Постанова
Іменем України
18 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 551/335/18
провадження № 61-12826св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Лутовинівська сільська рада Козельщинського району Полтавської області, Козельщинська селищна рада Козельщинського району Полтавської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 03 грудня 2019 року у складі судді Вергун Н. В.
та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 року у складі колегії суддів: Бондаревської С. М., Абрамова П. С., Чумак О. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2, Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області, Козельщинської селищної ради Козельщинського району Полтавської області про визнання заповіту недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік - ОСОБА_3 . Після його смерті відкрилася спадщина. До складу спадкового майна увійшла квартира, дві земельні ділянки та інше особисте майно померлого.
За життя, 02 березня 2010 року, спадкодавець заповідав усе належне йому майно онуку - ОСОБА_4 .
Однак після смерті ОСОБА_3 стало відомо, що 03 червня 2016 року від його імені було складено інший заповіт - на ім`я ОСОБА_2 .
Вважає, що підписання заповіту іншою особою за відсутності
на те обґрунтованих підстав свідчить про невідповідність його змісту волі заповідача. При цьому зазначала, що ОСОБА_3 не мав таких вад здоров`я, які б не дозволяли йому особисто підписати оспорюваний заповіт. Він сам ставив підписи в договорах оренди, у відомостях про отримання коштів,
у медичній документації. До того ж за життя ОСОБА_3 бажав, щоб земельні ділянки, які дісталися йому у спадок від батьків, і надалі залишились
"у сім`ї" та щоб їх успадкував онук, ОСОБА_4 .
Заповіт посвідчено секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області. Тобто заповіт було посвідчено не нотаріусом,
а посадовою особою органу місцевого самоврядування, при цьому за місцем проживання заповідача є державна нотаріальна контора.
Відповідно до статей 1, 2, 10 Закону України "Про місце самоврядування
в Україні" сільські ради здійснюють свої функції від імені та в інтересах територіальної громади - жителів, які постійно проживають у межах села.
Тобто закон пов`язує можливість вчинення нотаріальної дії з посвідчення заповіту посадовою особою органу місцевого самоврядування з відсутністю нотаріуса у населеному пункті місця проживання заповідача. І реалізується це право щодо жителів, які постійно проживають в межах села, оскільки повноваження органу місцевого самоврядування поширюються на відповідну територіальну громаду.
ОСОБА_3 багато років і до самої смерті проживав в смт Козельщина.
В зазначеному населеному пункті є Козельщинська державна нотаріальна контора. Тому для посвідчення заповіту заповідач мав би звернутись саме
до зазначеної нотаріальної контори, а не до сільської ради населеного пункту,
у якому він не проживав.
Ураховуючи, що посадова особа Лутовинівської сільської ради порушила вимоги щодо посвідчення заповіту ОСОБА_3, а саме - обмеження у праві вчинення нотаріальних дій встановлене статтею 1251 ЦК України, такий заповіт підлягає визнанню недійсним на підставі статті 1257 ЦК України.
З наведених підстав позивач просила визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, посвідчений секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області Андрейко Т. Г. 03 червня 2016 року, зареєстрований в реєстрі за № 9.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шишацького районного суду Полтавської області від 03 грудня
2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду
від 01 липня 2020 року, позов задоволено. Визнано недійсним заповіт
ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, складений на ім`я
ОСОБА_2 та 03 червня 2016 року посвідчений у с. Лутовинівка Козельщинського району Полтавської області секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області Андрейко Т. Г.
і зареєстрований в реєстрі за № 9.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що волевиявлення заповідача не відповідало його волі, оскільки відповідачем не надано доказів того, що станом на дату складання та посвідчення заповіту ОСОБА_3 мав вади зору, через які не міг самостійно прочитати та підписати заповіт. Крім того, ОСОБА_3 був мешканцем с. Козельщина Полтавської області та не входив до територіальної громади с. Лутовинівка Козельщинського району Полтавської області, то секретар Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області Андрейко Т. Г. не є особою, уповноваженою на посвідчення складеного ОСОБА_3 заповіту.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 551/335/18, витребувано її з Шишацького районного суду Полтавської області.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У серпні 2020 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу до Верховного Суду,
у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про те, що секретар Лутовинівської сільської ради не мала права посвідчувати заповіт ОСОБА_3, оскільки законом не встановлено обмежень стосовно посвідчення заповітів не лише жителям громади, а й усім громадянам України,
що звертаються до органів місцевого самоврядування для вчинення делегованої законом нотаріальної дії - посвідчення заповіту. Суди не дослідили надані ОСОБА_2 докази стосовно захворювання очей ОСОБА_3,
а також не врахували показів свідків та пояснення відповідача щодо неможливості підписання та прочитання заповіту самим ОСОБА_3 .
Крім того, касаційна скарга мотивована необхідністю відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 червня 2019 року у справі
№ 136/576/16-ц та застосованого апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні, щодо неможливості посвідчення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування заповітів особам, які не зареєстровані на території громади (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення,
а оскаржувані рішення - без змін. Указувала, що орган місцевого самоврядування уповноважений посвідчувати заповіти осіб, які належать
до територіальної громади, інтереси якої представляє цей орган місцевого самоврядування.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що відповідно до актового запису від 17 січня 2017 року № 4, складеного Козельщинським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Полтавській області (далі - РВ ДРАЦС ГТУЮ у Полтавській області) ІНФОРМАЦІЯ_1
в c. Козельщина Полтавської області помер ОСОБА_3 .
Цей факт підтверджується повторно виданим Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиціїу Чернівецькій області(далі - Чернівецьким міським відділом ДРАЦС ГТУЮ у Чернівецькій області) 08 лютого 2017 року свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .
Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, до складу якої увійшли всі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини
і не припинилися внаслідок його смерті.
Із заявами про прийняття спадщини ОСОБА_3 до Козельщинської державної нотаріальної контори в порядку, встановленому статтями 1269, 1270 ЦК України, звернулися: дочка спадкодавця - ОСОБА_6, його онук - ОСОБА_4, дружина померлого - ОСОБА_1 та спадкоємець за заповітом -
ОСОБА_2 .
Свідоцтва про право на спадщину не видавалися, постанови про відмову
у вчиненні нотаріальної дії нотаріус не ухвалював.
Відповідно до заповіту від 02 березня 2010 року, який підписаний особисто ОСОБА_3 та посвідчений державним нотаріусом Козельщинської державної нотаріальної контори Курочкіним О. О., ОСОБА_3 заповів ОСОБА_7 належну йому квартиру в с. Козельщина Полтавської області, а все інше майно - ОСОБА_4 .
Згідно з заповітом від 03 червня 2016 року ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 належну йому квартиру в с. Козельщина Полтавської області та дві земельні ділянки площею 6,35 га та 7,16 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходяться на території Жоржівської сільської ради Шишацького району Полтавської області. Текст заповіту від імені ОСОБА_3 підписано ОСОБА_8, посвідчено у присутності свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 секретарем Лутовинівської сільської ради - Андрейко Т. Г. в с. Лутовинівка Козельщинського району Полтавської області та зареєстровано в реєстрі за № 9. Причиною підписання заповіту іншою особою зазначено вади зору заповідача і неможливість особисто прочитати текст заповіту.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У цій справі позивач стверджувала про недійсність заповіту від 03 червня 2016 року з тих підстав, що зазначений заповіт посвідчено посадовою особою сільської ради населеного пункту, у якому заповідач не проживав, отже його вчинено поза межами виконавчого комітету сільської ради.
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті
і тому покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Нездійснення цього права не є підставою для його припинення.
Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування.
Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.
Здійснення права на заповіт не пов`язується законом з місцем проживання
та перебування заповідача.
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні
як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою
як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту
та природі спадкування.
Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавець визначив і наслідки їх порушення.
Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
З огляду на зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими порушеннями вимог щодо форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, а саме статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.
Виходячи з зазначеного, законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.
Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості
їх застосування.
Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги
як об`єктивні перешкоди для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.
Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять,
що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно
і не виникло б жодного сумніву в цьому.
Саме тому такі механізми можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.
Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом - з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій-шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.
Як наслідок, немає жодних підстав вважати, що посвідчення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування правочину поза межами цього органу тягне нікчемність заповіту.
Отже, якщо уповноважена особа органу місцевого самоврядування посвідчила заповіт особи не в межах цього органу (за місцем проживання заповідача),
це не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України.
Недійсність заповіту з мотивів розширеного розуміння вимог до форми
і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.
Кваліфікація заповіту як недійсного з підстав, які не передбачені ані частиною першою статті 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача.
Визнання заповіту недійсним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). А в разі, якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.
Так, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях у справах "Малахер та інші проти Австрії" від 19 грудня 1998 року, "Бурдов проти Росії"
від 07 травня 2002 року, "Прессос Компанія Нав`єра С.А." та інші проти Бельгії" від 28 жовтня 1995 року, "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23 жовтня 1991 року визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни,
в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування"/"законні сподівання" особи.
Практика ЄСПЛ виходить із принципу співмірності наслідків порушення закону. Про це, зокрема, йдеться у рішенні ЄСПЛ у справі "Сьорінг проти Сполученого Королівства" від 07 липня 1989 року, де зазначається, що "в основі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод лежить пошук справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і вимогами щодо захисту основних прав індивіда і, зокрема, в контексті дієвості концептуальних засад мирного володіння майном. Це означає, що ті негативні наслідки, які мають слідувати з порушення закону, не повинні таким чином впливати
на майновий стан особи, щоб це явно і очевидно перевищувало значущість правопорушення. Якраз саме це спостерігається при ухваленні судом рішення про нікчемність заповіту як наслідку порушень нотаріального законодавства про посвідчення нотаріусом правочину поза межами його округу.
Крім того, звертаючись до суду із указаним позовом позивач ставив питання визнання заповіту недійсним як оспорюваного також із тих мотивів, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України).
Суд першої інстанції визнаючи заповіт недійсним виходив із того, що під час судового розгляду не встановлено будь-яких хвороб чи фізичних вад, що завадили ОСОБА_3 особисто підписати заповіт, у зв`язку із цим суд дійшов висновку, що волевиявлення ОСОБА_3 на складення заповіту від 03 червня 2016 року не було вільним і не відповідало його волі.
Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, вказав, що в матеріалах справи відсутні дані щодо будь-яких захворювань ОСОБА_3, які б унеможливлювали підписання тексту. Посилання апелянта на неможливість підписання ОСОБА_3 заповіту внаслідок похилого віку та хронічних хвороб, зокрема вади зору, апеляційний суд вважав припущенням.
Колегія суддів не може в повній мірі погодитись із вказаними висновками та вважає їх передчасними і недостатньо обґрунтованими.
Статтею 1247 ЦК України встановлено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 1.8 глави 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 (у редакції чинній на момент посвідчення спірного заповіту, далі - Порядок)якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою.
Відповідно до пункту 1.11 глави 3 розділу ІІ Порядку на бажання заповідача, а також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись не менше ніж при двох свідках.
Свідками можуть бути особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: нотаріус; особи, на користь яких складено заповіт; члени сім`ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Текст заповіту має містити відомості про особи свідків, а саме: прізвище, ім`я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка.
Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.
Аналіз положень частини четвертої статті 207, статей 1247, 1248, 1253 ЦК України, глави 3 розділу ІІ Порядку свідчить про те, що наявність підстав для підписання заповіту іншою, аніж заповідач особою, а також для посвідчення заповіту при свідках, якщо заповідач не може сам прочитати заповіт, може доводитись в суді не лише медичними документами про стан здоров`я заповідача, а й іншими доказами.
За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що наявність підстав для підписання заповіту за правилами частини четвертої статті 207 ЦПК України може підтверджуватися виключно медичними документами, а їх відсутність свідчить про недійсність заповіту, є помилковим.
Слід також звернути увагу на загальнодозвільний підхід у законодавстві щодо можливості особи, яка опинилася в різних життєвих ситуаціях, скласти заповіт, який може бути посвідчений доволі широким і різноманітним колом осіб, зазначених у статті 1252 ЦК України. Призначення цього - переконатись
у дійсній волі особи, яка складає заповіт, і надати їй можливість її виразити,
а особам, до спадкування якими прагнув заповідач, - отримати це майно
у спадщину.
Тому штучно віднаходити причини для того, аби визнати заповіт недійсним, зокрема з тих підстав, що уповноважена особа органу місцевого самоврядування посвідчила заповіт не за місцем проживання заповідача, видається вкрай нерозумним.
Не відповідає це і засадам справедливості, адже цим нехтується остання воля заповідача.
Викладене дозволяє дійти висновку про юридичну необґрунтованість визнання заповіту недійсним лише в разі його посвідчення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування не за місцем проживання заповідача. За відсутності норми, якою передбачався би негативний наслідок за вказаних обставин, у суду немає підстав для визнання заповіту недійсним.
Указане не впливає на форму правочину, волевиявлення заповідача
і на ті вимоги про порядок його посвідчення, які визначені в ЦК України.
Інакший підхід призводить до необґрунтованого покладення відповідальності
за порушення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування законодавства, яке регулює порядок її діяльності, на заповідача
та спадкоємців, які не зобов`язані бути обізнаними з процедурним законодавством, що є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов`язковості її виконання, а також неспівмірним втручанням держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20).
Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Відповідно до підпункту 5 пункту "б" частини першої статті 38 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання, реєстрація актів громадянського стану.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 37 Закону України "Про нотаріат"
у сільських населених пунктах уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії, зокрема, посвідчують заповіти.
Як встановлено судами, оспорюваний заповіт посвідчено секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району - Андрейко Т. Г.
в с. Лутовинівка Полтавської області.
Відповідно до частини четвертої статті 50 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" секретар сільської ради може за рішенням ради одночасно здійснювати повноваження секретаря виконавчого комітету відповідної ради.
Викладене дозволяє дійти висновку про юридичну необґрунтованість визнання заповіту недійсним лише в разі його посвідчення посадовою особою сільської ради населеного пункту, у якому він не проживав. За відсутності норми, якою
би передбачався такий негативний наслідок, у суду немає підстав для визнання заповіту недійсним.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що спірний заповіт є недійсним на підставі частини першої статті 1257 ЦК України, через те, що його посвідчено посадовою особою сільської ради до територіальної громади якого не входить населений пункт, де проживав заповідач.