ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 380/6503/20
адміністративне провадження № К/9901/2098/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
за участю:
секретаря судового засідання Совяка-Круковського М.В.,
представника позивача Іваницького Я.О.,
відповідача Баірової Н.М.,
представника відповідача Баірової О.С.,
розглянувши у судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2020 року (судді Улицький В.З., Кузьмич С.М., Шавель Р.М.) у справі № 380/6503/20 за позовом ОСОБА_2 до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Наталії Михайлівни, третя особа - Акціонерне товариство "Альфа-Банк", про визнання протиправною та скасування постанови, визнання протиправними дій,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У серпні 2020 року ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2, позивач) звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Наталії Михайлівни (далі - приватний виконавець Баірова Н.М., відповідач), третя особа - Акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк"), у якому просила:
- визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця Баірової Н.М. від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 35 626,28 грн, що винесена у межах виконавчого провадження № 58907663;
- визнати протиправними дії приватного виконавця Баірової Н.М. щодо пред`явлення до примусового виконання винесеної нею у межах виконавчого провадження № 58907663 постанови від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 35 626,28 грн.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначала, що спірна постанова приватного виконавця Баірової Н.М. від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди не відповідає вимогам, установленим частиною третьою статті 40 Закону України "Про виконавче провадження" у взаємозв`язку із пунктом 7 розділу I Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, а відтак підлягає скасуванню. З огляду на що, дії приватного виконавця щодо пред`явлення до примусового виконання оскаржуваної постанови є також протиправними. Позивач уважає, що основна винагорода приватного виконавця підлягала стягненню у пропорційному розмірі до фактично стягнутої суми.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправною та скасовано постанову приватного виконавця Баірової Н.М. від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 35 626,28 грн, що винесена у межах виконавчого провадження №58907663.
Визнано протиправними дії приватного виконавця Баірової Н.М. щодо пред`явлення до примусового виконання винесеної нею у межах виконавчого провадження № 58907663 постанови від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 35 626,28 грн.
Стягнуто з приватного виконавця Баірової Н.М. на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 840,80 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при стягненні виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону України "Про виконавче провадження" без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду. Отже, умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18). Оскільки стягнення заборгованості з боржника у сумі 361 417,10 грн фактично не відбулось, то у приватного виконавця Баірової Н.М. не було підстав для стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 35 626,28 грн.
Також суд першої інстанції зазначив, що виходячи з положень Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5, у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відповідну відмітку щодо залишку нестягнутої суми та суми стягнутого виконавчого збору. З огляду на це суд дійшов висновку, що законодавець, передбачивши зазначені дії виконавця, установив, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом.
Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 03 листопада 2020 року скасував рішення Львівського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року та прийняв нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив.
Своє рішення апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що виконавче провадження було закінчене у зв`язку із поверненням виконавчого документу стягувачу, неповністю з`ясувавши обставини, що мають значення для справи, адже виконавчий документ разом із постановою про закінчення виконавчого провадження був повернутий до Новозаводського районного суду м. Чернігова. Відтак, у стягувача не виникає права повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання і не створюється жодних умов для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 21 березня 2020 року у справі 2540/3203/18, на яку посилається суд першої інстанції, стосується саме закінчення виконавчого провадження у зв`язку з поверненням виконавчого документа стягувачу, натомість ВП № 58907663 було закінчене у зв`язку з фактичним виконанням рішення суду.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, її рух у касаційній інстанції/ Позиція інших учасників справи
Не погодившись із постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та залишити в силі рішення Львівського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року.
Підставою касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції позивач зазначає пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та вказує, що при ухваленні оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції:
- неправильно застосував норми матеріального права - статтю 31 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", пункт 19 постанови Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2016 року № 643 "Про затвердження Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця", статті 39, 40, 45, 47, 48 Закону України "Про виконавче провадження" (у частині, що стосується стягнення основної винагороди приватного виконавця при закінченні виконавчого провадження;
- при застосуванні наведених норм права не врахував висновки щодо їх застосування у подібних правовідносинах, що викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18 та у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2020 року № 120/1417/20-а, від 28 жовтня 2020 року у справі № 640/13697/19, від 03 березня 2020 року у справі № 260/801/19, від 16 квітня 2020 року у справі № 640/8425/19, від 16 квітня 2020 року у справі № 260/1261/18.
Порушення норм процесуального права скаржник убачає в тому, що суд апеляційної інстанції для встановлення дійсного розміру основної винагороди приватного виконавця Баірової Н.М. мав достовірно встановити чи відбулось насправді погашення заборгованості, для чого слід було витребувати відповідні платіжні документи в АТ "Альфа-Банк". Отже, суд апеляційної інстанції не дотримався принципу офіційного з`ясування обставин справи.
Окрім того, скаржник зазначає, що чинне законодавство передбачає винесення двох постанов про стягнення з боржника основної винагороди, перша з яких виноситься при відкритті виконавчого провадження, а друга - після повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження). На погляд ОСОБА_2, саме друга постанова про стягнення з боржника основної винагороди є тим виконавчим документом у розумінні статей 3, 40, 45 Закону України "Про виконавче провадження", на підставі якого може проводитися стягнення основної винагороди у примусовому порядку, адже у ній вже може міститися чітка та конкретизована резолютивна частина. Проте, у випадку з позивачем, приватним виконавцем не виносилася друга постанова про стягнення основної винагороди, що на думку скаржника, зумовлено тим, що в процесі здійснення виконавчого провадження № 58907663 приватний виконавець Баірова Н.М. стягнула лише 1305,00 грн, а відтак правильний розмір основної винагороди мав становити 130,50 грн (10% від стягнутої суми боргу).
Ухвалою від 25 січня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 .
У відзиві на касаційну скаргу приватний виконавець Баірова Н.М. просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін. Зокрема, відповідач зазначає, що 28 серпня 2018 року набули чинності зміни до частини другої статті 27 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до яких стягнення виконавчого збору пов`язується із початком примусового виконання, тому розмір основної винагороди було визначено одночасно з відкриттям виконавчого провадження. Застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 21 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18, відповідач уважає помилковим, оскільки у цій справі постанови про стягнення виконавчого збору були прийняті до внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження". Із цих же підстав помилковим є посилання скаржника на правові позиції, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18 та у постанові Верховного Суду від 16 квітня 2020 року у справі № 260/1261/18, оскільки в цих справах постанови про стягнення виконавчого збору були прийняті до внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження". Крім того відповідач зауважує, що жодних "добровільних" дій на стадії примусового виконання судового рішення боржник здійснювати не може.
У свою чергу, позивачем до суду подано письмові пояснення, у яких вона вказує на безпідставність тверджень приватного виконавця Баірової Н.М. про наявність суперечностей у висновках, викладених у постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 260/801/19 та від 10 вересня 2020 року у справі № 120/1417/20-а (на які ОСОБА_3 посилається у касаційній скарзі), та у висновках, викладених у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року № 620/334/20 та від 26 червня 2020 року у справі № 360/3324/19 (на які приватний виконавець посилається у відзиві).
Позивач уважає, що жодних суперечностей вказані постанови Верховного Суду не містять, оскільки у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 620/334/20 та від 26 червня 2020 року у справі № 360/3324/19 досліджувалося питання розміру виконавчого збору, який після 28 серпня 2018 року дійсно розраховується не від суми фактичного стягнення, а від суми, яка підлягає стягненню. Натомість, у справі, що розглядається, як і у постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 260/801/19 та від 10 вересня 2020 року у справі № 120/1417/20-а досліджується питання розміру основної винагороди приватного виконавця, який не є тотожним розміру виконавчого збору, і становить 10% від фактично стягнутої безпосередньо приватним виконавцем суми. При цьому, про відмінність у законодавчому регулюванні питання розміру виконавчого збору та основної винагороди зазначав і Верховний Суд у постанові 29 січня 2021 року у справі № 640/13434/19.
Таким чином посилання позивача на висновки, що викладені у постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 260/801/19 та від 10 вересня 2020 року у справі № 120/1417/20-а, є цілком правомірними, а їх неврахування апеляційним судом протиправним.
Ухвалою від 29 червня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
За наслідками розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 у письмового провадження колегія суддів дійшла висновку про необхідність призначення справи у судове засідання, у зв`язку із чим ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу № 380/6503/20 призначено до розгляду у судовому засіданні на 26 серпня 2021 року об 11 годині 30 хвилин.
Ухвалою від 25 серпня 2021 року Верховний Суд задовольнив клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Іваницького Я.О. про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі № 380/6503/20. Забезпечив участь представника позивача у судовому засіданні, яке відбудеться 26 серпня 2021 року об 11 годині 30 хвилин, в режимі відеоконференції, проведення судового засідання в режимі відеоконференції доручив Сихівському районному суду м. Львова.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
16 квітня 2019 року на підставі заяви АТ "Альфа-Банк" приватним виконавцем Баіровою Н.М. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №58907663 з виконання виконавчого листа № 6-1065/10, виданого 16 липня 2010 року Новозаводським районним судом м. Чернігова в частині стягнення заборгованості у розмірі 361 417,10 грн.
Також 16 квітня 2019 року приватним виконавцем Баіровою Н.М. винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди у межах виконавчого провадження №58907663 у розмірі 35 626,28 грн.
У рамках здійснення виконавчого провадження приватним виконавцем Баіровою Н.М. було стягнуто з ОСОБА_2 1 305,00 грн. Частина з цієї суми у розмірі 82,64 грн зарахована у погашення основної винагороди, що підтверджується платіжним дорученням № 1124 від 11 липня 2019 року.
25 червня 2020 року між АТ "Альфа-Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп" укладено договір факторингу від 25 червня 2020 року, за яким до ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп" перейшли всі права, що належали АТ "Альфа-Банк" за кредитним договором № SME0008791 від 20 лютого 2008 року.
25 червня 2020 року між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп" та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги № 25/06/20ВП, згідно з яким до ОСОБА_3 перейшли всі права, що належали ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп" за кредитним договором № SME0008791 від 20 лютого 2008 року.
02 липня 2020 року АТ "Альфа-Банк" скеровано до приватного виконавця Баірової Н.М. заяву про закінчення виконавчого провадження №58907663 на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", у якій вказано про погашення боргу в повному обсязі.
07 липня 2020 року приватним виконавцем Баіровою Н.М. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження №58907663 у відповідності до пункту 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження".
23 липня 2020 року приватним виконавцем Баіровою Н.М. подано заяву до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Шелінської Юлії Андріївни щодо примусового виконання постанови від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди у межах виконавчого провадження №58907663 у розмірі 35 626,28 грн.
На підставі вказаної заяви та долученої до неї постанови від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди у межах виконавчого провадження №58907663 приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Шелінською Юлією Андріївною винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 62649160 від 23 липня 2020 року.
Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд, вирішуючи питання обґрунтованості касаційної скарги та надаючи оцінку правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права у межах доводів і вимог касаційної скарги, визначених статтею 341 КАС України, виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 1404-VIII; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII передбачає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Згідно із частиною першою статті 26 Закону № 1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Частиною п`ятою статті 27 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавчий збір не стягується у разі виконання рішення приватним виконавцем.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 42 Закону № 1404-VIII кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Статтею 45 Закону N 1404-VIII визначено, що розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості:
1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій;
2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача;
3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів);
4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону, та виконавчий збір або основна винагорода за виконавчими документами про стягнення аліментів.
Розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.
Основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Аналіз положень Закону № 1404-VIII свідчить, що приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, зазначених у статті 3 цього Закону, яке розпочинає, зокрема, за заявою стягувача. Під час примусового виконання рішень приватний виконавець може вчиняти заходи, визначені у статті 10 Закону № 1404-VIII. У разі виконання рішень приватним виконавцем виконавчий збір не стягується. Натомість, за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю виплачується винагорода.
За правилами частин другої, третьої та четвертої статті 31 Закону України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - Закон № 1403-VIII; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової.
Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
При цьому, частина п`ята статті 31 Закону № 1403-VIII передбачає, що, якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення (частина шоста статті 31 Закон № 1403-VIII).
Відповідно до частини сьомої статті 31 Закону № 1403-VIII приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
На виконання статті 31 Закону № 1403-VIII постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2016 року № 643 затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця (далі - Порядок № 643).
Пунктом 19 Порядку № 643 визначено, що приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Аналізуючи положення Закону № 1404-VIII, які регулюють діяльність приватних виконавців, та статті 31 Закону № 1403-VIII, колегія суддів приходить до висновку, що основна винагорода - це винагорода приватного виконавця за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення та стягується з боржника в розмірі пропорційному до фактично стягнутої суми.
При цьому, основна винагорода приватного виконавця та виконавчий збір у виконавчому провадженні, що здійснює державний виконавець, хоча і виступають формами винагороди виконавців, однак, не є однаковими поняттями. Згідно з приписами статті 45 Закону №1404-VII спільним для цих форм винагороди є лише порядок стягнення. Що стосується підстав виникнення у приватного виконавця права на основну винагороду та розміру цієї винагороди, такі питання регулюється окремими правовими нормами.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 640/13434/19.
З огляду на це, колегія суддів уважає безпідставними доводи відповідача про наявність суперечностей у висновках, викладених у постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 260/801/19 та від 10 вересня 2020 року у справі № 120/1417/20-а та у висновках, викладених у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року № 620/334/20 та від 26 червня 2020 року у справі № 360/3324/19, адже у справах, на які посилається ОСОБА_3, предметом дослідження було питання розміру основної винагороди приватного виконавця, який не є тотожним розміру виконавчого збору.
У постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 260/801/19, від 10 вересня 2020 року у справі № 120/1417/20-а, від 28 жовтня 2020 року у справі №640/13697/19, на які посилається позивач у касаційній скарзі, сформовано правову позицію, відповідно до якої за своїм призначенням основна винагорода приватного виконавця є винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення та стягується з боржника в пропорційному до фактично стягнутої суми розмірі.
Таким чином, колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги, що судом апеляційної інстанції помилково не враховано правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року в справі № 260/801/19, від 10 вересня 2020 року у справі № 120/1417/20-а, від 28 жовтня 2020 року у справі № 640/13697/19.
Разом із тим колегія суддів уважає безпідставними посилання скаржника на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18, оскільки у цій постанові розглядалося питання застосування положень статей 27, 39, 40 Закону № 1404-VIII, а не статті 31 Закону №1403-VIII та пункту 19 Порядку № 643, що суттєво впливає на застосування таких позицій.
Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції в частині того, що одночасно з відкриттям виконавчого провадження приватний виконавець повинен вирішити питання про стягнення основної винагороди і що винесення постанови про стягнення основної винагороди разом із постановою про відкриття виконавчого провадження є обов`язком приватного виконавця.
Водночас право на стягнення суми основної винагороди, визначеної у постанові про стягнення основної винагороди, залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.
Сума основної винагороди, визначена приватним виконавцем у постанові про її стягнення, яка винесена одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не є винагородою, яка гарантовано має бути стягнута за наслідками фактичного виконання виконавчого провадження у випадках неповного виконання або ж невиконання відповідного виконавчого документа.
Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 21 січня 2021 року у справі № 160/5321/20, від 27 квітня 2021 року у справі № 580/3444/20 та від 03 червня 2021 року у справі № 640/17286/20.
Отже, ураховуючи положення статті 31 Закону №1403-VIII та пункт 19 Порядку № 643, підставою для стягнення основної винагороди у межах виконавчого провадження є здійснення приватним виконавцем дій по фактичному стягненню з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум та основна винагорода обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум.
Посилання відповідача у відзиві на касаційну скаргу на положення частини другої статті 27 Закону № 1404-VIII є помилковими, оскільки, ця норма Закону не регулює питання визначення розміру основної винагороди приватного виконавця. Такий розмір визначено пунктом 19 Порядку № 643.
У цій справі позивачем оскаржується постанова приватного виконавця про стягнення основної винагороди у випадку, коли виконавче провадження було закінчене на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII. Так, указаною нормою передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
Судами встановлено, що підставою для винесення 07 липня 2020 року приватним виконавцем Баіровою Н.М. постанови про закінчення виконавчого провадження № 58907663 слугувала заява АТ "Альфа-Банк", у якій останній вказав про погашення боргу в повному обсязі та просив закінчити виконавче провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження".
При цьому слід зауважити, що постанова приватного виконавця Баірової Н.М. про закінчення виконавчого провадження №58907663 не є предметом судового контролю у даній справі, а тому Суд не надає оцінку її правомірності та не перевіряє обставини, за яких вона прийнята.
Суд відзначає, що закінчення виконавчого провадження за заявою стягувача не є заходом примусового виконання рішення, за допомогою якого приватним виконавцем здійснюється стягнення або повернення заборгованості, а є способом добровільного врегулювання сторонами виконавчого провадження питань щодо умов фактичного виконання виконавчого документа.
Як свідчать обставини справи, 16 квітня 2019 року приватний виконавець Баірова Н.М. одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження винесла постанова про стягнення з боржника основної винагороди і зазначила суму, що становить 10% від суми, що підлягає стягненню відповідно до виконавчого документа, що узгоджується з положеннями статті 31 Закону №1403-VIII та пункту 19 Порядку № 643.
Понад те, в рамках виконавчого провадження приватним виконавцем Баіровою Н.М. було стягнуто з ОСОБА_2 1 305,00 грн і частина з цієї суми - 82,64 грн зарахована у погашення основної винагороди виконавця, що підтверджується платіжним дорученням № 1124 від 11 липня 2019 року.
Таким чином, за вчинення виконавчих дій, які призвели до часткового виконання рішення, приватний виконавець Баірова Н.М. отримала винагороду, яка відповідно до фактично стягнутої суми склала 84,64 грн.
Відповідно до пункту 22 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2832/5), при закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця. Відмітка на виконавчому документі засвідчується підписом виконавця та скріплюється печаткою.
Судом апеляційної інстанції установлено, що після винесення постанови про закінчення виконавчого провадження приватний виконавець на виконавчому документі поставила відмітку про те, що виконавче провадження було закінчене на підставі пункту 9 статті частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII, стягнуто боргу в сумі 361417,10 грн, тобто приватний виконавець на виконавчому документі зазначила про фактичне виконання в повному обсязі рішення суду.
Таким чином приватним виконавцем Баіровою Н.М. було дотримано вимоги Інструкції № 512/5 щодо оформлення матеріалів виконавчого провадження № 58907663, яке було закінчене на підставі пункту 9 статті частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII.
Ураховуючи викладене колегія суддів констатує, що ухвалюючи оскаржуване судове рішення суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про правомірність постанови приватного виконавця Баірової Н.М. про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 35 626,28 грн, що винесена у межах виконавчого провадження № 58907663. Тож підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 у цій частині відсутні.
Водночас, незважаючи на правильність висновків апеляційного суду по суті вирішення спору в означеній частині, судом було неправильного застосовано норми матеріального права, адже положення Закону № 1404-VIII регулюють питання стягнення виконавчого збору. Між тим, як уже зазначалося вище, відповідно до статті 31 Закону № 1403-VIII за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю виплачується винагорода (основна та додаткова), порядок, розмір і механізм виплати якої визначається Порядком № 643.
Також колегія суддів погоджується з позицією суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_2 про визнання протиправними дій приватного виконавця Баірової Н.М. щодо пред`явлення до примусового виконання постанови від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 35 626,28 грн, однак уважає за необхідне зазначити наступне.
На обґрунтування вказаної позовної вимоги позивач зазначала, що чинне законодавство передбачає винесення двох постанов про стягнення з боржника основної винагороди, перша з яких виноситься при відкритті виконавчого провадження, а друга - після повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження). Однак, приватним виконавцем друга постанова про стягнення основної винагороди не приймалась.
Колегія суддів категорично не погоджується з такими твердженнями, оскільки стягнення основної винагороди приватного виконавця за рішеннями майнового характеру вже після завершення виконавчого провадження (в тому числі в разі повернення виконавчого документа стягувачу або закінчення виконавчого провадження) є неможливим в силу частини сьомої статті 31 Закону № 1403-VIII, якою визначено, що постанова про стягнення основної винагороди приватного виконавця виноситься одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження. Крім того, в указаній нормі зазначено, що у постанові про стягнення основної винагороди приватний виконавець наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Таким чином законодавець визначив, що у постанові про стягнення основної винагороди, яка виноситься одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, приватний виконавець зобов`язаний навести її розрахунок та порядок виплати. При цьому законодавець не передбачив необхідності винесення постанови про стягнення основної винагороди після завершення виконавчого провадження.
Посилання скаржника на положення частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII є безпідставними, оскільки вказана норма визначає алгоритм дій державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто.
Між тим, як уже зазначалося Судом, спільним для виконавчого збору та основної винагороди є порядок їх стягнення, а не механізм визначення.
Суд наголошує, що постанова про стягнення з боржника основної винагороди у розумінні Закону № 1404-VIII є виконавчим документом і відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 цього Закону підлягає примусовому виконанню.
Так, як свідчать установлені судами обставини справи, 23 липня 2020 року приватним виконавцем Баіровою Н.М. подано заяву до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Шелінської Ю.А. щодо примусового виконання постанови від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди у межах виконавчого провадження №58907663 у розмірі 35626,28 грн.
На підставі вказаної заяви та долученої до неї постанови від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди у межах виконавчого провадження №58907663 приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Шелінською Ю.А. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 62649160 від 23 липня 2020 року.
Таким чином, ураховуючи, що постанова про стягнення з боржника основної винагороди є виконавчим документом, то приватний виконавець Баірова Н.М., пред`являючи її до виконання приватному виконавцю виконавчого округу Львівської області Шелінській Ю.А., діяла у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законом № 1404-VIII.
В той же час, визначена приватним виконавцем у спірній постанові сума основної винагороди не узгоджується з фактично вчиненими діями останнього в рамках виконавчого провадження № 58907663, адже з матеріалів справи вбачається, що приватним виконавцем Баіровою Н.М. було стягнуто з ОСОБА_2 лише 1 305,00 грн і з цієї суми приватний виконавець вже отримала суму основної винагороди, яка склала 82,64 грн.
Однак зважаючи на те, що постанова про стягнення основної винагороди підлягає примусовому виконанню і визначена у ній сума не є винагородою приватного виконавця, яка має бути гарантовано стягнута, оскільки залежить від суми, що була фактично стягнута, то розрахунок винагороди приватного виконавця повинен бути здійснений тим приватним виконавцем, який відкрив виконавче провадження з примусового виконання постанови про стягнення основної винагороди.
У випадку з позивачем, такий розрахунок повинен здійснюватися приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Шелінською Ю.А., яка 23 липня 2020 року відкрила виконавче провадження з примусового виконання спірної постанови відповідача, з урахуванням інформації, зазначеній відповідачем на виконавчому документі згідно з Інструкцією № 512/5.
Виходячи із цього, оскарження ОСОБА_2 дій приватного виконавця Баірової Н.М. щодо пред`явлення до примусового виконання постанови від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди не призведе до відновлення її порушених прав. Тож колегія суддів уважає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту її порушених прав.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Окрім того Верховний Суд зауважує, що адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище і захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних відносин (предмет і підстави позову), характер порушеного права позивача і можливість його захисту в обраний ним спосіб, зокрема, встановити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права або неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову у задоволенні позову.
У вимірі фактичних обставин Суд приходить до висновку, що ОСОБА_2, звернувшись до суду з позовною вимогою про визнання протиправними дій приватного виконавця Баірової Н.М. щодо пред`явлення до примусового виконання постанови від 16 квітня 2019 року про стягнення з боржника основної винагороди, обрала неналежний спосіб захисту порушеного, на її думку, права (свободи, інтересу), оскільки задоволення такої вимоги не призведе до відновлення відповідного права (свободи, інтересу). Натомість, належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання протиправною та скасування постанови приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Шелінської Ю.А. про відкриття виконавчого провадження № 62649160 від 23 липня 2020 року.
На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення зазначеної позовної вимоги ОСОБА_2 .
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
У пункті 42 рішення Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Бендерський проти України" вказано, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (… ). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (…). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом.
Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд констатує, що покладені в основу обґрунтування касаційної скарги аргументи скаржника щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права частково знайшли підтвердження під час касаційного розгляду справи.
Водночас, оскільки судом апеляційної інстанції прийнято правильне по суті рішення, а помилкове застосування норм матеріального права не призвело до ухвалення незаконного судового рішення у цій справі, то існують підстави для зміни постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2020 року шляхом викладення її мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Відповідно до статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.