Постанова
Іменем України
30 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 493/1677/17
провадження № 61-6519 св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, правонаступником якого є ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Комлевої О. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.
В обґрунтування позову вказала, що восени 2016 року між нею та ОСОБА_2 була усна домовленість про укладення договору довічного утримання, згідно із якою вона мала на меті передати ОСОБА_2 свою квартиру АДРЕСА_1 .
12 листопада 2016 року ОСОБА_2 запросив її до нотаріуса Пантілєєвої І. П. для підписання договору довічного утримання. Однак, нотаріус, посилаючись на чергу до неї відвідувачів, не дала почитати їй договір.
За таких обставин, вона підписала спірний договір, а вдома, прочитавши його, зрозуміла, що замість договору довічного утримання, помилково підписала договір купівлі-продажу квартири, втративши єдине своє житло при цьому. Через деякий час ОСОБА_2 почав вимагати, щоб вона виселилась із вказаної квартири, став погрожувати.
Також позивач вказала, що вона перебуває на обліку у психіатра з 2005 року, позивач вказала, що спірний договір купівлі-продажу квартири не відповідав її внутрішній волі та був вчинений в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Посилаючись на відсутність її волевиявлення на відчуження спірної квартири, позивач з підстав, передбачених статтею 203 ЦК України, просила визнати вказаний договір недійсним.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Балтського районного суду Одеської області від 30 березня 2018 року в складі судді Тітової Т. П. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт того, що при укладенні спірного договору купівлі-продажу мав місце обман з боку продавця. Отже, відсутні правові підстави, передбачені статтями 203, 215, 225, 229, 230 ЦК України, для визнання вказаного договору недійсним. Крім того, позивач не надала доказів того, що в момент вчинення оскаржуваного договору вона не розуміла значення своїх дій.
Постановою Одеського апеляційного суду від 17 березня 2021 року з урахуванням ухвали суду від 23 березня 2021 року про виправлення описки скасовано рішення Балтського районного суду Одеської області від 30 березня 2018 року та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 12 листопада 2016 року квартири АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач надала належні та допустимі докази, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживання в спірній квартирі після укладення договору.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У квітні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 17 березня 2021 року, в якій просив скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 707/1541/16-ц, від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17, від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц, від 17 березня 2021 року у справі № 641/4452/17.
Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, які мають значення для правильного вирішення справи.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимоги, застосовуючи до спірних правовідносин норми статей 225, 229 ЦК України, на які не посилалась позивач у позовній заяві. Матеріали справи не містять доказів, що спірна квартира є єдиним житлом позивача, а також, що остання не передавала спірне житло відповідачу. Крім того, та обставина, що позивач після укладення спірного договору продовжує проживати у спірній квартирі, не свідчить про недійсність відповідного договору. Будучи ініціатором проведення судової психіатричної експертизи, позивач на неї не зʼявилась та не оплатила її, що свідчить про зловживання нею своїми процесуальними правами. Суд апеляційної інстанції не перевірив доводи позивача щодо її майнового стану, а також неспівмірність фактичної ціни спірної квартири за оскаржуваним договором її ринковій вартості.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 20 квітня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У червні 2021 року ОСОБА_1 подала відзиви на касаційну скаргу, мотивовані незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 є особою похилого віку, 1936 року народження.
Відповідно до копії договору купівлі-продажу квартири від 12 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Балтського районного нотаріального округу Одеської області Пантілєєвою І. П., ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_2 купив квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно із пунктом 3 договору купівлі-продажу продаж вказаної квартири вчинено за 65 000 грн, які отримані продавцем від покупця повністю до підписання цього договору.
Відповідно до медичної амбулаторної карти та копії висновку ВКК № 112 від 10 серпня 2017 року у ОСОБА_1 наявний діагноз: атеросклеротичний кардіосклероз, симптоматична гіпертонія, церебральний атеросклероз, тощо.
Згідно із довідкою Балтської центральної лікарні № 448 від 10 серпня 2017 року ОСОБА_1 з 2005 року перебуває на диспансерному обліку у лікаря психіатра.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року в справі призначено судову психіатричну експертизу, яка не була проведена.
ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року ОСОБА_2 замінено на його правонаступника - ОСОБА_3 .
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Виходячи зі змісту статей 203, 655 ЦК України договір купівлі-продажу вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Положеннями частини другої та третьої статті 203 ЦК України передбачено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України).
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору купівлі-продажу замість договору соціального обслуговування, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору купівлі-продажу та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором купівлі-продажу продавцем покупцю та продовження позивачем проживати у квартирі після укладення спірного правочину.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 655 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Обґрунтовуючи свої вимоги позивач, серед іншого, зазначала, що, укладаючи договір купівлі-продажу, помилилася щодо природи правочину, зокрема помилково вважала цей правочин договором довічного утримання, а тому такий правочин підлягає визнанню недійсним.
На підставі вказаних обставин позивач вказувала, що вона є особою похилого віку, потребує сторонньої допомоги, фактично проживає у квартирі, яка є її єдиним місцем проживання, через похилий вік та незадовільний стан здоров`я неправильно зрозуміла зміст укладеного між сторонами правочину та не мала намірів відчужувати квартиру, оскільки бажала укласти договір довічного утримання для забезпечення своєї старості.
Крім того, ОСОБА_1 вказувала на відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження проживання у спірній квартирі після укладення договору купівлі-продажу. Також зазначила, що вона не отримувала кошти за договором-купівлі продажу.
При вирішенні цього спору апеляційний суд дав належну правову оцінку доводам позивача про відсутність її волевиявлення на відчуження квартири, наявність у неї спірного житла як єдиного, продовження проживати у спірній квартирі, відсутність фактичної передачі нерухомого майна за оспорюваним договором, а також врахував вік позивача, її стан здоров`я та потребу у догляді й сторонній допомозі, тому дійшов правильного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Разом із тим, заперечуючи той факт, що спірна квартира є єдиним житлом позивача, а також, що остання не передавала спірне житло відповідачу, останній на підтвердження своєї позиції в порушення положень статті 81 ЦПК України не надав належних та допустимих доказів.
Суд апеляційної інстанції правильно визнав доведеними посилання ОСОБА_1 на те, що, будучи особою похилого віку, вона за станом здоров`я дійсно потребувала стороннього догляду, тому, укладаючи спірний договір, помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між сторонами, волевиявлення позивача на укладення договору купівлі-продажу власної квартири не було вільним і не відповідало її волевиявленню.
Отже, суд апеляційної інстанції встановив всі обставини справи, додержуючись норм матеріального та процесуального права, зробив законний і обґрунтований висновок по суті спору під час ухвалення рішення у справі, належним чином давши оцінку наданим сторонами доказам, які є належними та достатніми для вирішення зазначеного спору.
Доводи касаційної скарги про неналежність цих доказів є безпідставними та необґрунтованими.
Крім того, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 на момент укладення спірного договору купівлі-продажу розуміла правову природу вчинюваного правочину та наслідки його укладення, враховуючи роз`яснення нотаріусом сторонам змісту вказаного правочину, оскільки наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору купівлі-продажу замість договору соціального обслуговування, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору купівлі-продажу та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором купівлі-продажу продавцем покупцю та продовження позивачем проживати у квартирі після укладення спірного правочину.
Не ґрунтуються на вимогах закону також і аргументи касаційної скарги про вихід судом за межі позовних вимог з таких підстав.
Суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)).
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 наголосила, що саме на суд покладено обовʼязок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Враховуючи зазначене та те, що позов пред`явлений з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, підставою позову є фактичні обставини, що наведені у позовній заяві, а тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Крім того, безпідставними є аргументи касаційної скарги про те, що суд застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 707/1541/16-ц, від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17, від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц, від 17 березня 2021 року у справі № 641/4452/17, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного суду від 17 березня 2021 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.