ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 серпня 2021 року
м. Київ
Справа № 922/2105/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
позивача - не з`явилися,
відповідача - Бондаренко Н. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Діла ЛТД"
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 13.04.2021 (судді: Дучал Н. М. - головуючий, Гетьман Р. А., Склярук О. І.) та рішення Господарського суду Харківської області від 02.11.2020 (суддя Присяжнюк О. О.) у справі
за позовом Харківської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Діла ЛТД"
про стягнення 1 203 974,19 грн,
В С Т А Н О В И В:
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У липні 2020 року Харківська міська рада (далі - Харківська міськрада) звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Діла ЛТД" (далі - ТОВ "Діла ЛТД") про стягнення з відповідача 1 203 974,19 грн заборгованості з орендної плати за користування земельною ділянкою на просп. Московському, 303 у м. Харкові, площею 4,2960 га, за період із 01.07.2017 по 31.05.2018.
Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем грошових зобов`язань за договором оренди землі від 15.12.2006, який зареєстровано у Харківській регіональній філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" в Державному реєстрі земель 26.01.2007 за № 740767100010 (далі - договір оренди землі).
1.2. ТОВ "Діла ЛТД" у відзиві на позовну заяву заперечило проти її задоволення, наголошуючи зокрема, на необґрунтованості заявленої до стягнення суми заборгованості, необхідності розірвання спірного договору оренди та укладення нового договору оренди землі з новим власником нерухомості.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 02.11.2020, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 13.04.2021, позов задоволено. Стягнуто з ТОВ "Діла ЛТД" на користь Харківської міськради 1 203 974,19 грн заборгованості зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою на просп. Московському, 303 у м. Харкові, площею 4,2960 га, згідно з договором оренди землі.
Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд виходив із того, що нерухомість, для обслуговування якої надавалась земельна ділянка за спірним договором оренди землі, перейшла до приватної власності ТОВ "Діла ЛТД" (відповідача), тобто це товариство набуло права та обов`язки орендаря за зазначеним договором оренди землі, в тому числі і обов`язок зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою. У зв`язку з несплатою відповідачем орендної плати за договором оренди землі упродовж спірного періоду за відповідачем як землекористувачем земельної ділянки площею 4,2960 га на просп. Московському, 303 у м. Харкові рахується заборгованість у заявленій до стягнення сумі.
Водночас, здійснюючи апеляційне провадження, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість позову, визнавши розрахунок заявленої суми заборгованості обґрунтованим та доведеним.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї
3.1. Не погоджуючись із ухваленими у справі рішенням і постановою, ТОВ "Діла ЛТД" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 13.04.2021 і рішення Господарського суду Харківської області від 02.11.2020 та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, по-перше, оскаржену постанову суду апеляційної інстанції ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 755/7704/15-ц, від 09.07.2020 у справі № 922/404/19, від 07.08.2018 у справі № 814/2292/17, а, по-друге, судами встановлені обставини справи на підставі недопустимих доказів. Скаржник вважає оскаржені судові рішення незаконними, ухваленими з порушенням норм матеріального права - статей 129, 1291 Конституції України, статті 188 Господарського кодексу України, статей 6, 11, 526 Цивільного кодексу України, статті 288 Податкового кодексу України, статей 15, 21 Закону України "Про оренду землі", статті 18 Закону України "Про оцінку землі", а також порушенням норм процесуального права - статей 13, 80, 86, 74, 76, 77, 236 Господарського процесуального кодексу України; наголошує на тому, що місцевий господарський суд не дослідив такий доказ як рішення Господарського суду Харківської області від 30.05.2014 у справі № 922/1214/14, яким було визнано укладеною додаткову угоду до спірного договору оренди землі про внесення змін до окремих пунктів зазначеного договору, тому, на думку скаржника, в основу судових рішень покладено розрахунок позивача, який зроблено на підставі недіючої редакції договору оренди, тобто суд встановив обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів.
3.2. Від Харківської міської ради відзиву на касаційну скаргу не надійшло.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши, в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши, з урахуванням розумного строку у розумінні положень статті 114 Господарського процесуального, матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ "Діла ЛТД", відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити, а касаційну скаргу в частині підстави, передбаченої у пункті 4 цієї норми, - залишити без задоволення з таких підстав.
4.2. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, між Харківською міськрадою (орендодавець) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Українська технологічна компанія" (далі - ТОВ "Українська технологічна компанія") (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець на підставі рішення Харківської міськради від 06.03.2006 № 61/06 "Про припинення та надання у користування земельних ділянок юридичним та фізичним особам для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення землі промисловості, розташовану в м. Харкові на просп. Московському, 303.
В оренду передається земельна ділянка загальною площею 4,2960 га, у тому числі, під забудовою 0,5649 га, інших угідь - 3,7311 га (пункт 2 договору оренди землі).
На земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомого майна - нежилі будівлі літ. Б-1, літ. Д-3, літ. Д1-1, літ. Е-1, літ. Ж-1, літ. 3-1, літ. И-1, літ. К-1, літ. Л-1, літ. М-2, літ. Н-2, літ. П-1, літ. Р-1, літ. С-1, літ. Т-1, які належать орендареві на праві колективної власності (пункт 3 договору).
Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 8 536 857 грн (пункт 5 спірного договору).
Відповідно до пункту 8 цього договору його укладено строком до 01.03.2031.
За змістом пункту 9 договору розмір орендної плати за земельну ділянку в місяць згідно з довідкою від 14.09.2006 № 3978/06 становить: 2006 рік - 18 113,08 грн; 2007 рік - 26 250,84 грн.
У пункті 10 договору оренди землі сторони передбачили, що обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції.
Орендна плата за земельну ділянку сплачується рівними частками щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця (пункт 11 договору).
Згідно з пунктом 13 договору розмір орендної плати переглядається у разі: а) зміни умов господарювання, передбачених договором; б) зміни розмірів земельного податку, підвищення цін і тарифів; в) внаслідок інфляції щорічно; г) погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; д) в інших випадках, передбачених законом.
Земельна ділянка передається в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель та споруд (адміністративна, складські, виробничі та допоміжні). Цільове призначення земельної ділянки землі промисловості (пункти 15, 16 договору оренди землі).
Зазначений договір зареєстрований 26.01.2007 у Харківській регіональній філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" в Державному реєстрі земель за № 740767100010.
Водночас, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції установив, що згідно з рішенням Господарського суду Харківської області від 30.05.2014 у справі № 922/1214/14 (за позовом Харківської міськради до ТОВ "Українська технологічна компанія" про внесення змін до договору) внесено зміни до спірного договору оренди землі шляхом визнання укладеною додаткової угоди до вказаного договору оренди землі у редакції, що викладена у резолютивній частині рішення, а саме: пункти 5, 9, 13, 14 договору оренди землі змінено, доповнено пункт 2 та пункт 28 підпунктом д), і викладено їх у такій редакції:
"2. (редакція за договором). Кадастровий номер земельної ділянки 6310138200:02:007:0032".
" 5. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки відповідно до витягу з технічної документації від 24.09.2013 № 846 становить 23 474 633,00 грн. (двадцять три мільйони чотириста сімдесят чотири тисячі шістсот тридцять три гривні).
При змінах в нормативній грошовій оцінці земель за рішенням міської ради орендар за свій рахунок виконує розрахунок оновленої грошової оцінки земельної ділянки і направляє один екземпляр відповідному органу державної податкової служби за місцем знаходження земельної ділянки."
"9. Орендна плата за земельну ділянку вноситься орендарем щомісячно у грошовій формі на рахунок управління Державної казначейської служби України у м. Харкові Харківської області. Інформація щодо реквізитів отримується у відповідному органі державної податкової служби за місцем знаходження земельної ділянки.
Розмір орендної плати за земельну ділянку згідно з розрахунком від 03.10.2013 № 74/14 на рік становить 3 % від її нормативної грошової оцінки і складає 704 238,99 грн (сімсот чотири тисячі двісті тридцять вісім гривень 99 копійок) або в місяць 58 686,58 грн. (п`ятдесят вісім тисяч шістсот вісімдесят шість гривень 58 копійок)."
"13. Розмір орендної плати переглядається у разі: а) зміни умов господарювання, передбачених договором; б) зміни розмірів земельного податку, підвищення цін і тарифів, зміни коефіцієнтів індексації, визначених законодавством; в) зміни нормативної грошової оцінки; г) внаслідок інфляції - щорічно; д) погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; е) в інших випадках, передбачених законом."
"14. У разі невнесення орендної плати у строки, визначені законодавством, справляється пеня згідно з діючим законодавством."
"28. д) в разі ухилення орендаря від перерахунку орендної плати при настанні умов, передбачених пунктом 13 договору, орендодавець має право звернутися до суду для визнання додаткової угоди до договору оренди землі укладеною в зміненій редакції."
Суд апеляційної інстанції установив, що судове рішення у справі № 922/1214/14 набрало законної сили 16.06.2014, а тому орендар, починаючи з цієї дати, повинен сплачувати новий розмір орендної плати, що визначений у судовому рішенні з урахуванням інших умов договору та чинного законодавства.
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 230534317 TOB "Діла ЛТД" набуто право власності на нежитлові будівлі: літ. Т-1 загальною площею 14,8 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1115; літ. С-1 загальною площею 140,3 м2 на підставі договору купівлі- продажу від 05.04.2016 № 1112; літ. Р-1 загальною площею 117,8 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1109; літ. П-1 загальною площею 90,5 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1106; літ. Н-2 загальною площею 235,9 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1103; літ. М-2 загальною площею 516,1 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1100; літ. Л-1 загальною площею 1229,6 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1097; літ. К-1 загальною площею 58,6 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1094; літ. И-1 загальною площею 192,6 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1091; літ. 3-1 загальною площею 42,4 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1088; літ. Ж-1 загальною площею 79,0 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1085; літ. Е-1 загальною площею 1030,6 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1082; літ. Д-3 загальною площею 1521,5 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1079; літ. Д1-1 загальною площею 1615,8 м2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2016 № 1076. Нежитлову будівлю літ. "Б-1" загальною площею 22,0 м2, яка входить до об`єктів нерухомого майна, розташованих на земельній ділянці згідно з договором оренди землі, набув на праві приватної власності 13.12.2012 ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 08.12.2012 № 1518, яку в подальшому, а саме 30.10.2018, набула у власність ОСОБА_2 на підставі договору купівлі- продажу від 30.10.2018 № 2319.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями, загальна площа всіх нежитлових будівель, розташованих за адресою: просп. Московський, 303, у м. Харкові становить 6907,5 м2; частка ТОВ "Діла ЛТД" у процентному співвідношенні до усієї площі нежитлових будівель, що розміщені за вказаною адресою, становить 99,681506 %.
Водночас господарські суди установили, що за змістом листа ГУ ДПС у Харківській області від 01.06.2020 № 11572/9/20-40-58-07-18, зокрема, у ТОВ "Діла ЛТД" у 2017, 2018, 2019 роках сплата та інтегрована картка платника податку з орендної плати за землю відсутня.
4.3. Наявність заборгованості відповідача зі сплати орендної плати за період із 01.07.2017 по 31.05.2018 за користування земельною ділянкою, розташованою за адресою: просп. Московський, 303, м. Харків, у сумі 1 203 974,19 грн, стало підставою для звернення Харківської міської ради до господарського суду з позовом у цій справі.
4.4. Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін згідно з постановою суду апеляційної інстанції, позовні вимоги про стягнення з відповідача зазначеної суми заборгованості були задоволені.
4.5. Ухвалюючи постанову у справі та залишаючи без змін судове рішення у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно зі статтею 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.
Відповідно до статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Разом із тим, за змістом частини 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі" до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.
У розумінні наведених положень законодавства у разі переходу права власності на майно, що знаходиться на орендованій земельній ділянці, до нового власника з моменту набуття права власності на це майно переходять права на земельну ділянку, на якій вказане майно розміщене, у тому самому обсязі та умовах, які були у попереднього власника.
З моменту переходу права власності на розташоване на земельній ділянці нерухоме майно до нового власника у правовідносинах користування земельною ділянкою, на якій знаходиться це майно, відбувається фактична заміна землекористувача: права й обов`язки землекористувача переходять до нового власника відповідного нерухомого майна (пункт 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц).
Таким чином, як обґрунтовано урахував суд апеляційної інстанції і на цьому неодноразово наголошував Верховний Суд у своїх постановах, особа, яка набула право власності на нерухоме майно фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно (аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі № 922/510/19 (пункт 5.15)).
Отже, як установив суд апеляційної інстанції, після переходу до відповідача права власності на будівлі, договір оренди земельної ділянки (на якій розташоване це майно), з урахуванням додаткової угоди, припинив дію щодо ТОВ "Українська технологічна компанія", однак діє на тих самих умовах стосовно відповідача як нового власника нежитлових будівель.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Як уже зазначалося і це встановлено апеляційним господарським судом, згідно з рішенням Господарського суду Харківської області від 30.05.2014 у справі № 922/1214/14 було визнано укладеною додаткову угоду до спірного договору оренди землі, якою внесено зміни до його пунктів 2, 5, 9, 13, 14, 28, зокрема, в частині зміни розміру орендної плати за користування земельною ділянкою, розташованою на просп. Московському, 303 у м. Харкові.
Таким чином, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, апеляційний господарський суд під час перегляду рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку установив, що починаючи з 16.06.2014 (дата набуття законної сили рішенням Господарського суду Харківської області від 30.05.2014 у справі № 922/1214/14, яким внесено зміни до договору), орендар за спірним договором оренди землі мав сплачувати новий розмір орендної плати визначений в рішенні суду у справі № 922/1214/14, з урахуванням інших умов договору та положень чинного законодавства. Проте відповідач, набувши статус орендаря за договором оренди землі, з урахуванням додаткової угоди, неналежним чином виконував свої зобов`язання за договором та не вносив орендну плату за користування земельною ділянкою.
За розрахунком позивача заборгованість зі сплати орендної плати відповідача як землекористувача земельної ділянки на просп. Московському, 303 у м. Харкові, площею 4,2960 га, за період із 01.07.2017 по 31.05.2018 становить 1 203 974,19 грн, що, як акцентував апеляційний господарський суд, не спростовано відповідачем шляхом надання власного контррозрахунку.
Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Згідно з положеннями статті 21 Закону України "Про оренду землі" розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
У пункті 10 договору оренди землі визначено, що обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції.
Суд апеляційної інстанції, надавши оцінку розрахунку заявленої до стягнення суми заборгованості, установив, що розмір базової орендної плати за спірним договором оренди землі, з урахуванням додаткової угоди до договору, становить 704 238,99 грн за рік або в місяць 58 686,58 грн. При цьому базовим місяцем для розрахунку розміру орендної плати (з урахуванням додаткової угоди, укладеної на підставі рішення суду) є липень 2014 року. Отже, починаючи з серпня 2014 року орендна плата повинна обчислюватися та відповідно сплачуватися вже з урахуванням індексів інфляції. При цьому, як наголосив суд апеляційної інстанції, положення пункту 13 договору, на який посилався відповідач, жодним чином не встановлюють механізму реалізації пункту 10 договору, а лише встановлюють можливість перегляду орендної плати у випадку інфляції.
Отже, з урахуванням викладеного та встановлених судом апеляційної інстанції обставин у цій справі, що розглядається, беручи до уваги положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини, апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову.
Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що наведені висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі № 922/2434/20, згідно з якими з урахуванням системного аналізу змісту частини 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України, частини 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі", колегія суддів дійшла висновку, що зазначені норми у подібних правовідносинах слід застосовувати таким чином: "У разі переходу права власності на нерухоме майно, що знаходиться на орендованій земельній ділянці, до нового власника з моменту набуття права власності на це майно переходить право оренди земельної ділянки, на якій зазначене майно розміщене у тому самому обсязі та умовах, які були у попереднього власника. Індексація орендної плати для нового власника не починається з моменту такого переходу заново, а продовжується на умовах, визначених для попереднього власника".
У зазначеній справі колегія суддів суду касаційної інстанції погодилася з висновком суду першої інстанції, що вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати у заявленій сумі за договором за період із 01.08.2017 по 01.12.2019 є правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі, оскільки щодо відповідача зберігаються умови, які застосовувалися до попереднього власника, у тому числі щодо індексації орендної плати.
4.6. Як уже зазначалося, відповідач оскаржив судові рішення у справі № 922/2105/20 про задоволення позову до суду касаційної інстанції, у поданій касаційній скарзі просив їх скасувати, відмовивши у задоволенні позову.
Як свідчить зміст касаційної скарги, її подано на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за змістом яких підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1), та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу (пункт 4).
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних відповідачем рішення і постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою відповідача, яке було відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на таке.
За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачених пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, які пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.
Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.
Подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
Стосовно посилань скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 755/7704/15-ц, від 09.07.2020 у справі № 922/404/19, від 07.08.2018 у справі № 814/2292/17, колегія суддів зазначає таке.
У цивільній справі № 755/7704/15-ц (за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 19 953,85 грн) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду згідно з постановою від 23.01.2018 скасував рішення Апеляційного суду міста Києва від 26.07.2016, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходячи із того, що висновки суду, зроблені судом без належного з`ясування дійсних обставин справи, дослідження та оцінки наданих сторонами доказів, зокрема суд не дослідив належним чином розрахунок заборгованості відповідача за кредитним договором у сукупності та взаємозв`язку з умовами кредитного договору, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме - факти наявності чи відсутності заборгованості ОСОБА_3 перед банком та розмір такої заборгованості. Суд касаційної інстанції зазначив, що належним чином дослідити поданий стороною доказ (в цьому випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.
Водночас, як свідчить зміст постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.07.2020 у справі № 922/404/19 (за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріелті Сіті" (далі - ТОВ "Ріелті Сіті") до Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра-Лекс Гарант" (далі - ТОВ "Терра-Лекс Гарант") про розірвання договору відступлення права вимоги від 22.04.2014 № 1324/12-67, укладеного між ТОВ "Ріелті Сіті" та ТОВ "Терра-Лекс Гарант"; здійснення тлумачення змісту договору дарування акцій від 19.12.2006, укладеного між ТОВ "Ріелті Сіті" та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клітко В. В. за р.н. 9930, в частині визначення моменту виникнення права власності ТОВ "Ріелті Сіті" на 1315 акцій ЗАТ "Гвідон", що є предметом вказаного договору дарування; визнання станом на 27.10.2010 права власності ТОВ "Ріелті Сіті" на 1315 акцій ЗАТ "Гвідон", придбаних ТОВ "Ріелті Сіті" за договором дарування акцій від 19.12.2006, укладеним між ТОВ "Ріелті Сіті" та ОСОБА_4, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клітко В.В. за р.н. 9930), посилання на яку також містяться у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову, зокрема, про те, що позивач звернувся із вимогами про тлумачення змісту договору дарування акцій від 19.12.2006, укладеного між ТОВ Ріелті Сіті" та ОСОБА_4, але визначив при цьому як відповідача ТОВ "Терра-Лекс Гарант", яке взагалі не є стороною такого договору, натомість ОСОБА_4, який є дарувальником за договором у цій справі виступає у статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, тобто не є зобов`язальною особою у цьому процесі, на яку безпосередньо спрямовані вимоги позивача. Крім того, позовні вимоги, якими позивач доповнив позовну заяву шляхом подання заяви про збільшення розміру позовних вимог, жодним чином не пов`язані ані з предметом, ані з підставами поданого позову в первісній редакції.
У постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07.08.2018 у справі № 814/2292/17 (за позовом ОСОБА_5 до Головного управління Державної фіскальної служби у Миколаївській області про скасування податкового повідомлення-рішення від 30.06.2017 № 1307200-1302, яким визначено суму податкового зобов`язання з орендної плати за землю за 2017 рік в сумі 46 956,97 грн, з мотивів безпідставності його прийняття та використання податковим органом при визначенні суми грошового зобов`язання невірних даних щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки), на яку послався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції погодився з висновками попередніх судових інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позову, які, ухвалюючи судові рішення у справі, свої висновки мотивували, зокрема, тим, що при визначенні суми грошового зобов`язання податковий орган діяв відповідно до норм Податкового кодексу України; незгода позивача з нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки, за умови, що внесені до неї (після укладення договору) зміни не були в подальшому скасовані або визнані в установленому порядку нечинними, не є підставою для невиконання зобов`язань платника податків, встановлених договором та Податковим кодексом України. Верховний Суд констатував, що встановлені судами попередніх інстанцій обставини свідчать про те, що визначення податковим органом податкового зобов`язання позивачу здійснено на підставі у межах повноважень та у спосіб передбачений договором оренди та Податковим кодексом України.
Натомість, як уже зазначалося, суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу № 922/2105/20 в апеляційному порядку згідно з положеннями статті 269 Господарського процесуального кодексу України, дослідив обставини справи та наявні у ній докази, надав оцінку розрахунку заборгованості з орендної плати, несплата якої стала підставою для звернення з позовом, перевірив вихідні дані, відповідно до яких позивач обчислив розмір спірної суми заборгованості, період за який вона виникла і нарахована та обґрунтованість здійсненого розрахунку, виклавши відповідні висновки в судовому рішенні, тоді як відповідач заперечень щодо даних розрахунку позивача не надав, як і не навів власного контррозрахунку, тому суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про стягнення спірної суми заборгованості з орендної плати з відповідача за наслідками неналежного виконання ним грошового зобов`язання за договором оренди землі.
З викладеного вбачається, що судові рішення у зазначених справах ухвалені за інших предмета і підстав заявлених позовних вимог, інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин, та зібраних у таких справах доказів, іншого матеріально-правового регулювання, а також іншого суб`єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, тобто зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них; аналіз висновків, зроблених судами попередніх інстанцій у судових рішеннях у справі, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначених постановах, а отже, висновки цих судів у таких справах не підлягають застосуванню у справі, що наразі розглядається судом касаційної інстанції.
З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
4.7. Як уже зазначалося, як на підставу касаційного оскарження скаржник також послався на те, що господарські суди попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень встановили обставини справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, на підставі недопустимих доказів. Утім, такі доводи касаційної скарги також не отримали свого підтвердження та відхиляються судом касаційної інстанції з огляду на таке.
Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
За доводами скаржника, суди попередніх інстанцій не надали оцінки доказам, а саме діючій редакції спірного договору, зважаючи на те, що рішенням Господарського суду Харківської області від 30.05.2014 у справі № 922/1214/14 було визнано укладеною додаткову угоду до спірного договору оренди землі, якою внесено зміни до окремих пунктів такого договору, тому, на думку скаржника, розрахунок позивача, який зроблено на підставі недіючої редакції договору оренди, є необґрунтованим. Відповідно до частини 1, 2 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.02.2021 у справі 913/502/19, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.
Проте, як свідчить зміст касаційної скарги, скаржник не доводить наявності встановлених законом обставин, які би зумовлювали визнання доказу недопустимим. Більше того, колегія суддів зазначає, що, як убачається зі змісту постанови суду апеляційної інстанції, суд, переглядаючи в апеляційному порядку справу та залишаючи без змін судове рішення про задоволення позову, дослідив обставини справи та наявні у ній докази, серед іншого, і рішення Господарського суду Харківської області від 30.05.2014 у справі № 922/1214/14, згідно з яким було внесено зміни до спірного договору оренди землі шляхом визнання укладеною додаткової угоди до вказаного договору оренди землі у редакції, що викладена у резолютивній частині рішення; суд також надав оцінку доводам учасників справи, якими вони обґрунтовували наявність/відсутність підстав для задоволення позову, зокрема, перевірив обґрунтованість здійсненого позивачем розрахунку заявленої до стягнення суми заборгованості з орендної плати, проти якого заперечував відповідач, навівши відповідне мотивування у своєму судовому рішенні. Отже, скаржник фактично не погоджуючись з правовою оцінкою доказу, не наводить аргументів про його недопустимість у зв`язку з порушенням чи невідповідністю закону. При цьому Верховний Суд зазначає, що зазначені доводи касаційної скарги стосуються з`ясування обставин, вже встановлених судом апеляційної інстанції, та переоцінки вже оцінених ним доказів у справі, тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції згідно з приписами частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування рішення і постанови судів попередніх інстанцій з такої підстави.
Водночас колегія суддів зазначає, що основним елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Відповідно, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (схожий висновок викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи, що Верховний Суд з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної у пункті 4 частини 2 статті 287 цього Кодексу, - про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд