону № 898-IV та статтю 109 ЖК Української РСР, є безпідставними, оскільки позивач набув право власності на спірну квартиру у порядку, передбаченому Законом № 898-IV, тому питання про втрату права на користування житлом його колишніх власників має вирішуватися відповідно до цього Закону.
Таким чином, виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР.
Згідно з частиною третьою статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР(постанови Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15).
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Отже, за змістом статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
Іпотекодержатель, а нині новий власник спірного житлового приміщення, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі.
Вказані висновки узгоджуються із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).
За таких обставин суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених банком позовних вимог.
Щодо посилань у касаційній скарзі на те, що позивач не наділений правом звертатися до суду із позовом про захист прав, свобод чи інтересів будь-кого з відповідачів у цій справі, а тому не може порушувати у судовому порядку вимогу про забезпечення їх іншим житловим приміщенням, то необхідно зазначити, що банк, звертаючи стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК Української РСР, оскільки на той час вона діяла у зміненій редакції та містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
Тобто обов`язок забезпечення осіб, які підлягають виселенню із предмета іпотеки, іншим житловим приміщенням, покладається саме на іпотекодержателя.
Підстави позову обґрунтовані тим, що банк не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім`ї; новий власник несе "індивідуальний і надмірний тягар", який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".
Таким законом є стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Внаслідок відмови в задоволенні позову неволодіючий власник несе певні обмеження, проте такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника, що спростовує доводи касаційної скарги про те, що наявність реєстрації відповідачів в належному на праві власності позивачу житловому приміщенні створює перешкоди у реалізації власнику квартири права на вільне розпорядження належним йому майном як підставу скасування оскаржуваних судових рішень.
Доводи касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували статтю 40 Закону № 898-IV та статтю 109 ЖК Української РСР, оскільки позивач не просив виселити відповідачів, є необгрунтованими, з огляду на викладені вище висновки.
Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що рішення у справі ухвалені без урахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, оскільки правовідносини у справі, яка є предметом касаційного перегляду, ґрунтується на інших фактичних обставинах.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.