ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 серпня 2021 року
м. Київ
справа №300/1126/19
адміністративне провадження № К/9901/3673/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача: Мартинюк Н.М.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №300/1126/19
за позовом ОСОБА_1
до Західного офісу Держаудитслужби
про визнання дій протиправними, скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року (головуючий суддя: Грицюк П.П.)
і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 3 грудня 2019 року (головуюча суддя: Гінда О.М., судді: Заверуха О.Б., Ніколін В.В.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
24 травня 2019 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Західного офісу Держаудитслужби, у якому просив визнати протиправними дії відповідача, скасувати наказ від 4 квітня 2019 року №212-о "Про звільнення ОСОБА_1", поновити його на роботі й стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що з 2004 року працював у Контрольно-ревізійному управлінні в Івано-Франківській області, Державній фінансовій інспекції в Івано-Франківській області й Управлінні Західного офісу Держаудитслужби в Івано-Франківській області. Вказав, що 25 квітня 2019 року, вийшовши з відпустки й лікарняного, довідався про своє звільнення з посади у зв`язку із закінченням строку трудового договору та отримав трудову книжку.
Наполягав на тому, що цьому звільненню передувала низка його протиправних наказів відповідача, виданих у 2015-2016 роках, внаслідок яких без його згоди позивача спочатку протиправно призначено на нерівнозначну посаду, а потім за відсутності такої згоди призначено працювати на декретну посаду, що сприяло звільненню з державної служби у 2019 році.
Також ОСОБА_1 запевняв, що відповідач протягом 2016-2019 років систематично порушував його трудові права під час встановлення надбавок, присвоєння рангів, переведень працівників, наслідком чого стало звільнення позивача з роботи.
З огляду на це стверджував, що вказане звільнення було незаконним.
Крім цього, 19 червня 2019 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про збільшення та уточнення позовних вимог, відповідно до якої також просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Державної фінансової інспекції в Івано-Франківській області від 28 грудня 2015 року №298-о "Про призначення ОСОБА_1";
- визнати протиправним та скасувати наказ Західного офісу Держаудитслужби від 3 листопада 2016 року №62-о "Про переведення працівників".
У вказаній заяві ОСОБА_1 посилався на те, що у відповідача не було підстав для видання наказу від 28 грудня 2015 року №298-о, оскільки не було змін в організації виробництва й праці, а у ході проведеної реорганізації його протиправно призначено на нерівнозначну посаду.
Також ОСОБА_1 стверджував, що видання відповідачем наказу від 3 листопада 2016 року №62-о було замаскованим початком звільнення його з роботи, що має причино-наслідковий зв`язок з наказом від 4 квітня 2019 року №212-о "Про звільнення ОСОБА_1". Водночас запевняв, що він не давав згоди на призначення на посаду головного державного фінансового інспектора відділу контролю в органах влади, оборони, правоохоронних органах та за місцевими бюджетами на умовах строкового договору.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
23 вересня 2019 року Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановив ухвалу, якою залишив без розгляду заяву ОСОБА_1 від 19 червня 2019 року про збільшення позовних вимог.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року, яке залишене без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 3 грудня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.
Суди виходили з того, що позивач був призначений на посаду на час перебування основного працівника ( ОСОБА_2 ) у відпустці для догляду за дитиною до дня її фактичного виходу на роботу, тобто трудовий договір був укладений на визначений строк. Водночас ОСОБА_2 перервала цю відпустку й 22 березня 2019 року подала відповідачеві заяву про свій вихід на роботу з 5 квітня 2019 року, тобто здійснила відповідне повідомлення у встановлений законом строк, за 14 календарних днів. З огляду на це суди дійшли висновку про закінчення строкового трудового договору і, як наслідок, наявність у відповідача підстав для звільнення позивача з роботи.
Разом з цим, суди відхилили доводи ОСОБА_1 про те, що у порушення вимог частини другої статті 85 Закону України "Про державну службу" відповідач не повідомив його за 14 календарних днів про вихід основного працівника, зауваживши, що закон не встановлює для роботодавця подібного обов`язку.
Також суди вказали, що відповідач не мав обов`язку працевлаштувати ОСОБА_1 на іншу роботу, оскільки останній під час призначення на посаду погодився виконувати обов`язки тимчасово до виходу основного працівника з відпустки по догляду за дитиною.
Суди теж відхилили доводи ОСОБА_1 про порушення його прав з боку відповідача внаслідок дискримінаційного ставлення, вказавши, що відповідні кадрові накази про його призначення на посади у 2015-2016 роках не скасовані й є чинними, а подання ним скарг і звернень до інших державних органів не спростовує законності прийняття наказу про звільнення з роботи.
Водночас суди зауважили, що позивач з 3 листопада 2016 року працював на відповідній посаді й отримував заробітну плату, що свідчить про його згоду із вказаною посадою.
Зрештою суди вказали на те, що під час виходу позивача у відпустку з 3 по 22 квітня 2019 року йому було відомо про подальше звільнення з роботи, оскільки у відповідному наказі відповідача містилося посилання на частину другу статті 3 Закону України "Про відпустки", яка стосується надання відпустки працівнику у випадку його звільнення у зв`язку із закінченням строку трудового договору.
З огляду на це суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів
5 лютого 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скаржник стверджує, що ці судові рішення були ухвалені з порушенням норм процесуального й матеріального права.
Зокрема, ОСОБА_1 наполягає на тому, що у результаті видання відповідачем без його згоди трьох наказів у період з 2015 року до 2019 року він був незаконно звільнений з роботи, до того ж у період перебування у відпустці та тимчасової втрати працездатності.
Також ОСОБА_1 наголошує на тому, що стосовно цих дій відповідача він подавав звернення й скарги до державних органів, однак не отримав на них відповіді, що вплинуло на своєчасність звернення до адміністративного суду.
Запевняє, що він не надавав згоди на укладання строкового трудового договору при переведенні до Західного офісу Держаудитслужби. Водночас стверджує, що суди мали достатньо доказів того, що він з 2004 року працював на умовах саме безстрокового трудового договору, однак ці докази були залишені без належної оцінки.
З огляду на це вважає передчасними висновки судів попередніх інстанцій стосовно наявності підстав для відмови у задоволенні позову.
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якій просить залишити без задоволення скаргу ОСОБА_1, а оскаржувані судові рішення без змін. Вважає, доводи позивача необґрунтованими і стверджує, що суди попередніх інстанцій ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Позивач з 2004 року працював в органах, які забезпечують формування і реалізують політику у сфері державного фінансового контролю.
28 грудня 2015 року начальник Державної фінансової інспекції в Івано-Франківській області видав наказ №298-о "Про призначення ОСОБА_1", яким ОСОБА_1 призначено з 28 грудня 2015 року, у порядку переведення, на посаду головного державного аудитора відділу державного фінансового аудиту, звільнивши його з посади начальника відділу стратегічного планування, взаємодії зі ЗМІ та зв`язків з громадськістю.
Того ж дня позивач ознайомився з цим наказом.
3 листопада 2016 року на підставі наказу Західного офісу Держаудитслужби №62-о "Про переведення працівників" ОСОБА_1 з 3 листопада 2016 року переведено на посаду головного державного фінансового інспектора відділу контролю в органах влади, оборони, правоохоронних органах та за місцевими бюджетами на час відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_2 до дня фактичного її виходу на роботу.
Позивач ознайомився з цим наказом 11 листопада 2016 року.
На підставі наказів відповідача від 5 жовтня 2016 року №292-в, від 2 квітня 2018 року №25-д ОСОБА_2 перебувала у відпустці без збереження заробітної плати для догляду за дитиною з 6 жовтня 2016 року по 4 квітня 2019 року.
22 березня 2019 року ОСОБА_2 подала начальнику Західного офісу Держаудитслужби заяву про вихід на службу з 5 квітня 2019 року.
Наказом відповідача від 29 березня 2019 року №189-в "Про надання відпусток" за заявою ОСОБА_1 від 29 березня 2019 року останньому відповідно до частини другої статті 3 Закону України "Про відпустки" надано невикористану частину основної щорічної відпустки на 20 календарних днів з 3 до 22 квітня 2019 року за період роботи з 15 червня 2015 року до 14 червня 2016 року, з виплатою грошової компенсації.
3 квітня 2019 року на підставі заяви ОСОБА_2 від 22 березня 2019 року відповідач видав наказ №211-о "Про приступання до виконання службових обов`язків" з 5 квітня 2019 року.
4 квітня 2019 року відповідач видав наказ №212-о "Про звільнення ОСОБА_1", яким припинено державну службу позивача та 22 квітня 2019 року звільнено його з посади головного державного фінансового інспектора відділу контролю органів влади, оборони, правоохоронних органів та місцевих бюджетів Управління Західного офісу Держаудитслужби в Івано-Франківській області, у зв`язку із закінченням строку відповідно до пункту 2 статті 85 Закону України "Про державну службу" та пункту 2 статті 36 КЗпП України і виплачено грошову компенсацію за невикористані дні відпустки відповідно до статті 24 Закону України "Про відпустки".
25 квітня 2019 року ОСОБА_1 пред`явив відповідачеві листок непрацездатності серії АДУ №926228 й подав заяву від 25 квітня 2019 року про виплату допомоги у зв`язку з хворобою (лікарняним) за 10 календарних днів з 15 до 24 квітня 2019 року та виплату компенсації за невикористаних 8 днів основної відпустки.
У зв`язку з тимчасовою втратою позивачем працездатності під час основної щорічної відпустки з 15 до 22 квітня 2019 року, наказом Західного офісу Держаудитслужби від 25 квітня 2019 року №287-о внесено зміни та доповнено пункт другий наказу від 4 квітня 2019 року №212-о абзацом 5 (збільшено кількість днів невикористаної відпустки).
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Згідно з частинами першою - третьою статті 5 Закон України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 34 Закон України "Про державну службу" строкове призначення на посаду здійснюється у разі заміщення посади державної служби на період відсутності державного службовця, за яким відповідно до цього Закону зберігається посада державної служби.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 83 Закон України "Про державну службу" державна служба припиняється у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону).
Стаття 85 Закон України "Про державну службу" стосується припинення державної служби у зв`язку із закінченням строку призначення на посаду державної служби.
Згідно з цією статтею Закону, у разі призначення на посаду державної служби на певний строк державний службовець звільняється з посади в останній день цього строку.
Державний службовець, призначений на посаду державної служби на період заміщення тимчасово відсутнього державного службовця, за яким зберігалася посада державної служби, звільняється з посади в останній робочий день перед днем виходу на службу тимчасово відсутнього державного службовця. У такому разі тимчасово відсутній державний службовець зобов`язаний письмово повідомити керівника державної служби не пізніш як за 14 календарних днів про свій вихід на службу.
Відповідно до частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 року №322-VIII (далі також - "КЗпП") трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно зі статтею 23 КЗпП трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Згідно з частиною третьою статті 40 КЗпП не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
У Рішенні Конституційного Суду України від 4 вересня 2019 року №6-р(II)/2019 зазначено, що положеннями частини третьої статті 40 КЗпП закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
8 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду справ".
Пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Оскільки касаційна скарга подана до набрання чинності вказаним Законом, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями Кодексу адміністративного судочинства України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Водночас суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Проаналізувавши доводи касаційного скарги, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.
Згідно частини 4 статті 328 КАС України (у редакції до 8 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС (у редакції до 8 лютого 2020 року) України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У цій справі предметом спору є питання законності наказу відповідача від 4 квітня 2019 року №212-о "Про звільнення ОСОБА_1", яким припинено державну службу позивача у зв`язку із закінченням строку призначення на посаду державної служби.
Загалом касаційні доводи ОСОБА_1 зведені до таких ключових аргументів:
(1) скаржник вважає, що відповідач безпідставно змінив йому безстроковий трудовий договір, укладений у 2004 році, на строковий трудовий договір, укладений з 3 листопада 2016 року, а тому наполягає на тому, що він працював на умовах безстрокового договору;
(2) скаржник вважає, що якби відповідач виконав свій обов`язок щодо його працевлаштування на посаді державної служби на умовах безстрокового трудового договору, то він не був би звільнений з посади у зв`язку з виходом на роботу основного працівника;
(3) скаржник вважає, що відповідач допустив дискримінаційне ставлення до нього протягом служби і під час звільнення зі служби грубо порушив вимоги законодавства, що у сукупності призвело до незаконності звільнення з роботи.
Суди попередніх інстанцій відхилили вказані аргументи ОСОБА_1 та дійшли висновку про законність дій і рішення відповідача стосовно звільнення позивача з роботи, а відтак і необґрунтованість його позовних вимог.
Верховний Суд погоджується з цими висновками судів першої й апеляційної інстанцій, з урахуванням наступного.
Так, згідно з загальним правилом закінчення строку трудового договору є самостійною підставою для його припинення згідно з пунктом 2 статті 36 КЗпП, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не вимагає їх розірвання.
Водночас за приписами статей 83, 85 Закону України "Про державну службу" державна служба припиняється у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби.
Отже, у тих випадках, коли трудовий договір укладається до настання певного факту, як-то на час відпустки працівника по вагітності і пологах, по догляду за дитиною тощо, такий договір вважається укладеним на певний строк. Тому настання обумовленого факту є підставою для припинення трудового договору у зв`язку із закінченням строку, на який він був укладений.
Водночас законодавство не встановлює обов`язку власника або уповноваженого ним органу попереджати працівника про майбутнє звільнення у зв`язку із закінченням строку договору.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 3 червня 2020 року у справі №813/2491/16, від 17 березня 2020 року у справі №813/1697/17, від 9 липня 2019 року у справі №826/20244/16.
Як встановили суди попередніх інстанцій, з 3 листопада 2016 року позивач був переведений на посаду головного державного фінансового інспектора відділу контролю в органах влади, оборони, правоохоронних органах та за місцевими бюджетами, на час відпустки ОСОБА_2 для догляду за дитиною, до дня фактичного її виходу на роботу.
Суд вважає правильними висновки суду першої й апеляційної інстанцій стосовно того, що дія таких трудових відносин позивача з відповідачем була обмежена у часі та неминуче повинна була припинитися за звичайних умов, тобто після виходу на роботу ОСОБА_2 .
Отже, по виходу ОСОБА_2 з відпустки позивач мав бути звільнений з роботи у зв`язку із закінченням строку призначення на посаду державної служби.
Водночас відповідач не мав обов`язку щодо влаштування позивача на іншу роботу, оскільки позивач при прийнятті на посаду погодився виконувати такі обов`язки тимчасово.
Так само закон не встановлював відповідачу обов`язок повідомити позивача за 14 календарних днів про вихід основного працівника.
Також необхідно зауважити, що при звільненні за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП законодавець встановлює роботодавцю обов`язок працевлаштувати лише певні категорії працівників, перелік яких закріплено статтею 184 цього Кодексу (вагітних жінок і жінок, котрі мають дітей у віці до 3 років (або до 6 років, якщо дитина за медичним висновком вимагає домашнього догляду), самотніх матерів при наявності дитини у віці до 14 років або дитини-інваліда), до яких позивач не належить.
Крім цього, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач надав свою згоду на відповідний строк роботи на вказаній посаді, адже працював на ній з 3 листопада 2016 року, отримував заробітну плату, не оскаржував відповідний наказ відповідача й був з ним ознайомлений під підпис, а відтак усвідомлював наслідок такої згоди, а саме: припинення трудових відносин після закінчення відповідного строку.
Наведене також свідчить про безпідставність аргументів скаржника стосовно того, що його трудовий договір був безстроковим.
До цього ж, Суд вважає правильними висновки суду першої й апеляційної інстанцій стосовно помилковості аргументів скаржника про несвоєчасність подання ОСОБА_2 заяви про вихід на службу. Окрім того, що суди встановили відсутність цього порушення, додатково необхідно зауважити те, що навіть вихід на роботу і не повідомлення за 14 днів тимчасово відсутнім основним працівником керівника про намір вийти на службу, не є обумовленою правовою підставою для продовження трудових відносин з позивачем та поновлення його на посаді з виплатою компенсації.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 9 липня 2019 року у справі №826/20244/16.
Разом з цим, Суд не бере до уваги доводи скаржника про безпідставність зміни умов строковості його трудового договору та незаконність переведення на тимчасову посаду, з якої його було звільнено, оскільки предметом розгляду цієї справи є наказ відповідача від 4 квітня 2019 року №212-о "Про звільнення ОСОБА_1", а не накази від 3 листопада 2016 року №62-о "Про переведення працівників" і від 28 грудня 2015 року №298-о "Про призначення ОСОБА_1".
Також Суд вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції стосовно необґрунтованості покликань позивача на дискримінаційні дії щодо нього з боку відповідача, вчинені у 2015-2019 роках. Позивач посилається на протиправність наказів від 3 листопада 2016 року, від 28 грудня 2015 року, які стосувалися його просування по службі, як на підставу для скасування наказу стосовно його звільнення. Однак вказані накази не були ним оскаржені, є чинними й не скасовані. Тому наведені доводи скаржника не спростовують висновку апеляційного суду про відсутність дискримінаційних дій з боку відповідача та правомірність наказу про звільнення з роботи.
Стосовно доводів ОСОБА_1 про його звільнення під час відпустки й у період тимчасової втрати працездатності, Суд звертає увагу на таке.
Суди встановили, що ОСОБА_1 була надана відпустка з 3 до 22 квітня 2019 року.
4 квітня 2019 року відповідач видав наказ №212-о "Про звільнення ОСОБА_1", яким припинено державну службу позивача та 22 квітня 2019 року його звільнено з посади у зв`язку із закінченням строку відповідно до пункту 2 статті 85 Закону України "Про державну службу" та пункту 2 статті 36 КЗпП.
Під час основної щорічної відпустки ОСОБА_1 тимчасово втратив працездатність й перебував на лікарняному з 15 до 24 квітня 2019 року.
Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Рішенням Другого сенату Конституційного Суду України від 4 вересня 2019 року №6-р(II)/2019 у справі №3-425/2018 (6960/18) за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП.
Рішення Конституційного Суду України мотивовано тим, що положеннями частини третьої статті 40 КЗпП закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці.
Водночас Конституційний Суд України зазначив, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.
Зрештою Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 КЗпП є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.
Враховуючи, що позивача звільнено 22 квітня 2019 року, тобто у період тимчасової непрацездатності, вказане свідчить про порушення частини третьої статті 40 КЗпП.
Водночас з огляду на встановлені обставини справи та через закінчення строку трудового договору, наявність самого лише факту звільнення у період тимчасової непрацездатності не є достатньою підставою для скасування оскаржуваного наказу і поновлення позивача на посаді з виплатою компенсації.
Оскільки позивач був призначений на посаду державної служби на період заміщення тимчасово відсутнього державного службовця, за яким зберігалася вказана посада, і останній вийшов на службу, то відсутні правові підстави для продовження трудових відносин сторін.
Зважаючи на те, що у цьому випадку законодавство не передбачає інших варіантів вирішення спору на користь позивача, то порушення частини третьої статті 40 КЗпП могло бути усунено шляхом зміни дати звільнення, тобто визначення дати припинення трудових відносин у перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності.
Водночас ОСОБА_1 таких вимог не заявляв і відповідно вони не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Тому суд касаційної інстанції не має права їх вирішувати в силу частини четвертої статті 341 КАС України (у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року).
За наведеного правового регулювання, обставин справи, предмета і підстав позову в цьому спорі Суд дійшов висновку, що вказані доводи позивача не надають правових підстав для задоволення позову.
З урахуванням цього оскаржувані судові рішення належить змінити шляхом доповнення їхньої мотивувальної частини наведеними вище мотивами щодо підстав відмови у задоволенні позову.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Відповідно до частини першої статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 351 КАС України).
Відповідно до частини четвертої статті 351 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Зважаючи на викладене, доводи касаційної скарги частково заслуговують на увагу, у зв`язку з чим наявні підстави для її часткового задоволення та зміни оскаржуваних судових рішень у частині мотивів, з яких суди попередніх інстанцій виходили, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, шляхом їхнього доповнення у редакції цієї постанови. У іншій частині оскаржувані судові рішення належить залишенню без змін.
З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року, Верховний Суд