1. Правова система ipLex360
  2. Судові прецеденти
  3. Постанова суду


ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/9782/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

за участю секретаря судового засідання Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселекромонтажбуд" -

Безносик А.О.

Київської міської ради - Ільчик М.О.

Товариства з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями "Санворд-Україна" - не з`явився

Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - не з`явився

Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" - Грибова Д.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2021 (у складі колегії суддів: Коробенко Г.П. (головуючий), Козир Т.П., Чорногуз М.Г.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2020 (суддя Удалова О.Г.)

у справі № 910/9782/20

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд"

до Київської міської ради,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями "Санворд-Україна", Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ",

про визнання незаконним і скасування рішення, визнання права на оформлення в оренду земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" звернулось до господарського суду з позовом до Київської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 29.04.2010 №610/4048 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2000 №63-6-00003" (далі - Спірне рішення), визнання за позивачем права на оформлення в оренду земельної ділянки по вул. Зрошувальна, 17 у Дарницькому районі м. Києва розміром 2,8339 га, кадастровий номер: 8000000000:63:324:010 (далі - спірна земельна ділянка) для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень у межах, які перенесені в натуру (на місцевість).

Позов мотивований тим, що Спірне рішення порушує принцип єдності юридичної долі орендованої земельної ділянки й розташованих на ній об`єктів нерухомості, закріплений у статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України, та порушує права позивача як нового власника нерухомого майна, розташованого на орендованій земельній ділянці, придбаного позивачем у Закритого акціонерного товариства "Транселектромонтаж".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.08.2020 до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача залучено Товариство з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями "Санворд-Україна", Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Товариство з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ".

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.12.2020, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2021, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, прийняти рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.06.2021 відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою позивача з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.08.2021.

Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Відповідач вважає, що при вирішенні справи суди попередніх інстанцій правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, а висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову є обґрунтованими та такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. На думку Відповідача, наведені Позивачем у касаційній скарзі постанови не є релевантними до спірних правовідносин, оскільки вони не відповідають критеріям подібності.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" подало письмові пояснення у справі, в яких зазначає, що суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для справи, а також правильно застосував норми матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень відсутні. ТОВ "Санворд Київ" наголошує, що викладені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Зокрема, ТОВ "Санворд Київ" посилається на відсутність права Позивача на користування спірною земельною ділянкою та правомірність набуття ТОВ "Санворд Київ" права власності на об`єкти нерухомого майна, розташовані на спірній земельній ділянці.

Інші учасники справи у встановлений Судом термін відзиви на касаційну скаргу не подали.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача в судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки їхніх представників у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК не зверталися.

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача, відповідача та ТОВ "Санворд Київ", дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Дослідивши надані учасниками справи докази, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 14.06.2000 між Київської міською радою (орендодавець) та Дочірнім підприємством "Транселектромонтаж" (орендар), правонаступником якого є Закрите акціонерне товариство "Транселектромонтаж", був укладений договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. 14 червня 2000 року за реєстровим №1910 та зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за №63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів (далі - Договір оренди).

За умовами Договору оренди в користування орендаря строком на 24 роки була передана земельна ділянка площею 2,8339 га, розташована за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень у межах, які були перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, який є невід`ємною частиною Договору оренди, з кадастровим номером 63324010.

Сторони погодили, що договір набуває чинності з дня його державної реєстрації у Київській міській державній адміністрації (п. 14 Договору оренди). Тобто строк оренди за Договором оренди спливав 28 липня 2024 року.

Водночас у пункті 13 Договору оренди сторони погодили, що дія договору припиняється, зокрема, у випадку його дострокового розірвання за згодою сторін.

26 березня 2010 року на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного між ЗАТ "Транселектромонтаж" (продавець) та Позивачем (покупець), посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маковецькою О.А. та зареєстрованого в реєстрі за №462 (далі - Договір купівлі-продажу), Позивач набув у власність нерухоме майно, а саме майновий комплекс загальною площею 3654,80 м2, розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, що складається з: головного корпусу та адміністративно-побутового приміщення, боксів ремонтних, будівлі ремонтного цеху, будівлі матеріального складу, будівлі панельної збірної, прохідної диспетчерської та напівпідземного складу ПММ.

Згідно з пунктом 1.8 Договору купівлі-продажу до Позивача перейшло право користування на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:63:324:010) площею 2,8339 га, на якій розташоване вищевказане нерухоме майно, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для ЗАТ "Транселектромонтаж" Договором оренди.

Однак 29 квітня 2010 року Київська міська рада прийняла Спірне рішення, яким Договір оренди землі розірваний за взаємною згодою сторін. У преамбулі зазначеного рішення вказано, що воно прийняте за результатами розгляду звернення ЗАТ "Транселектромонтаж" від 01.04.2010 №12/2 у зв`язку з відчуженням нерухомого майна, адміністративного будинку та складських приміщень за договором купівлі-продажу. Отже, дія Договору оренди була достроково припинена шляхом його розірвання за згодою сторін.

Крім того, у рішенні Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі №910/1566/19, залишеному без змін постановами Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2020 та Верховного Суду від 24.09.2020, зокрема, встановлено, що при виконанні робіт з інвентаризації земель, які виконувались Комунальним підприємством "Київський інститут земельних відносин" у 2015-2016 роках, були сформовані тільки ті ділянки, на які фактичні користувачі надали необхідні документи та забезпечили доступ до земельних ділянок.

У кварталі 63:324 (місцезнаходження спірної земельної ділянки) були лише два користувачі (в тому числі, ТОВ ІІ "Санворд-Україна"), що надали копії установчих документів та документів щодо правового статусу майна. При проведенні кадастрової зйомки та в подальшому формуванні земельної ділянки 63:324:0230 враховувались відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щодо якого проводилась державна реєстрація права, та лист-підтвердження ТОВ ІІ "Санворд-Україна" від 06.12.2016 №109 про майнову належність на тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на вказаній земельній ділянці. В результаті виконаних робіт КП "Київський інститут земельних відносин" було встановлено, що в межах кварталу 63:324, обмеженого вул. Зрошувальна та вул. Ремонтна у Дарницькому районі м. Києва, на одну земельну ділянку (код 63:324:0010) на звернення ЗАТ "Транселектромонтаж" Спірним рішенням припинено право користування земельною ділянкою, у зв`язку з відчуженням нерухомого майна за договором купівлі-продажу. На частину вищезгаданої земельної ділянки власник придбаних будівель ТОВ ІІ "Санворд-Україна" надав правовстановлюючі документи на об`єкти нерухомого майна, що дало можливість сформувати земельну ділянку (код 63:324:0230).

Вважаючи Спірне рішення незаконним, позивач звернувся до господарського суду з позовом у цій справі.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами невідповідності Спірного рішення вимогам чинного законодавства, а також порушення відповідачем прав чи інтересів позивача. При цьому суди виходили з того, що задоволення позову не призведе до автоматичного виникнення у позивача права на оренду спірної земельної ділянки, оскільки Державний земельний кадастр не містить актуальних відомостей про земельну ділянку з наведеним позивачем кадастровим номером, а відповідне право позивач може набути виключно в порядку, визначеному законодавством, вчинивши необхідні дії, що полягають у зверненні до Київської міської ради із заявою про надання в оренду відповідної земельної ділянки, отриманні позитивного рішення ради на виділення земельної ділянки та укладенні договору оренди з Київською міською радою як власником і орендодавцем земельної ділянки. Водночас суди зазначили, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження вчинення позивачем будь-яких дій, спрямованих на реалізацію ним права звернутись до Київської міської ради як до органу місцевого самоврядування, до компетенції якого належить розпорядження такою земельною ділянкою, з відповідною заявою про надання спірної земельної ділянки в оренду. Також позивач не надав доказів звернення його до Київської міської ради з пропозицією про заміну сторони (орендаря) у Договорі оренди у зв`язку з набуттям права власності на майно, розташоване на спірній земельній ділянці, до моменту розірвання Договору оренди ЗАТ "Транселектромонтаж" та Київською міською радою.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену зазначеною нормою процесуального права, позивач доводить, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, зокрема статтю 120 Земельного кодексу України, статтю 377 Цивільного кодексу України, частину 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі", без урахування висновків щодо їх застосування в подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 №910/18560/16, а також постановах Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №904/8186/17, від 07.11.2018 у справі №910/20774/17, від 17.11.2020 у справі №904/5968/190, від 04.06.2019 у справі №914/1925/18, від 10.04.2018 у справі №915/672/17, у справі №907/132/19, від 17.04.2018 у справі №922/2883/17, від 30.05.2018 у справі №908/1990/17, від 05.06.2018 у справі №920/717/17, від 20.06.2018 у справі №913/661/17, від 27.06.2018 у справі №921/613/17-г/17, від 05.09.2018 у справі №904/9027/17, від 04.10.2018 у справі №94/326/18, від 24.09.2020 у справі №910/1566/19, від 27.06.2018 у справі №910/4198/18.

На думку позивача, висновок судів про розірвання договору оренди спірної земельної ділянки за взаємною згодою сторін у зв`язку з відчуженням нерухомого майна орендарем суперечить висновкам Верховного Суду щодо принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Також Позивач посилається на неврахування його доводів про порушення регламенту Київської міської ради при прийнятті Спірного рішення, відсутність доказів існування листа, який став підставою для прийняття Спірного рішення. Крім того, Позивач зазначає, що суд апеляційної інстанції помилково застосував правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 26.08.2020 у справі №920/121/18, а також не дослідив питання щодо звернення позивача до Київської міської ради з клопотанням щодо оформлення прав на землю.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, Суд виходить із такого.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Так, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України).

Зі змісту наведеної норми вбачається, що підставою для визнання незаконним оспорюваного акту є його невідповідність актам цивільного законодавства та, водночас, порушення ним цивільних прав або інтересів відповідної особи - позивача.

У силу частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Відповідні ради здійснюють від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності (ч. 1 ст. 10, ч. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Зокрема, за вимогами пункту 34 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин, які частиною 1 статті 2 Земельного кодексу України визначені як суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Глава 15 Земельного кодексу України передбачає можливість користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, на підставі права постійного користування або на підставі права оренди.

Право оренди земельної ділянки визначено у частині 1 статті 93 Земельного кодексу України як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Аналогічне визначення закріплено також у статті 1 Закону України "Про оренду землі", згідно зі статтею 13 якого договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін (ч. 3 ст. 31 Закону України "Про оренду землі").

Водночас згідно з частиною 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі" до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Статтею 120 Земельного кодексу України також передбачено, що в разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічні положення закріплені в статті 377 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 зазначеної норми до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу (зокрема, у наведених у касаційній скарзі постановах від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, від 05.09.2018 у справі №904/9027/17) на те, що чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який знаходить свій вияв, зокрема, у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України.

Так, аналіз положень наведених норм дає підстави для висновку про те, що у разі переходу права власності на майно, розташоване на орендованій земельній ділянці, до нового власника з моменту набуття права власності на це майно переходить право оренди земельної ділянки, на якій знаходиться вказане майно, в тому самому обсязі та умовах, які були у попереднього власника.

Отже, з моменту набуття права власності на нерухоме майно особа, яка стала новим власником такого майна, одночасно набуває права оренди земельної ділянки, на якій розташоване це майно, у зв`язку з припиненням права власності на нього та, відповідно, припиненням права користування попереднього власника земельною ділянкою, на якій це майно розміщене, згідно з частиною 2 статті 120 Земельного кодексу України.

Тобто особа, яка набула права власності на це майно фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно, отже договір не підлягає розірванню.

Верховний Суд наголошував, що в разі переходу права власності на нерухомість заміна орендаря земельної ділянки у відповідному чинному договорі оренди землі відбувається автоматично, в силу прямої норми закону, не залежно від того, чи відбулося документальне переоформлення орендних правовідносин шляхом внесення змін у договір стосовно орендаря, оскільки переоформлення лише формально відображає те, що прямо закріплено в законі (постанова Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №910/20774/17).

Також Верховний Суд звертав увагу, що право попереднього власника або користувача припиняється в силу прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки, відповідно, новий власник об`єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває права оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов`язанні. При цьому якщо внаслідок відчуження нерухомого майна, розташованого на орендованій земельній ділянці, відчужувач повністю вибуває з орендних правовідносин за відповідним договором оренди, його подальші дії як їх учасника, спрямовані на припинення цих правовідносин, зокрема підписання правочину про припинення відповідного договору оренди, не тягнуть настання правових наслідків для нового власника майна як орендаря земельної ділянки. Відповідно до частини першої статті 604 ЦК України зобов`язання припиняється за домовленістю сторін. Отже, правочин з припинення договору оренди, вчинений відчужувачем нерухомого майна, який на час його вчинення не є орендарем земельної ділянки за цим договором, тобто не є стороною у відповідному зобов`язанні, не припиняє зобов`язання за договором оренди для нового власника нерухомого майна, не припиняє його права та обов`язки як орендаря (постанови Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №914/1925/18, від 17.11.2020 у справі №904/5968/19).

Однак при вирішенні спору в цій справі суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не врахували наведені висновки Верховного Суду щодо застосування положень статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України до правовідносин, пов`язаних із розірванням договору оренди земельної ділянки у зв`язку з відчуженням розташованих на ній об`єктів нерухомості, посиланням на які позивач обґрунтував наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Зокрема, відхиляючи посилання Позивача на приписи наведених норм законодавства, суди попередніх інстанцій послались на те, що Договір оренди земельної ділянки був розірваний та не міг виступати правовою підставою користування земельною ділянкою для Позивача як нового власника розташованого на спірній земельній ділянці нерухомого майна. Суд вважає зазначений висновок судів безпідставним, оскільки він не ґрунтується на встановленні обставин щодо розірвання Договору оренди до моменту набуття позивачем права власності на майновий комплекс, розташований на спірній земельній ділянці.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень Суд вбачає, що позивач набув право власності на майновий комплекс, розташований на спірній земельній ділянці, на підставі Договору купівлі-продажу, укладеного 26 березня 2010 року, в якому сторони передбачили перехід до позивача права користування на спірну земельну ділянку в обсязі та на умовах, встановлених для ЗАТ "Транселектромонтаж" Договором оренди, тоді як Спірне рішення про розірвання Договору оренди ухвалено Відповідачем 29 квітня 2010 року.

З огляду на викладене Суд вважає передчасними висновки судів про законність Спірного рішення та відсутність порушення ним прав позивача, оскільки він не ґрунтується на належному встановленні обставин щодо дійсного орендаря спірної земельної ділянки на момент його ухвалення, зокрема наявності чи відсутності у ЗАТ "Транселектромонтаж" права на розірвання Договору оренди, з урахуванням зазначених правових висновків Верховного Суду щодо правових наслідків переходу права власності на нерухомість, розташовану на відповідній земельній ділянці.

Також Суд зазначає, що посилання судів першої та апеляційної інстанцій на відсутність вчинення позивачем будь-яких дій, спрямованих на реалізацію права звернутись до відповідача з відповідною заявою про надання спірної земельної ділянки в оренду або з пропозицією про заміну сторони в Договорі оренди, не відповідає наведеній вище усталеній правовій позиції Верховного Суду, згідно з якою новий власник об`єкта нерухомості набуває право оренди за чинним договором оренди, а не в порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов`язанні. При цьому новий власник об`єкта нерухомості набуває зазначене право оренди в силу прямої вказівки закону, не залежно від вчинення ним чи іншими особами певних дій, пов`язаних з оформленням переходу права оренди.

Отже, висновок судів про те, що право на оренду земельної ділянки позивач може набути виключно, вчинивши відповідні дії, що полягають у зверненні до відповідача з заявою про надання в оренду відповідної земельної ділянки, отриманні позитивного рішення відповідача на виділення земельної ділянки та укладення договору оренди з відповідачем, суперечить правовій позиції Верховного Суду про імперативний характер статей 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України щодо автоматичного переходу існуючого права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, розташований на цій земельній ділянці.

Крім того, Суд вважає безпідставним твердження судів першої та апеляційної інстанцій про те, що вказаний у Договорі купівлі-продажу кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:63:324:010, на якій знаходиться нерухомість позивача, не може бути доказом, який ідентифікує земельну ділянку, оскільки останній структурний елемент у вказаному кадастровому номері містить лише три цифри, тоді як він має бути чотиризначним номером і визначати земельну ділянку в межах кадастрового кварталу, із посиланням на встановлення таких обставин у постанові Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2020 у справі №910/1566/19.

Суд звертає увагу, що наведений висновок не ґрунтується на дослідженні обставин щодо кадастрового номеру земельної ділянки, на якій розташоване придбане позивачем нерухоме майно, з огляду на правові норми, які визначали передачу в користування земельних ділянок на час укладення Договору оренди та Договору купівлі-продажу. Аналогічного висновку з наведеного питання дійшов Верховний Суд у постанові від 24.09.2020 у справі №910/1566/19, ухваленій за наслідками касаційного перегляду вказаної постанови апеляційного господарського суду, на яку послались суди в цій справі.

Разом з тим, в оскаржуваних судових рішеннях зазначено, що ТОВ "Санворд Київ" у письмових поясненнях доводило, що оскільки на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:63:324:010 були розташовані об`єкти нерухомого майна й інших юридичних осіб (не лише позивача), згідно з приписами статті 120 Земельного кодексу України перехід прав на таку земельну ділянку міг бути здійснений лише після виділення її частини (на якій розташоване лише майно позивача) та присвоєння їй окремого кадастрового номера. Проте під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної правової оцінки наведеним доводам третьої особи, не дослідивши їх відповідність фактичним обставинам щодо наявності чи відсутності на момент укладення Договору купівлі-продажу на спірній земельній ділянці певного нерухомого майна, яке не було придбано позивачем на підставі зазначеного договору.

Крім того, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що позивач у відповіді на відзив, поданій до закінчення підготовчого засідання, навів також у якості підстави для визнання незаконним та скасування Спірного рішення прийняття його з порушенням Регламенту Київської міської ради. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди під час вирішення спору в справі не розглянули наведену підставу заявлених позивачем вимог, не з`ясували фактичні обставини щодо наявності чи відсутності відповідних порушень при ухваленні Спірного рішення та не надали їм правової оцінки (в разі наявності).

Зважаючи на викладене, Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні цього спору неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, зокрема статтю 120 Земельного кодексу України та статтю 377 Цивільного кодексу України, не врахувавши висновки щодо їх застосування в подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду, зазначених у касаційній скарзі. Наведене свідчить про підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Водночас суди не дотримались вимог статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, із належним дослідженням зібраних у справі доказів.

Тому переглянувши в касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, з урахуванням встановлених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України меж розгляду справи судом касаційної інстанції, Суд дійшов висновку, що наведені порушення норм процесуального права є підставою для скасування оскаржених судових рішень та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції слід врахувати вище викладене, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, дати належну оцінку наявним у справі доказам, доводам та запереченням сторін, і в залежності від установленого та вимог закону прийняти законне та обґрунтоване рішення.

Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд


................
Перейти до повного тексту