ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 500/485/20
адміністративне провадження № К/9901/33018/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 23 липня 2020 року (суддя Мартиць О.І.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2020 року (судді: Хобор Р.Б., Сеник Р.П., Судова-Хомюк Н.М.) у справі № 500/485/20 за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Тернопільської обласної державної адміністрації, треті особи: Фізична особа-підприємець ОСОБА_2, Управління регіонального розвитку, інфраструктури та дорожнього господарства тернопільської обласної державної адміністрації, про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У лютому 2020 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1, позивач) звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовом до Тернопільської обласної державної адміністрації (далі - Тернопільська ОДА, відповідач), у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Тернопільської ОДА щодо не розірвання договору № 007/2017 від 21 червня 2017 року на перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування на автобусному маршруті "Гусятин - Тернопіль, Тернопіль - Копичинці", рейси 271/272, 353/354, укладений з ФОП ОСОБА_2 за результатами проведеного 15 червня 2017 року конкурсу щодо визначення перевізників пасажирів на міжміському маршруті загального користування "Гусятин - Тернопіль, Тернопіль - Копичинці", рейси 271/272, 353/354 та не укладення договору на перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування на автобусному маршруті "Гусятин - Тернопіль, Тернопіль - Копичинці", рейси 271/272, 353/354 з ФОП ОСОБА_1, як з автомобільним перевізником, який за результатами проведеного 15 червня 2017 року конкурсу щодо визначення перевізників пасажирів на міжміському маршруті загального користування "Гусятин - Тернопіль, Тернопіль - Копичинці", рейси 271/272, 353/354, визнаний таким, що зайняв друге місце;
- зобов`язати відповідача усунути відповідне порушення шляхом розірвання договору№ 007/2017 від 21 червня 2017 року, укладеного з ФОП ОСОБА_2, та укладення договору з ФОП ОСОБА_1 .
Позов мотивований тим, що 15 червня 2017 року відповідач провів конкурс для визначення перевізників пасажирів на міжміському маршруті загального користування "Гусятин - Тернопіль, Тернопіль - Копичинці", рейси 271/272, 353/354, за результатами якого ФОП ОСОБА_2 визначено переможцем. 21 червня 2017 року Управління регіонального розвитку, інфраструктури та дорожнього господарства Тернопільської ОДА уклало з ФОП ОСОБА_2 договір № 007/2017 на перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування на автобусному маршруті "Гусятин - Тернопіль, Тернопіль - Копичинці", рейси 271/272, 353/354. У березні 2019 року позивач повідомив відповідача, що ФОП ОСОБА_2 подав для участі в конкурсі для визначення перевізника недостовірну інформацію щодо кількості автобусів, необхідних для здійснення перевезень, а у серпні 2019 року позивач повідомив відповідача про те, що ФОП ОСОБА_2 не виконує умови укладеного з ним договору на перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування на автобусному маршруті "Тернопіль - Копичинці", 353/354 і не обслуговує рейс "Тернопіль-Копичинці". На вказані повідомлення про порушення умов конкурсу та договору ФОП ОСОБА_2 відповідач не відреагував та не розірвав з ним договір, унаслідок чого, на думку позивача, допустив протиправну бездіяльність.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 23 липня 2020 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2020 року, позовну заяву ФОП ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Означені судові рішення мотивовані тим, що позивач пропустив строк звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав та інтересів, визначений частиною другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). При цьому, жодних належних та допустимих доказів поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду, які унеможливлювали і не залежали від волі позивача своєчасно звернутися за судовим захистом в матеріалах справи не міститься, а подання позову з недодержанням правил підсудності не перериває перебіг такого строку.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
Не погодившись з указаними судовими рішеннями, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 23 липня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2020 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В основу доводів скаржника покладено те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінку доводам позивача стосовно підстав можливого пропуску строку звернення до адміністративного суду. Зокрема, позивач вказував, що пропустив строк звернення до суду з поважних причин, через зміну юрисдикції судів щодо розгляду цієї категорії спорів. На момент подачі аналогічного позову вперше у жовтні 2019 року, вказаний спір належав до юрисдикції господарського суду. На думку позивача, зміна правової позиції щодо юрисдикції даного спору можна прирівняти до виправлення помилки, оскільки відбувається коригування "невірної" правової позиції на кардинально іншу, що призводить до зменшення строків звернення до суду. До того ж, суди не врахували поведінку позивача, яка свідчить про добросовісність та відсутність зловживань з його боку строком звернення до адміністративного суду. Натомість, посадовими особами відповідача створювались перешкоди у доступі до інформації та документів, які пов`язані з предметом даного позову, що значно збільшило строк підготовки позовної заяви. Також касатор указує на неврахування судами попередніх інстанцій судової практики Верховного Суду, якою урегульовано питання поважності пропуску процесуальних строків (постанови від 20 березня 2020 року у справі № 160/6548/19 та від 17 червня 2020 року у справі № 916/1689/17).
Ухвалою від 22 грудня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
У відзиві на касаційну скаргу ФОП ОСОБА_2 просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки на момент звернення позивача до господарського суду існувала правова позиція Великої Палати Верховного Суду щодо юрисдикційності даних спорів; дії відповідача щодо не розірвання договору не є триваючим правопорушенням, оскільки відповідач наділений правом, а не імперативним обов`язком щодо розірвання договору.
Тернопільська ОДА у відзиві на касаційну скаргу просить залишити в силі оскаржувані судові рішення.
Ухвалою від 28 серпня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Предметом адміністративного позову є бездіяльність Тернопільської ОДА, яка полягає у не розірванні в односторонньому порядку договору № 007/2017 від 21 червня 2017 року на перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування на автобусному маршруті "Гусятин - Тернопіль, Тернопіль - Копичинці", рейси 271/272, 353/354, укладеного Управлінням регіонального розвитку, інфраструктури та дорожнього господарства Тернопільської ОДА з ФОП ОСОБА_2 за результатами проведеного 15 червня 2017 року конкурсу щодо визначення перевізників пасажирів на міжміському маршруті загального користування "Гусятин - Тернопіль, Тернопіль - Копичинці", рейси 271/272, 353/354 та не укладення аналогічного договору з позивачем - ФОП ОСОБА_1, як з автомобільним перевізником, який за результатами конкурсу визнаний таким, що зайняв друге місце.
Як на підставу розірвання договору позивач посилається на факт подання на конкурс ФОП ОСОБА_2 недостовірної інформації щодо кількості автобусів, необхідних для здійснення ним перевезень, згідно діючих договорів.
Про цей факт позивач повідомив відповідача листами від 30 січня та 18 березня 2019 року.
З цього приводу відповідач листами за № 04-1666/42 від 13 березня 2019 року та № 1912//24 від 11 квітня 2019 року повідомив позивача про безпідставність його доводів та відмовив у розірванні договору № 007/2017 від 21 червня 2017 року на перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування на автобусному маршруті "Гусятин - Тернопіль, Тернопіль - Копичинці", рейси 271/272, 353/354.
17 жовтня 2019 року позивач звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовною заявою до Тернопільської ОДА, треті особи: ФОП ОСОБА_2, Управління регіонального розвитку, інфраструктури та дорожнього господарства Тернопільської ОДА, про розірвання договору та зобов`язання укласти договір на перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування з ФОП ОСОБА_1 .
Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 25 жовтня 2019 року позовну заяву ФОП ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 921/668/19.
Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 24 січня 2020 року провадження у справі № 921/668/19 закрито.
13 лютого 2020 року позивач звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду з даним позовом.
Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права в межах, визначених статтею 341 КАС України, виходить з такого.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Положеннями частини першої статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частина третя статті 6 КАС України).
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, виходить із такого.
За змістом частин першої - третьої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, зокрема і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні "Плахтєєв та Плахтєєва проти України" (№ 20347/03) зазначив, що право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків не є абсолютним. Воно може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як передбачені законом строки давності (пункт 35).
У пункті 41 рішення "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) ЄСПЛ вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави.
Як установлено судами попередніх інстанцій, позивач листами від 30 січня та 18 березня 2019 року повідомив Тернопільську ОДА про подання ФОП ОСОБА_2 на конкурс недостовірної інформації щодо кількості автобусів, необхідних для здійснення ним перевезень, згідно діючих договорів.
Листами від 13 березня 2019 року № 04-1666/42 та від 11 квітня 2019 року № 1912//24 відповідач повідомив ФОП ОСОБА_1 про безпідставність його доводів та відмовив у розірванні договору № 007/2017 від 21 червня 2017 року на перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування на автобусному маршруті "Гусятин - Тернопіль, Тернопіль - Копичинці", рейси 271/272, 353/354.
Отже, про порушення своїх прав з боку відповідача ФОП ОСОБА_1 дізнався щонайменше у березні 2019 року.
У подальшому, 17 жовтня 2019 року позивач звернувся з аналогічним позовом до Господарського суду Тернопільської області.
Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 25 жовтня 2019 року відкрито провадження у справі № 921/668/19 за позовною заявою ФОП ОСОБА_1, а ухвалою від 24 січня 2020 року провадження у справі закрито, у зв`язку з непідсудністю спору господарському суду.
13 лютого 2020 року позивач звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду з даним позовом.
Досліджуючи питання поважності причин пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду, колегія суддів, насамперед, указує на безпідставність доводів останнього про те, що у даному випадку строк позовної давності не застосовується, оскільки дії відповідача щодо не розірвання договору з ФОП ОСОБА_2 є триваючим правопорушенням.
Так, триваючими визначаються правопорушення, які, почавшись з якоїсь протиправної дії або бездіяльності, здійснюються потім безперервно шляхом невиконання обов`язку. Враховуючи, що відповідач наділений правом, а не імперативним обов`язком щодо розірвання договору, то зазначені твердження позивача не заслуговують на увагу.
Оцінюючи з точки зору поважності пропуску строку звернення до суду доводи позивача про зміну юрисдикційної належності розгляду цієї категорії справ, колегія суддів зазначає про їх необґрунтованість, адже, як правильно встановили суди попередніх інстанцій, станом на момент відкриття провадження у господарській справі № 921/668/19 Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постановах від 04 та 12 червня 2019 року у справах № 903/605/17, № 910/2175/18 відповідно, вже висловила правову позицію щодо розгляду цієї категорії справ та віднесла вирішення цих спорів до юрисдикції адміністративних судів. Отже, на момент звернення позивача до господарського суду існувала правова позиція Великої Палати Верховного Суду про юрисдикційну належність цього спору адміністративному суду.
Тож правильною є позиція судів першої та апеляційної інстанцій про те, що на момент звернення позивача до господарського суду не відбулось зміни юрисдикційної належності цього спору, а дії позивача та його адвоката щодо оскарження бездіяльності відповідача у порядку господарського судочинства не можуть бути виправдані незнанням позицій Верховного Суду та оскарженням рішень і дій суб`єкта владних повноважень до неналежного суду.
Суд наголошує, що причина пропуску строку звернення до суду із адміністративним позовом може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
Водночас навіть наявність об`єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа "Олександр Шевченко проти України", пункт 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи, що може бути зумовлено скасуванням рішення або визнанням незаконної дії (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.
Суд звертає увагу на те, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.
Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
У постанові Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/20 зазначено, що "закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.
До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.
При цьому, очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів в порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах".
У постановах Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 400/3065/19, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/20 та від 17 червня 2020 року у справі № 916/1689/17 (на яку в касаційній скарзі посилається позивач) міститься висновок про те, що перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або повернув її, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підвідомчості, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами.
Наведене у підсумку дає підстави вважати, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості / підсудності не перериває перебігу позовної давності, але, разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку звернення до суду за захистом порушеного права.
Понад те, у світлі обставин даної справи колегія суддів не вбачає підстав для поновлення пропущеного позивачем строку для звернення до адміністративного суду з цим позовом.
Відповідно до пункту восьмого частини першої статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Ураховуючи наявність правової позиції Великої Палати Верховного Суду щодо юрисдикційної належності спорів цієї категорії станом на день звернення позивача з аналогічним позовом до господарського суду та обізнаність останнього щонайменше з березня 2019 року про обставини, з якими він пов`язує підстави для звернення до суду з цим позовом, а також зважаючи на відсутність у матеріалах справи доказів щодо наявності у позивача непереборних обставин, що унеможливили своєчасне звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів, колегія суддів погоджується з позицією судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду.
Також Суд уважає за необхідне зазначити, що обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011). Такі обмеження направлені на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.
У пунктах 37 та 38 рішення від 18 листопада 2010 року у справі "Мушта проти України" ЄСПЛ нагадав, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть звужувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. Водночас такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. рішення від 28 березня 2006 року у справі "Мельник проти України", заява № 23436/03, пункти 22- 23).
Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.
Ураховуючи викладене, колегія суддів уважає правильним та обґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивачем не наведено поважних причин, які б унеможливили його звернення до суду в межах установленого КАС України строку, а обставини, на які він посилається, не свідчать про існування будь-яких перешкод у реалізації ним свого права на судовий захист з метою відновлення прав, свобод чи законних інтересів.
Твердження скаржника про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 20 березня 2020 року у справі № 160/6548/19 та від 17 червня 2020 року у справі № 916/1689/17, є невмотивованими, оскільки ухвала Тернопільського окружного адміністративного суду від 23 липня 2020 року та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2020 року не містять протилежних, аніж у названих постановах Верховного Суду, висновків.
Навпаки, суди в повній мірі дослідили послідовність дій позивача з моменту його обізнаності про порушення своїх прав і до моменту звернення до Тернопільського окружного адміністративного суду з даним позовом, оцінивши у контексті процесуальних норм причини пропуску ним строку звернення до суду. Під час розгляду справи суди врахували правові позиції Верховного Суду та ЄСПЛ.
Більше того, висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 916/1689/17, узгоджуються як із позицією судів попередніх інстанцій, так і з позицією колегії суддів.
Ураховуючи правове регулювання питання строків звернення до адміністративного суду та встановлені у справі обставини, колегія суддів уважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку із пропуском позивачем строку звернення до суду без поважних на те причин.
Натомість, доводи касаційної скарги зводяться виключно до непогодження з оцінкою обставин справи, наданою судами попередніх інстанцій. Касаційна скарга не містить інших обґрунтувань, ніж ті, які були зазначені (наведені) в позовній заяві, апеляційній скарзі та з урахуванням яких суди надали оцінку поважності причин пропуску строку звернення до суду.
В цьому аспекті колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Росії", "Нєлюбін проти Росії"), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Положеннями частин першої та другої статті 341 КАС України закріплено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин касаційна скарга ФОП ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишенню без змін.