ПОСТАНОВА
Іменем України
30 серпня 2021 року
Київ
справа №520/11435/2020
адміністративне провадження № К/9901/18212/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Соколова В.М.,
суддів: Губської О.А., Єресько Л.О.,
розглянувши у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2020 року (суддя Бідонько А.В.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2021 року (судді: Бершов Г.Є., Чалий І.С., Катунов В.В.) у справі № 520/11435/2020 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - ГУ ДМС України в Харківській області), у якому просив:
- скасувати рішення відповідача від 01 червня 2020 року № 197-20;
- зобов`язати відповідача визнати громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що є громадянином Сирійської Арабської Республіки, за національністю курд. Звернувшись до органу міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, отримав повідомлення ГУ ДМС України в Харківській області про те, що рішенням ДМС України від 01 червня 2020 року № 197-20 йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач уважає рішення відповідача необґрунтованим, протиправним і таким, що підлягає скасуванню, оскільки перевірка інформації, яку він надавав під час звернення із заявою до міграційного органу, проводилася поверхово та необ`єктивно, ситуація у країні його громадянської належності належним чином не вивчалась.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 24 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2021 року, в задоволенні позову відмовив.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що відповідачем було досліджено актуальну інформацію по країні походження ОСОБА_1 та встановлено, що наразі у Сирії склалася зовсім інша ситуація, аніж декілька років тому. Уряд країни повернув контроль над більшою частиною території країни, озброєна опозиція позбавлена можливості вести активні бойові дії. Сирія перебуває на шляху політичного врегулювання конфлікту за участі міжнародного співтовариства. Також відповідачем було зазначено, що президент Сирії Башар Хафез аль-Асад оголосив про початок амністії для військових дезертирів та осіб, які ухиляються від служби, надавши їм можливість запобігти покаранню. У своєму розпорядженні президент Сирії зазначив, що амністія скасовує покарання за ухилення від служби для всіх. Ураховуючи, що безпекова, гуманітарна та соціально-економічна ситуація у Сирії змінилася на краще, суди погодились із думкою відповідача про те, що побоювання заявника бути призваним до служби в урядовій армії у зв`язку із тим, що на території Сирії йде війна, є сумнівними і носять суб`єктивний характер. Наявність ризику призову або покарання за ухилення від несення служби є лише припущенням позивача.
Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що під час співбесіди позивач особисто повідомив, що ані він особисто, ані його родичі ніколи не зазнавали жодних переслідувань. Також позивачем не було надано доказів наявності реальних підстав для побоювань його особистого переслідування. Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно позивача до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був. Тобто немає підстав уважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З огляду на вказане суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у зв`язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідачем правомірно прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 .
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
На рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2021 року позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункти 1 та 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
В основу доводів скаржника щодо оскарження рішень судів попередніх інстанцій на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України покладено те, що суд апеляційної інстанції у постанові від 24 березня 2021 року дійшов висновків, які свідчать про застосування норм права - частини першої статті 13, статей 1 та 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", частини другої статті 77, частини четвертої статті 78 КАС України без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року у справі № 640/2360/20, від 26 лютого 2021 року у справі № 260/561/19, від 27 квітня 2020 року у справі № 813/1455/17, від 25 червня 2020 року у справі № 815/2143/16, від 24 грудня 2020 року у справі № 2040/6507/18, від 10 грудня 2019 року у справі № 815/6259/16, від 12 лютого 2020 року у справі № 820/26/17, від 03 липня 2019 року у справах № 815/4796/17 та № 813/666/16.
Автор касаційної скарги зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував надану позивачем інформацію по країні походження, як доказ обґрунтованості його побоювань, попри те, що вона повністю відповідає вимогам встановленим для доказів у статтях 72, 94 КАС України та підтверджує об`єктивну сторону побоювань позивача, та всупереч частині другій статті 77 КАС України поклав на позивача надмірний обов`язок доказування.
Отже, на думку скаржника, судами першої та апеляційної інстанцій не надано оцінку кожному специфічному, доречному та важливому аргументу позивача, не було досліджено зібрані у справі докази (інформація по країні походження та обставини справи № 820/6533/16, які мають преюдиційне значення для цієї справи), що є порушенням статей 8 та частини третьої статті 242 КАС України. Також суди не застосували положення частини другої статті 77 КАС України, оскільки на позивача було покладено надмірний обсяг доказування по справі, без належної перевірки правомірності оспорюваного рішення ДМС України.
Ухвалою від 08 червня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
У відзиві на касаційну скаргу представник ДМС України просить залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2021 року залишити без змін, оскільки вважає, що суди правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права та повно і всебічно з`ясували усі обставини справи.
Ухвалою від 28 серпня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у порядку спрощеного провадження без виклику сторін за наявними у справі матеріалами.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 є громадянином Сирійської Арабської Республіки, уродженцем м. Алеппо, за національністю курд, сповідує іслам. З 2005 року одружений на громадянці Сирії ОСОБА_2 та має двох дітей, народжених в Україні: сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та доньку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 . У 1985-1991 роках позивач навчався у школі "Ханаа" у м. Алеппо, у 1992-1996 роках - працював кравцем у м. Алеппо, у 1996-1998 роках - проходив військову службу.
Востаннє позивач залишив Батьківщину 27 червня 2002 року авіарейсом Алеппо (Сирія)-Одеса (Україна) на підставі компетентного дозволу. Державний кордон перетинав легально на підставі національного паспорту № НОМЕР_1 та одноразової візи типу НОМЕР_2 .
Вперше ОСОБА_1 звернувся із заявою про надання статусу біженця до Управління у справах національностей та міграції Одеської обласної державної адміністрації 25 липня 2003 року. Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 22 грудня 2003 року № 534 заявнику відмовлено в оформленні документів щодо надання статусу біженця.
Удруге позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, 29 жовтня 2013 року, проте ДМС України рішенням від 07 вересня 2015 року № 645-15 відмовила у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу п?ятого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2016 року у справі № 815/5940/15, яка набрала законної сили, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про скасування вказаного рішення ДМС України.
03 жовтня 2016 року позивач утретє звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 03 жовтня 2016 року № 166 громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини шостої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Позивач оскаржив цей наказ до ДМС України, яка рішенням від 14 листопада 2016 року № 57-16 відхилила подану скаргу.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 820/6533/16, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року, задоволено позов ОСОБА_1 та скасовано рішення ДМС України від 14 листопада 2016 року № 57-16. Скасовано наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 03 жовтня 2016 року № 166 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви від ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вказані судові рішення залишені без змін постановою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року.
Наказом від 20 жовтня 2017 року № 221 розгляд заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було призупинено, у зв`язку з неявкою останнього на співбесіди, які були призначені на 18 та 20 жовтня 2017 року.
20 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про припинення розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та закриття справи.
Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 20 серпня 2018 року № 217 розгляд заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було припинено.
27 вересня 2018 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У зв`язку з тим, що раніше позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 27 вересня 2018 року № 267 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач оскаржив вказане рішення до ДМС України, яка рішенням від 29 січня 2019 року № 02-19 його скаргу задовольнила.
Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 12 лютого 2019 року № 49 відносно позивача було прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 05 листопада 2019 року № 567 розгляд заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, був поновлений.
За результатами розгляду заяви позивача ГУ ДМС в Харківській області складено висновок по справі № 2018КН/о-58 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 .
На підставі вивчення документів та матеріалів, підтримуючи висновок ГУ ДМС В Харківській області, ДМС України 01 червня 2020 року прийняла рішення № 197-20про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 .
25 серпня 2020 року позивач отримав повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області від 11 червня 2020 року № 56 про те, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 01 червня 2020 року № 197-20.
Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Приписами частин першої та другої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, визначених статтею 341 КАС України, виходить з такого.
Спір у цій справі виник у зв`язку із прийняттям ДМС України рішення від 01 червня 2020 року № 197-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 .
Надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, визначених статтею 341 КАС України, Верховний Суд виходить з такого.
Для правильного вирішення публічно-правого спору, предметом оскарження в якому є рішення суб`єкта владних повноважень, обов`язковим є перевірка такого рішення на відповідність критеріям, визначеним у частині другій статті 2 КАС Україні, а саме чи прийняте (вчинене) таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктами 1, 4 та 13 частини першої статті 1 Закону України від 08 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частиною шостою статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону № 3671-VI, за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у ДМС України наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Водночас, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, і незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.
Відповідно до частини третьої статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказуванню.
Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно з Конституцією України.
Право на життя і заборона катувань також закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Згідно зі статтею 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.
Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, у поданій до міграційного органу заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що є громадянином Сирійської Арабської Республіки, за національністю курд. У країні його громадянської належності триває військовий конфлікт, що супроводжується загальнопоширеним насиллям та серйозними порушеннями прав людини. Крім того, його рідне місто Алеппо знаходиться у стані війни та майже зруйноване, і він ніяким чином не може повернутися туди зараз разом із дружиною та двома малолітніми дітьми. Також позивач зауважив, що у Сирії його можуть переслідувати проурядові сили через небажання брати участь у війні та представники турецьких, протурецьких та терористичних формувань через те, що він за національністю курд. До того ж, у разі повернення на Батьківщину, він буде рекрутованим до лав армії і буде змушений убивати своїх співгромадян, у тому числі мирне населення, що суперечить його внутрішньому переконанню.
Отже, причинами звернення позивача із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, стали неможливість добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт у Сирії та побоювання зазнати примусового призову до лав збройних сил або покарання за дезертирство.
Аналізуючи повідомлену позивачем інформацію, суди попередніх інстанцій погодилися з висновком органу міграції, що позивач не має обґрунтованих підстав стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки заявлена ним інформація не містить відомостей про події переслідувань та утисків у Сирії його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Попри це суди не перевірили, чи була проведена відповідачем оцінка доводів позивача в аспекті наявності умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, адже у країні походження позивача вочевидь існує загальнопоширене насилля та порушення прав людини.
Так, у доповіді Генерального секретаря від 19 лютого 2019 року про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191(2014), 2258 (2015), 2332 (2016), 2393 (2017) та 2401 (2018) вказано, що наземне бомбардування на північному заході країни посилилася, і майже щодня надходили повідомлення про артилерійські обстріли уздовж ліній фронту на півночі, в південно-східних районах Ідліб і на заході Алеппо. Також відзначено збільшення використання саморобних вибухових пристроїв в різних районах на північному заході і північному сході країни. Число жертв серед цивільного населення і масштаби руйнування об`єктів цивільної інфраструктури залишалися переконливим свідченням того, що основоположні принципи розмежування, пропорційності і обережності, зокрема заборони на вчинення невибіркових нападів, очевидно, не дотримувалися. Після майже восьми років з часу виникнення гуманітарної кризи в Сирійській Арабській Республіці приблизно 11,7 мільйона сирійців в межах країни як і раніше потребують гуманітарної допомоги, і близько 5,7 мільйона сирійських біженців зареєстровані в сусідніх країнах. Міжнародне співтовариство повинно невпинно підтримувати зусилля по задоволенню базових потреб цих людей і забезпечення їх захисту та, в кінцевому підсумку, по знаходженню мирних рішень для цього конфлікту. Третя Брюссельська конференція в підтримку майбутнього Сирії і регіону, яка відбудеться 12-14 березня, дасть можливість підвести підсумки того, в яких областях досягнуто прогресу, і об`єднати свої зусилля для досягнення ключових пріоритетів на 2019 рік. У центрі цих зусиль повинні стояти сирійський народ, громади і громадянське суспільство.
У доповіді Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій в Сирійській Арабській Республіці від 31 січня 2019 року вказано, що продовжують надходити повідомлення про напади на цивільних осіб та цивільні об`єкти в провінціях Ідліб, Алеппо, Дайр-ез-Зор і Ес-Сувейда, в результаті яких гинуть і отримують поранення десятки сирійських жінок, чоловіків і дітей. Повітряні нальоти і наземні операції завдають істотної шкоди ключовим об`єктам цивільної інфраструктури, включаючи лікарні і школи. Проурядовими силами, озброєними групами і терористами ІГІЛ було здійснено низку резонансних нападів.
У доповіді Генерального секретаря від 16 квітня 2019 року про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014), 2258 (2015), 2332 (2016), 2393 (2017) та 2401 (2018) зазначено, що бойові дії та інші форми насильства продовжували серйозно позначатися на цивільному населенні в різних частинах Сирійської Арабської Республіки. Мирні жителі продовжують гинути і отримувати поранення в результаті ескалації обстрілів наземними засобами і повітряних ударів в районах в межах "демілітаризованої зони", в тому числі в Ідлібі і в частинах мухафаз Хама і Алеппо . Як і раніше турбує те, якому поводженню піддаються і в яких умовах перебувають особи по всій країні, затримані урядом Сирійської Арабської Республіки, а також терористичними групами, внесеними Організацією Об`єднаних Націй в санаційні переліки, і недержавними групами озброєної опозиції.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Л.М. та інші проти Росії" від 15 жовтня 2015 року зазначено, що примусове повернення заявників в Сирію призведе до порушення статей 2 та (або) 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конфлікт у Сирії характеризується високою інтенсивністю загального насилля. У цьому контексті, серйозні порушення прав людини є поширеним явищем і існує реальний ризик застосування поводження забороненого статтями 2 та 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У Резолюції Ради з прав людини від 22 березня 2019 року "Положення в галузі прав людини в Сирійській Арабській Республіці" зазначено, що Рада з прав людини висловлює глибоку стурбованість з приводу кількості випадків смерті людей, затриманих сирійськими властями, яке підтверджується направленням ними тисяч повідомлень про смерть, що є додатковим свідченням систематичних порушень міжнародного права прав людини і міжнародного гуманітарного права, і наполегливо закликає їх передати сім`ям свідоцтва про смерть та останки їх родичів, доля яких була з`ясована, в тому числі, які стали жертвами казней без суду та слідства, невідкладно прийняти всі належні заходи для захисту життя всіх осіб, які зараз тримаються під вартою або місцезнаходження яких невідоме, а також прояснити долю тих, хто безвісно відсутній або все ще тримається у місцях позбавлення волі.
Отже, у разі повернення позивача до Сирії існує реальна загроза його життю, безпеці та свободі через загальнопоширене насильство в Сирії в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.
Ситуація в країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування внаслідок небажання позивача бути призваним (мобілізованим) на службу в армію є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.
Суд також ураховує інформацію по Сирії Європейського інституту миру (Повернення біженців до Сирії: небезпека, ризики у сфері безпеки та інформаційна обмеженість. Липень 2019 року), відповідно до якої примусовий призив у війну продовжується по всій країні, навіть протягом б-місячного періоду відкликання, домовленого під час переговорів щодо примирень або повернень. Інформування правоохоронних органів щодо таких осіб продовжується і збільшується як формально, так і неофіційно, в тому числі за допомогою форм повернення та примирення.
19 березня 2020 року УВКБ ООН із супровідним листом 126/20/ОВ на ім`я Голови ДМС України офіційно надіслано Тимчасові рекомендації УВКБ ООН щодо потреб шукачів притулку з Сирії у наданні міжнародного захисту: продовження застосування позиції УВКБ ООН 2017 року, лютий 2020.
У вказаному документі міститься оновлений огляд ситуації у сфері безпеки, прав людини та гуманітарної ситуації в Сирії. Зважаючи на описану ситуацію в Сирії; УВКБ ООН вважає, що рекомендації, надані в останній Позиції з надання Міжнародного захисту, датована листопадом 2017 року (Версія 7), продовжують бути актуальними, у тому числі рекомендації щодо надання права на тримання міжнародного захисту біженцям, наявності внутрішнього переміщення та УВКБ ООН продовжує закликати країни щодо збереження мораторію на примусове повернення до всіх частин країни.
УВКБ ООН продовжує характеризувати переміщення цивільних осіб із Сирії як рух біженців, при цьому переважна більшість сирійських шукачів притулку продовжує мати потребу у міжнародному захисті, виконуючи вимоги щодо визначення біженців, що містяться - статті lA (2) Конвенції про статус біженців 1951 року. Відповідно, УВКБ ООН рекомендує особам, які беруть участь у розгляді заяв про міжнародний захист, поданих шукачами притулку із Сирії; та особам, відповідальним за встановлення державної політики стосовно цього населення, продовжувати покладатися на рекомендації; викладені в Позиції УВКБ ООН у листопаді 2017 року (Версія V).
УВКБ ООН продовжує закликати країни не повертати насильно сирійських громадян та колишніх резидентів Сирії, в тому числі палестинців, що раніше мешкали у Сирії, на будь-які її частини, незалежно він підконтрольності цієї території уряду або іншій державній чи недержавній установі. УВКБ ООН також продовжує вважати, що було б не доцільним повернення громадян або колишніх жителів Сирії до сусідніх країн та країн, що не є сусідніми в регіоні, якщо не буде встановлено конкретних домовленостей, які гарантують, що ця особа буде повторно прийнята в країну і може знову скористатися міжнародним захистом.
Понад те, відповідачем були проігноровані зазначені рекомендації УВКБ ООН за 2020 рік (як і положення позиції УВКБ ООН 2017 року).
Ситуація в Сирійській Арабській Республіці за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для позивача, якщо він туди повернеться, оскільки сторони конфлікту використовують методи й тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення, конфлікт є всеохоплюючим, кількість вбитих та поранених осіб є дуже значною. Ця ситуація неодноразово досліджувалася Верховним Судом у своїй практиці, зокрема, у постановах від 25 липня 2019 року в справі № 815/7180/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 820/4137/16, від 24 грудня 2020 року у справі №2040/6507/18 та інших.
У справі "Sufi and Elmi v.The United Kingdom" (заяви 8319/07 і 11449/07) Європейський суд з прав людини зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (пункти 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби.
На підставі викладеного Верховний Суд дійшов висновку про те, що існують загальновідомі офіційні документи та повідомлення ЗМІ, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт. Відповідач не надав належної оцінки тому, що на час звернення позивача за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ситуація в країні походження позивача залишається загостреною, а відтак не з`ясував характер об`єктивного побоювання позивача, зокрема, наскільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на Батьківщину.
Верховний Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Отже, незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не спростовує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, надаючи оцінку поясненням позивача.
Аналогічний правовий підхід застосований у постановах Верховного Суду від 24 грудня 2020 року у справі № 2040/6507/18, від 27 травня 2021 року у справах № 380/5727/20 та № 420/4426/19.
Той факт, що позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з інших причин (з метою заробітку), не може впливати на результат розгляду його заяви. Суд зауважує, що бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, за якої особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підсумовуючи викладене Верховний Суд резюмує, що позивач підпадає під ознаки особи, яка потребує додаткового захисту, визначені пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України № 3671-VI, а прийняте ДМС України рішення від 01 червня 2020 року № 197-20 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, належить скасувати як таке, що прийняте всупереч положенням законодавства, які регламентують порядок і підстави прийняття таких рішень.
Суд констатує, що покладені в основу касаційної скарги доводи про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах знайшли своє підтвердження у ході касаційного розгляду справи.
Також колегія суддів погоджується з доводами скаржника про те, що під час розгляду та вирішення даної справи судами першої та апеляційної інстанцій всупереч частині другій статті 77 КАС України на позивача було покладено надмірний обсяг доказування по справі, без належної перевірки правомірності оспорюваного рішення ДМС України.
Щодо позовних вимог про зобов`язання ДМС України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Верховний Суд зазначає наступне.
Під дискреційними повноваженнями розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Одночасно, колегія суддів наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до частини третьої статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Отже, суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
Європейський суд з прав людини у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, пункт 59) зазначив, "що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується; спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце".
Ураховуючи, що наведені відповідачем підстави для відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були досліджені під час судового розгляду і визнані судом неправомірними, а інших підстав для такого рішення за матеріалами справи не вбачається і відповідач на їх наявність не вказує, тому колегія суддів уважає, що у відповідача наявний обов`язок із винесення стосовно позивача рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У цьому контексті Суд звертає увагу на те, що оскаржуваним рішенням ДМС України позивачу вдруге було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Водночас підстави для відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового були такі самі, як і у минулий раз.
З огляду на це Верховний Суд дійшов висновку про те, що з метою відновлення прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, колегія суддів уважає за необхідне застосувати такий спосіб захисту прав позивача як зобов`язання ДМС України прийняти стосовно позивача рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зважаючи на повноту встановлення судами обставин справи, встановлення наявності підстав для прийняття рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і виконання необхідних умов для його прийняття, Верховний Суд уважає, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, тому що Суд не приймає рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а, врахувавши наявність достатніх підстав для цього, зобов`язує відповідача прийняти таке рішення стосовно позивача.
Аналогічний підхід застосований Верховним Судом у постанові від 24 грудня 2020 року у справі №2040/6507/18.
Частинами першою, третьою статті 351 КАС України передбачено, що Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Оскільки рішення судів попередніх інстанцій прийняті з помилковим застосуванням норм матеріального права, то повинні бути скасовані з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.