ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 904/67/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
головуючий - Стратієнко Л.В.,
судді: Кібенко О.Р., Кролевець О.А.,
за участю секретаря судового засідання - Юдицького К.О.,
за участю представників:
позивача - Помпенка В.М.,
відповідача - Муходінова М.Л.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Помпенка Володимира Миколайовича,
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області
(суддя - Фещенко Ю.В.)
від 06.04.2021,
та постанову Центрального апеляційного господарського суду
(головуючий - Антонік С.Г., судді - Березкіна О.В., Подобєд І.М.)
від 22.06.2021,
за позовом Фізичної особи - підприємця Помпенка Володимира Миколайовича,
до Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат"
про визнання третейської угоди недійсною,
В С Т А Н О В И В:
у січні 2021 року Фізична особа - підприємець Помпенко Володимир Миколайович звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом про визнання недійсною третейської угоди, викладеної у вигляді третейського застереження у п. 9.2. договору поставки № 1919-09, укладеного 27.03.2017 між ФОП Помпенком В.М. та ПрАТ "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у позивача була відсутня воля на укладення третейської угоди, вона укладена під психічним тиском з боку відповідача, що підтверджується змістом листа відповідача № 3800 від 30.02.2017. Також обгрунтовував позов тим, що третейська угода підписана особою, яка не мала відповідних повноважень на її підписання, що свідчить про недодержання встановленої законом форми правочину.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 06.04.2021, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 22.06.2021, у задоволенні позову відмовлено.
08.07.2021 ФОП Помпенко В.М. подав касаційну скаргу на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.04.2021 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22.06.2021, в якій просить вказані судові рішення скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Також вказує на направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставами для скасування оскаржуваних рішень зазначає неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 910/17031/17, від 23.05.2018 у справі № 910/21409/16, від 16.02.2018 у справі № 910/13318/16 (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України). Посилається на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та зазначає, що висновок Верховного Суду щодо питання застосування ст. ст. 5, 12 Закону України "Про третейські суди" відсутній. Також зазначає п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України та обґрунтовує у касаційній скарзі необхідність скасування судових рішень на підставі п.п. 3, 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України. Зокрема, посилається на необґрунтованість відхилення судом першої інстанції клопотання позивача про призначення експертизи спірної частини поставленого товару, результати якої могли б вплинути на розгляд цієї справи. Зазначає, що 06.04.2021 судом першої інстанції до матеріалів справи було долучено незавірену копію довіреності № 14/12669 від 30.12.2016 про делегування Малиху Д.Ю. повноважень, зокрема, на підписання договорів. Вказує, що ні в договорі, ні в додаткових угодах до нього, ні в специфікаціях до договору немає жодного посилання на цю довіреність № 14/12669 від 30.12.2016 (на думку позивача, вказаний документ може бути сфальсифікований, він є недостовірним і неналежним доказом у справі). Посилається і на ігнорування судом апеляційної інстанції того, що Малиха Д.Ю. було призначено виконуючим обов`язки генерального директора товариства згідно з наказом № 107-К з 28.03.2017 до 29.03.2017, а третейське застереження зареєстроване 27.03.2017. Вказує, що третейська угода у вигляді третейського застереження в договорі підписана особою, яка не зазначена як підписант та яка не мала на це відповідних повноважень і взагалі не мала права підписувати документ, що є порушенням ст. 12 Закону України "Про третейські суди", ч. ч. 2, 4 ст. 203 ЦК України, ч. 2 ст. 207 ЦК України, ч. ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, ДСТУ 4163-2003. На думку позивача, у третейському застереженні, оформленому п. 9.2 договору поставки № 1919-09 від 27.03.2017, вказано поштову адресу третейського суду, якої на момент укладання третейської угоди не існувало: вул. Отто Брозовського, 74 а. Стверджує, що зазначення відповідачем в листі № 3800 від 03.02.2017 про те, що типовий договір підприємства є обов`язковим для роботи з підприємством та відмова відповідача підписати договір у редакції позивача і є психічним тиском в розумінні ст. 231 ЦК України. На думку скаржника, третейська угода повинна бути схвалена обома сторонами договору не тільки в момент її укладення, а і в момент звернення до третейського суду.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень (п. п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Як на підставу касаційного оскарження, встановлену п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник посилається відсутність висновку Верховного Суду відносно питання застосування ст. ст. 5, 12 Закону України "Про третейські суди".
Щодо вказаної підстави касаційного оскарження, необхідно зазначити таке.
Як вбачається із матеріалів справи і встановлено судами, 27.03.2017 між ПрАТ "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" (покупець) та ФОП Помпенком В.М. (постачальник) було укладено договір поставки № 1919-09, за умовами якого постачальник зобов`язується передати, а покупець - прийняти та сплатити матеріали на умовах, передбачених договором (п. 1.1. договору).
У п.п. 10.4, 10.5 договору сторони досягли згоди щодо строку його дії - з дати підписання представниками обох сторін та до 15.03.2019.
Відповідно до п. 9.2 договору, у разі, якщо спори та протиріччя, які виникли у зв`язку з виконанням договору чи стосуються його укладення, зміни, порушення умов, недійсності, не будуть врегульовані шляхом переговорів, їх розгляд здійснюється в постійно діючому регіональному третейському суді України при Асоціації "Регіональна правова група" відповідно до регламенту вказаного суду, у тому числі й після закінчення строку дії договору. Ідентифікаційний код: 34340324. Місцезнаходження суду: 50086, Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Отто Брозовського, 74А. Свідоцтво про державну реєстрацію № 14-тс від 30.05.2006. Регламент суду розміщений на сайті: http://www.rpgua.com. Рішення третейського суду є остаточним та обов`язковим для сторін та підлягає виконанню в строки, вказані в рішенні суду.
Статтями 15, 16 ЦК України встановлено право особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання шляхом звернення до суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України "Про третейські суди" до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин; третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом (ст. 2 Закону України "Про третейські суди").
Статтею 5 Закону України "Про третейські суди" встановлено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.
Згідно з ст. 12 Закону України "Про третейські суди", яка містить вимоги щодо видів і форм третейської угоди, третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід`ємна частина третейської угоди. Третейська угода укладається у письмовій формі.
Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору. У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною.
Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв`язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.
Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.
Третейське застереження є власним волевиявленням сторін договору і не може розцінюватися як встановлення обмеження їх прав. Наявність дійсного третейського застереження та обов`язковість звернення до третейського суду за наявності волі на розгляд справи третейським судом, не є обмеженням прав позивача, гарантованих ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 55 Конституції України. Проте, ухилення від виконання положень пункту договору про розгляд спору в третейському суді, має розглядатися як дії, що суперечать самій ідеї Закону України "Про третейські суди", яка полягає у гарантуванні у такому випадку учасникам господарських відносин права розраховувати на швидкий та ефективний спосіб вирішення господарського спору альтернативним шляхом (аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 12.08.2019 у справі № 876/7/19).
Таким чином, викладене в договорі третейське застереження, не суперечить Конституції України та іншим нормам законодавства та не свідчить про обмеження права сторони на судовий захист.
Практика Європейського суду з прав людини свідчить, що звернення фізичних та/або юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від послуг державного суду відбулася за вільним волевиявленням сторін спору (рішення у справі "Девір проти Бельгії" від 27.02.1980).
Таким чином, укладення сторонами третейської угоди є не відмовою від можливого звернення до суду, а обранням сторонами договору третейського вирішення можливого спору (спорів) як особливої форми судового захисту, як це зазначено в ст. 3 Закону України "Про третейські суди", завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.
У такому разі йдеться не про "делегування функцій судів" (яке забороняється ст. 124 Конституції України), а про третейський розгляд з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб (ч. 1 ст. 1 Закону України "Про третейські суди".
З урахуванням вказаного, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що такий спосіб вирішення можливих спорів був обраний сторонами третейської угоди свідомо і добровільно та відповідно до положень закону і підстав вважати його протиправним не вбачається, на що помилково посилається позивач в касаційній скарзі.
Відповідно до ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено статтею 215 ЦК України.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частинами 1, 3 ст. 92 ЦК України встановлено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
За ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Повноваження є можливістю представника діяти від імені певної особи (довірителя), створювати для неї юридичні наслідки. Отже, якщо представник має повноваження, то його дії створюють наслідки для довірителя, бо фактично є власними діями довірителя.
Як вбачається із матеріалів справи і встановлено судами, з боку ПрАТ "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" третейська угода, укладена у вигляді третейського застереження в договорі від 27.03.2017, підписана директором з виробництва та планування Малихом Д.Ю., який був уповноважений на її підписання на підставі довіреності від 30.12.2016 № 14/12669 (а.с. 190, т. 1), підпис якого завірений печаткою підприємства. Оспорення повноважень особи на підписання третейської угоди та визнання її з цієї підстави недійсною, належить особі, від імені якої третейська угода підписана представником. Відповідач підтвердив повноваження Малиха Д.Ю. на підписання договору поставки № 1919-09 від 27.03.2017, в п. 9.2 якому міститься третейське застереження. За таких обставин, твердження позивача про зворотнє є безпідставними.
Крім того, договір поставки № 1919-09 від 27.03.2017, в п. 9.2 якому міститься третейське застереження, виконувався обома сторонами з 2017 року, тобто більше трьох років до моменту звернення з цим позовом, про що свідчать наявні в матеріалах справи специфікації № 1 від 27.03.2017 (а.с. 109, 112-113, т. 1), № 6 від 16.05.2019, № 7 від 10.06.2019 (а.с. 87-88, т. 1); додаткові угоди до договору від 15.03.2019, від 21.02.2020 (а.с. 19-23, т. 1); видаткові накладні № 5 від 11.07.2019 з товарно-транспортною накладною, № 7 від 18.07.2019 з товарно-транспортною накладною, № 8 від 18.07.2019 з товарно-транспортною накладною (а.с. 139-144, т. 1); довіреність на отримання товару № 02612 від 10.07.2019 (а.с.145); рахунки на оплату та платіжні доручення від 22.05.2019, від 24.06.2019, що підтверджують оплату відповідачем (покупець) товару, поставленого позивачем (а.с. 114-116, т. 1).
Також безпідставними є посилання позивача на укладення третейської угоди (п. 9.2 договору № 1919-09 від 27.03.2017) не з власної волі, під психічним тиском відповідача, який відобразився в листі № 3800 від 30.02.2017 з огляду на таке.
Частиною 1 ст. 231 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Під насильством необхідно розуміти фізичний чи психічний тиск з боку другої сторони або іншої особи з метою спонукати вчинити ті дії, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань. Насильство може мати будь-які прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи).
Для визнання правочину недійсним позивач має довести такі обставини: факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; вчинення правочину проти своєї справжньої волі; наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так й іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна.
Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов`язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину.
Так, в листі № 3800 від 30.02.2017 ПрАТ "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" зазначив, що згода працювати за типовим договором підприємства замовника є обов`язковою (а.с. 36, т. 1).
Така вимога не суперечить вимогам чинного законодавства та не є психічним тиском у розумінні ст. 231 ЦК України.
Отже, позивач, будучи обізнаним до моменту укладення договору поставки № 1919-09 від 27.03.2017 з умовами співпраці з відповідачем, підписав договір без будь-яких зауважень і заперечень; доказів складання та направлення відповідачеві протоколу розбіжностей до договору поставки № 1919-09 від 27.03.2017 матеріали справи не містять та сторонами під час розгляду справи таких обставин суду не повідомлено. Крім того, вказаний договір виконувався позивачем впродовж значного проміжку часу.
Отже, суди дійшли правильного висновку, що зазначення відповідачем в листі № 3800 від 30.02.2017 про те, що типовий договір підприємства є обов`язковим для роботи з підприємством не є психологічним тиском в розумінні ст. 231 ЦК України, а доводи скаржника про зворотнє зводяться до нічим не підтверджених припущень.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, суди встановили, що відсутні підстави, передбачені ст.12 Закону України "Про третейські суди", ст. ст. 203, 231 ЦК України, для визнання недійсною третейської угоди, укладеної між сторонами у вигляді третейського застереження в договорі № 1919-09 від 27.03.2017 та правомірно відмовили у задоволенні позову.
З урахуванням вище викладеного відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Щодо посилання позивача на неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 910/17031/17, від 23.05.2018 у справі № 910/21409/16, від 16.02.2018 у справі № 910/13318/16 (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України), необхідно зазначити таке.
У справі № 910/17031/17 колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій правильно припинили провадження у справі саме на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України (в редакції, чинній станом на дату винесення місцевим господарським судом ухвали), оскільки відповідно до ч. 4 ст. 1 Закону України "Про третейські суди" дія цього Закону не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж (спір щодо чого виник у справі № 910/17031/17) у зв`язку з чим п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017), який передбачав припинення провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду, не міг бути застосований до спірних правовідносин.
Тобто правовідносини у справі № 910/17031/17 і справі, яка переглядається, не є подібними, адже фактичні обставини і матеріально-правове регулювання в них є різним.
Щодо посилання скаржника на постанови суду касаційної інстанції від 23.05.2018 у справі № 910/21409/16, від 16.02.2018 у справі № 910/13318/16, то у судів були відсутні підстави для їх врахування при перегляді справи 06.04.2021, 22.06.2021, яка оскаржується, з огляду на те, що суд касаційної інстанції у справі № 910/21409/16 та у справі № 910/13318/16 приймав рішення з урахуванням висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18.10.2017 у справі № 910/8318/16, від якого Велика Палата Верховного Суду відступила (частково) у постанові від 28.08.2018 у справі № 906/493/16.
Також відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень на підставі п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України з огляду на таке.
Позивач у касаційній скарзі вказує на необґрунтованість відхилення судом першої інстанції його клопотання про призначення експертизи спірної частини поставленого товару за договором, результати якої могли б вплинути на розгляд цієї справи.
Частиною 1 ст. 99 ГПК України встановлено, що суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За змістом ст. 104 ГПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
Отже за змістом наведених положень процесуального закону призначення експертизи є правом, а не обов`язком господарського суду, при цьому, питання призначення експертизи вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням предмета, підстав позову та обставин справи. Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
При цьому неприпустимо ставити перед судовими експертами питання, вирішення яких не спрямовано на встановлення даних, що входять до предмета доказування у справі, а також правові питання, вирішення яких згідно з чинним законодавством віднесено до компетенції суду (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 26.07.2021 у справі № 904/4054/20).
Як вбачається із матеріалів справи, у задоволенні вказаного клопотання позивача було відмовлено не безпідставно, а з огляду на відсутність підстав для його задоволення - предметом спору у цій справі є вимога про визнання недійсною третейської угоди, викладеної у п. 9.2. договору поставки № 1919-09 від 27.03.2017, а предметом експертного дослідження, враховуючи зміст та спрямованість запропонованих позивачем у клопотанні питань, є якість поставленого за договором поставки № 1919-09 від 27.03.2017 товару. При цьому, належність чи неналежність виконання сторонами договору поставки № 1919-09 від 27.03.2017 (щодо якості поставленого за договором товару) не входять до предмету доказування у цій справі.
Наведені в касаційній скарзі інші доводи зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду щодо їх оцінки, та власної інтерпретації скаржником обставин справи, норм матеріального та процесуального права. Тому такі доводи не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права (ч. 2 ст. 236 ГПК України).
Частиною 5 ст. 236 ГПК України встановлено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Постановлені у справі судові рішення прийняті з додержанням вимог матеріального і процесуального права, з дотриманням принципів справедливості, добросовісності, розумності, а тому підстав для їх скасування немає.
Згідно з ст. 129 ГПК України судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника.
Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд,