Постанова
Іменем України
01 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 363/222/17
провадження № 61-21879св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 липня 2019 року в складі судді Котлярової І. Ю. та на постанову Київського апеляційного суду від 21 жовтня 2019 року в складі колегії суддів Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г.,
ВСТАНОВИВ :
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.
В обґрунтування позовних вимог указував, що в кінці 2013 року позивач через мережу інтернет знайшов оголошення про те, що неподалік с. Нові Петрівці здійснюється продаж земельних ділянок під будівництво котеджів. Зателефонувавши за номером телефону, вказаним в оголошенні, з`ясував всі умови продажу та домовився про зустріч із відповідачем. Під час зустрічі позивач оглянув земельну ділянку та погодився придбати її у відповідача, проте земельна ділянка не була виділена в натурі, відповідно до неї не були підготовлені документи на продаж, а тому сторони домовилися, що після виділення земельної ділянки в натурі та оформлення відповідних документів сторони оформлять договір купівлі-продажу. Одночасно відповідач повідомив позивачу, що оформлення вказаних документів є затратним, а тому для підтвердження намірів позивач повинен йому сплатити аванс в рахунок сплати коштів за придбану земельну ділянку у розмірі повної її вартості.
07 грудня 2013 року з метою забезпечення укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,18 га на масиві " ІНФОРМАЦІЯ_1" в с. Нові Петрівці він передав відповідачу аванс у розмірі повної вартості земельної ділянки в сумі 90 000 доларів США, що в еквіваленті на день подачі позову становить 2 398 560,30 грн, та підтверджується розпискою, складеною відповідачем. Проте, у розписці відповідач не вказав строк, до якого він буде готувати документи для оформлення договору купівлі-продажу. На день звернення до суду з позовом договір купівлі-продажу між сторонами не укладено, аванс у сумі 90 000 доларів США не повернуто. На усні та письмові звернення відповідач не реагує.
Враховуючи наведені обставини, ОСОБА_1 на підставі статті 570 ЦК України просить стягнути з ОСОБА_2 90 000 доларів США як неповернутий аванс у зв`язку не укладенням договору-купівлі продажу обумовленої земельної ділянки, що в еквіваленті до національної валюти України по курсу НБУ на день подачі позову становить 2 398 560,30 грн.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 17 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 жовтня 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, установлених попереднім договором. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Встановивши, що грошові кошти в сумі 90 000 доларів США отримані ОСОБА_2 не як аванс, а як оплата за договором купівлі-продажу від 07 грудня 2013 року земельної ділянки площею 0,18 га у котеджному містечку "Балатон" в с. Нові Петрівці, а представником позивача у судовому засіданні не доведено та не спростовано, що договір купівлі-продажу земельної ділянки не укладався, а розписка про передачу коштів не містить у собі інформації щодо вчинення будь-яких дій на виконання зобов`язань за нею, суди дійшли висновку про безпідставність та недоведеність позовних вимог.
Аргументи учасників справи
У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 жовтня 2019 року, просить їх скасувати як такі, що прийняті з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права,і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди невірно визначили характер спірних правовідносин та ухвалили рішення на підставі неналежних доказів, при цьому безпідставно зобов`язали позивача доводити обґрунтованість позовних вимог. Суди не врахували наявність розписки від 07 грудня 2013 року, відповідно до якої позивач надав відповідачу аванс у розмірі 90 000 доларів США, яка є дійсною і на підставі якої підлягають стягненню з відповідача вказані кошти.
У лютому 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якій він просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду є законними та обґрунтованими.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 07 грудня 2013 року ОСОБА_2 було складено розписку, згідно якої він отримав від ОСОБА_1 90 000 доларів США за земельну ділянку 0,18 га в масиві " ІНФОРМАЦІЯ_1" с. Нові Петрівці.
Позивач, звернувшись до суду, просить стягнути з відповідача на його користь суму неповернутого авансу у розмірі 90 000,00 доларів США, передані відповідачу згідно розписки від 07 грудня 2013 року, у зв`язку з не укладенням договору купівлі-продажу земельної ділянки 0,18 га в масиві " ІНФОРМАЦІЯ_1" с. Нові Петрівці.
На спростування позиції позивача представником відповідача було долучено до матеріалів справи договір купівлі-продажу та відомості з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, відповідно до якого 07 грудня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельниченко І. О., згідно якого ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_5, ОСОБА_1 земельну ділянку у таких частках: ОСОБА_4 - 2/3 частки, ОСОБА_1 - 1/3 частку земельної ділянки площею 0, 18 га, кадастровий номер 3221886000:03:165:1198, що розташована за адресою: Київська область, Вишгородський район, с/рада Новопетрівська, цільове призначення якої для індивідуального садівництва, продаж вчинено за домовленістю сторін за 115 100 грн.
Згідно відомостей з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності на підставі договору купівлі продажу від 07 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельниченко І. О., належить 1/3 частина земельної ділянки площею 0,18 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 3221886000:03:165:1198, що розташована за адресою: Київська область, Вишгородський район, с/рада Новопетрівська.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Предметом спору в справі, що переглядається, є стягнення суми грошових коштів, переданих відповідачу за земельну ділянку площею 0,18 га в масиві "Балатон" с. Нові Петрівці.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що кошти у розмірі 90 000 доларів США позивач передав відповідачу як аванс з метою забезпечення укладення з відповідачем договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,18 га в масиві "Балатон" с. Нові Петрівці, проте, правочин щодо вказаної земельної ділянки між сторонами не укладено, у зв`язку з чим позивач просить повернути йому сплачений аванс.
Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, і одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання. На відміну від завдатку аванс - це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку невиконання зобов`язання.
Правила статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання.
Внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише в разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникнути на підставі договору купівлі-продажу.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-82цс13 та від 13 лютого 2016 року у справі № 6-176цс12 а також висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 (провадження № 61-22682св19, від 13 січня 2021 року у справі № 686/6823/14-ц (провадження № 61-6475св20) та від 08 квітня 2021 року у справі № 640/19696/17 (провадження № 61-2624св20).
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (частина перша статті 81 ЦПК України).
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року в справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) міститься висновок про те, що "правове значення розписки може не обмежуватися посвідченням певних обставин. Наприклад, відповідно до наведених вище положень абзацу третього частини першої статті 937 та частини другої статті 1047 ЦК України розписка може підтверджувати укладення договору зберігання в письмовій формі, підтверджувати укладення договору позики та його умов. Договір купівлі-продажу є консенсуальним договором. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Вислів у цій нормі "передає або зобов`язується передати", "приймає або зобов`язується прийняти" не означає, що договір купівлі-продажу може бути реальним або консенсуальним за вибором сторін, залежно від того, чи визначили сторони в договорі, що продавець передає майно, чи що він зобов`язується його передати. Натомість це означає, що договором може бути передбачено виконання зобов`язання, що виникає з договору купівлі-продажу, одночасно з укладенням договору або в майбутньому. При цьому ані реальним, ані консенсуальним договором не передбачається виконання зобов`язання, що виникає з договору, в минулому. Положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші. Включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір".
У справі, що переглядається, суди встановили:
- 07 грудня 2013 року ОСОБА_2 було складено розписку, згідно якої він отримав від ОСОБА_1 90 000 доларів США за земельну ділянку 0,18 га в масиві " ІНФОРМАЦІЯ_1" с. Нові Петрівці;
- 07 грудня 2013 року між ОСОБА_3 (дружина відповідача), ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі продажу земельної ділянки 0,18 га в с. Нові Петрівці.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зробив висновок про те, що зазначена у розписці від 07 грудня 2013 року сума про отримання ОСОБА_2 90 000 доларів США не є авансом, оскільки в цей же день було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки.
При цьому суди не звернули уваги на те, що:
- ОСОБА_2 не є стороною договору купівлі-продажу від 07 грудня 2013 року, у зв`язку з чим зробили передчасний висновок, що грошові кошти в сумі 90 000 доларів США отримані ОСОБА_2 не як аванс, а як оплата за договором купівлі-продажу від 07 грудня 2013 року земельної ділянки площею 0,18 га у котеджному містечку "Балатон" в с. Нові Петрівці;
- ОСОБА_2 є власником інших земельних ділянок в с. Нові Петрівці та не встановили, за яку саме ділянку ОСОБА_1 передав кошти ОСОБА_2 у розмірі 90 000 доларів США;
- відповідно до пункту 4 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07 грудня 2013 року вартість земельної ділянки площею 0,18 га, кадастровий номер 3221886000:03:165:1198, розташованої за адресою Київська область, Вишгородський район, с/рада Новопетрівська, становить 115 000 грн, в той час як відповідно до розписки від 07 грудня 2013 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 90 000 доларів США, та не навели мотивів, за яких зробили висновок, що земельна ділянка, вказана у договорі купівлі-продажу, є тією самою ділянкою, за якою сплачено кошти за розпискою.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Згідно часини першої статті 657 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша 1212 ЦК України.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац 1 частини першої статті 216 ЦК України).
Системне тлумачення абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що:
(а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції;
(б) правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція;
(в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України.
Враховуючи наведе, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення спору, не визначилися з характером спірних правовідносин та передчасно зробили висновок про відсутність підстав для задоволення позову, а тому рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.