ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Прокопенка О. Б.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 202/781/14-ц (провадження № 14-356цс19)
за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (далі разом - фізичні особи - поручителі), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фактор» (далі - ТОВ «Фактор»), Публічного акціонерного товариства «Акцент-банк» (далі - ПАТ «Акцент-банк») про стягнення заборгованості за кредитним договором
за касаційною скаргою позивача на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 вересня 2015 року, ухвалене суддею Зосименко С. Г., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Пономарь З. М., Петешенкової М. Ю., Черненкової Л. А.
17 січня 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- стягнути солідарно з фізичних осіб - поручителів, ТОВ «Фактор» і ПАТ «Акцент-банк» (далі всі разом - поручителі) на користь позивача заборгованість за договором комісії № 0611/3589/impa від 27 грудня 2006 року (далі - договір комісії) у розмірі 550 961,39 євро, що за курсом Національного банку України станом на 3 січня 2014 року становить 6 083 456,72 грн, з яких: 163 663,72 євро - проценти, 387 298,02 євро - пеня;
- стягнути солідарно з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором № 1/QY008Q від 16 серпня 2007 року (далі - кредитний договір) у розмірі 1 301 023,52 євро, що за курсом Національного банку України станом на 3 січня 2014 року становить 14 365 290,23 грн, з яких: 274 560 євро - заборгованість за кредитом, 352 202,34 євро - проценти, 674 261,18 євро - пеня.
Позов мотивував тим, що 27 грудня 2006 року Закрите акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ЗАТ «КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є позивач, і «M&Toys Limited» (далі - позичальник) уклали договір комісії про відкриття акредитива в розмірі 264 000,00 євро.
Позивач як комісіонер у повному обсязі виконав свої зобов`язання за договором комісії, відшкодувавши підтверджуючому банку оплату за поставлений позичальнику товар у розмірі 275 739,97 євро. Позичальник зобов`язання за цим договором не виконав, через що в нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 987 923,06 євро.
16 серпня 2007 року ЗАТ «КБ «Приватбанк» і позичальник уклали кредитний договір про надання кредиту у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом 457 600,00 євро на строк до 15 лютого 2011 року для поповнення оборотних активів, спрямованих на проведення платежу за акредитивом № 1607/4040/impa, відкритим на підставі контракту № 10072007 від 10 липня 2007 року (далі - акредитив № 1607/4040/impa), й акредитивом № 1607/4039/impa, відкритим на підставі контракту № 2006/3994/69 від 20 квітня 2007 року (далі - акредитив № 1607/4039/impa).
Позичальник не виконав зобов`язання за кредитним договором, через що в нього виникла заборгованість перед позивачем за кредитом, процентами та пенею в розмірі 1 533 125,63 євро.
16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно.
20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-банк».
Згідно з договорами поруки поручителі відповідають перед позивачем за виконання зобов`язання у тому ж розмірі, що і позичальник.
19 листопада 2010 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення у справі № 2-10331/10 про стягнення з поручителів заборгованості за договором комісії та кредитним договором. Це рішення набрало законної сили, але поручителі його не виконали.
Оскільки у вказаному рішенні суд уже стягнув з поручителів частину заборгованості за кредитним договором і за договором комісії, у цій справі з відповідачів необхідно стягнути решту, а саме: 550 961,39 євро боргу за договором комісії та 1 301 023,52 євро боргу за кредитним договором.
08 вересня 2015 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким у задоволенні вимог до фізичних осіб - поручителів відмовив, а у частині вимог до юридичних осіб - поручителів закрив провадження у справі.
Указане рішення мотивував тим, що строк, передбачений частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), є преклюзивним. Його закінчення є підставою для припинення поруки. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати з підстав, передбачених статтями 263, 264, частиною п`ятою статті 267 ЦК України. Ураховуючи те, що строк поруки не є строком порушеного права, а строком існування зобов`язання поруки, права кредитора й обов`язок поручителів після закінчення такого строку припиняються; кредитор не має права на задоволення позову, заявленого за межами передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку, бо з його закінченням припиняється матеріальне право.
Строк дії кредитного договору сплив 15 лютого 2011 року, а договору комісії - 31 грудня 2008 року. З позовом до суду позивач звернувся лише 17 січня 2014 року, а тому відсутні підстави для стягнення з фізичних осіб - поручителів заборгованості за кредитним договором і договором комісії.
Провадження в частині позовних вимог до юридичних осіб - поручителів необхідно закрити, оскільки такі вимоги до юридичних осіб слід розглядати за правилами господарського судочинства.
23 травня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою залишив рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 вересня 2015 року без змін.
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що спірні правовідносини виникли в позивача - юридичної особи з поручителями, серед яких є юридичні та фізичні особи. Тому суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що справу в частині вимог до поручителів - юридичних осіб не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що поручителі - юридичні особи та поручителі - фізичні особи діяли в спірних правовідносинах як солідарні боржники. Позивач уклав з кожним з поручителів окремий договір поруки. Тому відсутні спільність прав та обов`язків поручителів і підстави для об`єднання позовних вимог до фізичних та юридичних осіб в одне провадження.
Умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником взятих на себе зобов`язань не може розглядатися як умова, що встановлює строк дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України.
Установлені у справі обставини підтверджують припинення поруки фізичних осіб. Тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог до фізичних осіб - поручителів.
Оскільки позов стосується стягнення заборгованості за новий період, необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що, подавши позов у 2010 році, позивач заявив передбачену частиною четвертою статті 559 ЦК України вимогу до поручителів.
13 червня 2016 року позивач у касаційному порядку оскаржив указані судові рішення, просив скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року та ухвалити нове рішення - про задоволення позову в повному обсязі.
08 червня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено частково.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року:
- змінено в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, щодо вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а також щодо вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» до ТОВ «Фактор» і ПАТ «Акцент-банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором та договором комісії;
- скасовано в частині відмови в задоволенні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором комісії, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції;
- в іншій частині залишено без змін.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки позивач уклав з кожним із чотирьох поручителів окремий договір поруки, у якому не передбачена солідарна відповідальність поручителів між собою, то вона не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що спір у цілому треба розглядати за правилами цивільного судочинства. Солідарною є відповідальність поручителів перед позивачем разом з позичальником як з боржником,що передбачає пункт 2 кожного договору поруки, який дослідили суди першої й апеляційної інстанцій. А відповідальність поручителів між собою перед позивачем не є солідарною.
З огляду на вказане, а також урахувавши суб`єктний склад учасників спору, Велика Палата Верховного Суду вважала обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб - поручителів, заявлених за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, оскільки на такі вимоги поширювалася юрисдикція господарських судів.
Погоджуємося з такими висновками Великої Палати Верховного Суду.
Також погоджуємося з висновками Великої Палати про те, що згідно з графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору, позичальник мав внести черговий платіж до 15 серпня 2010 року, а останній платіж - до 15 лютого 2011 року. Отже, з вимогою до поручителів позивач міг звернутися впродовж шести місяців з дати, визначеної для погашення кожного чергового платежу, однак з позовом у справі № 202/781/14-ц звернувся лише 17 січня 2014 року, що свідчить про правильність висновків судів попередніх інстанцій про припинення поруки фізичних осіб - поручителів за кредитним договором.
Погоджуємося з тим, що доводи про застосування позовної давності не мають значення з огляду на висновок суду про припинення поруки фізичних осіб - поручителів за кредитним договором.
При цьому, надаючи відповідь на доводи про те, що наявність рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10 про стягнення заборгованості унеможливлює стягнення заборгованості у справі № 202/781/14-ц, Велика Палата Верховного Суду вказала, що означеним судовим рішенням Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська стягнув не всю суму заборгованості за кредитним договором і договором комісії, а поточну заборгованість станом на 11 березня 2010 року (утворилася через несплату другого - четвертого періодичних платежів, передбачених графіком). Зауважила, що стягнення з поручителів на підставі рішення суду поточної заборгованості не впливає на можливість звернення позивача з позовом про стягнення тієї частини заборгованості, що залишилася.
Навела висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 50 - 52), за якими наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості означає, що суд вважав строк виконання зобов`язання таким, що настав, причому саме за тією вимогою, яку цей суд задовольнив, і встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, зокрема, з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення (характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними), додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання зобов`язання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
Велика Палата Верховного Суду вважала передчасними висновки судів попередніх інстанцій про те, що порука припинилася також за зобов`язаннями, що виникли на підставі договору комісії.
Указала, що у справах про стягнення заборгованості з поручителів, у яких вони спростовують чинність поруки, важливо перевірити наявність обставин, з якими закон пов`язує припинення поруки. На підставі зібраних доказів суди першої й апеляційної інстанцій не вирішили питання відповідальності фізичних осіб - поручителів перед позивачем за виконання прострочених частин основного зобов`язання за договором комісії, не визначили, чи сплив шестимісячний строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів за цим договором. Суди не дослідили договір комісії (т. 1, а. с. 60 - 66) на предмет того, чи встановлений у ньому строк виконання основного зобов`язання, чи є в цьому договорі обов`язок комітента сплачувати на користь позивача як комісіонера періодичні платежі, чи обмежений строк нарахування комісії (пункти 2.2.2 і 2.2.3 договору комісії). Зазначене, на думку Великої Палати Верховного Суду, унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
З такими висновками не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 35 ЦПК України.
Суди встановили, що 27 грудня 2006 року позивач уклав з позичальником договір комісії № 0611/3589/ІМРА про відкриття акредитива. За умовами вказаного договору комітент (позичальник) доручив комісіонеру (міжнародній банківській одиниці «Приватбанк») інструктувати «Приватбанк» (Дніпро, Україна), укласти за його рахунок акредитивну угоду з «ВОТО s.r.o.» (Словаччина) та доручити «Garantibank» (Амстердам, Нідерланди) надати безвідкличне підтвердження вказаному акредитиву. За пунктом 2 договору позивач зобов`язався забезпечити відкриття акредитива банком-емітентом «Приватбанк» на суму 264 000 євро з відстроченням платежу в 360 днів з моменту підтвердження, а позичальник - сплатити відповідні комісійні винагороди. При цьому відповідно до розділу 78 додатка № 1 відшкодування підтверджуючому банку з урахуванням нарахованих таким банком відсотків та комісій за цим акредитивом комісіонер зобов`язується сплатити після отримання SWIFT-повідомлення із зазначенням прийнятих до оплати документів та дати погашення фінансування.
16 серпня 2007 року позивач уклав з позичальником кредитний договір, за умовами якого банк за рахунок міжбанківського кредиту «Komercni Banka» зобов`язався надати позичальнику кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом у сумі 457 600 євро для поповнення оборотних активів, призначених для проведення платежу за акредитивами № 1607/4040/ІМРА і № 1607/4039/ІМРА.
Згідно з графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до договору, погашення здійснюється в період з 30 травня 2008 року по 30 листопада 2012 року десятьма платежами по 45 760 євро. Додатковою угодою викладено нову редакцію погашення кредиту, за якою його погашення здійснюється шістьма платежами з 15 серпня 2008 року по 15 лютого 2011 року по 45 760 євро, а останній платіж - 228 800 євро.
16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно.
20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-банк».
19 листопада 2010 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська стягнуто на користь позивача солідарно: з ТОВ «Фактор Тойс», ТОВ «Фактор», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - 4 733 430,98 грн заборгованості за договором комісії; з ТОВ «Фактор То