ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 300/1126/19
адміністративне провадження № К/9901/3671/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача: Мартинюк Н.М.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №300/1126/19
за позовом ОСОБА_1
до Західного офісу Держаудитслужби
про визнання дій протиправними, скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2019 року (головуючий суддя: Грицюк П.П.)
і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 3 грудня 2019 року (головуюча суддя: Гінда О.М., судді: Заверуха О.Б., Ніколін В.В.).
ВСТАНОВИВ:
І. Історія справи
24 травня 2019 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Західного офісу Держаудитслужби, у якому просив визнати протиправними дії відповідача, скасувати наказ від 4 квітня 2019 року №212-о "Про звільнення ОСОБА_1", поновити його на роботі й стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що з 2004 року працював у Контрольно-ревізійному управлінні в Івано-Франківській області, Державній фінансовій інспекції в Івано-Франківській області й Управлінні Західного офісу Держаудитслужби в Івано-Франківській області. Вказав, що 25 квітня 2019 року, вийшовши з відпустки й лікарняного, довідався про своє звільнення з посади у зв`язку із закінченням строку трудового договору та отримав трудову книжку.
Наполягав на тому, що цьому звільненню передувала низка протиправних наказів відповідача, виданих у 2015-2016 роках, внаслідок яких без відповідної згоди його було призначено працювати на декретну посаду, що сприяло звільненню з державної служби у 2019 році.
Також ОСОБА_1 запевняв, що відповідач протягом 2016-2019 років систематично порушував його трудові права під час встановлення надбавок, присвоєння рангів, переведень працівників, наслідком чого стало звільнення з роботи.
З огляду на це стверджував, що вказане звільнення було незаконним.
28 травня 2019 року Івано-Франківський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі.
19 червня 2019 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про збільшення та уточнення позовних вимог, відповідно до якої також просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Державної фінансової інспекції в Івано-Франківській області №298-о від 28 грудня 2015 року "Про призначення ОСОБА_1";
- визнати протиправним та скасувати наказ Західного офісу Держаудитслужби №62-о від 3 листопада 2016 року "Про переведення працівників".
Разом із клопотання про збільшення та уточнення позовних вимог ОСОБА_1 подав заяву про поновлення строку звернення до суду із вказаними позовними вимогами.
У заяві ОСОБА_1 послався на поважність причин пропуску строку звернення до адміністративного суду. Зазначав, що у відповідача не було підстав для видання наказу №298-о від 28 грудня 2015 року, оскільки не було змін в організації виробництва й праці. Стверджує, що лише звільнення у квітні 2019 року засвідчило, що відповідач з 2015 року діяв дискримінаційно стосовно нього. Пояснював, що місячний строк звернення до суду пропустив через відсутність юридичної освіти й незнання особливостей законодавства, а також через необізнаність із порушенням своїх прав.
Крім цього, ОСОБА_1 стверджував, що видання відповідачем наказу №62-о від 3 листопада 2016 року було замаскованим початком звільнення його з роботи, що має причино-наслідковий зв`язок з наказом від 4 квітня 2019 року №212-о "Про звільнення ОСОБА_1". Вказував, що у 2016 році подавав скарги до різних державних органів з проханням провести перевірку дотримання законодавства, однак відповідей не отримував. Запевняв, що через відсутність відповідей на його скарги, юридичної освіти і незнання законодавства він не міг знати, що його права порушуються, і вважав, що звернутися до суду має право після отримання відповідей на вказані скарги.
25 липня 2019 року місцевий суд залишив без руху заяву ОСОБА_1 про збільшення та уточнення позовних вимог.
Суд виходив з того, що днем, коли ОСОБА_1 дізнався або повинний був дізнатися про стверджувані ним порушення прав й інтересів, є 28 грудня 2015 року та 11 листопада 2016 року, оскільки саме тоді він ознайомився з наказами №298-о та №62-о. Водночас суд відхилив доводи ОСОБА_1 про поважність причин пропуску строку для оскарження відповідних наказів, оскільки у 2016 році він звертався зі скаргами до Західного офісу Держаудитслужби та Національного агентства України з питань державної служби, що свідчить про обізнаність з ймовірним порушенням прав. Також суд відхилив покликання ОСОБА_1 на відсутність належного розгляду цих звернень як поважну причину пропуску процесуального строку, позаяк останній з грудня 2016 року й до травня 2019 року не вживав будь-яких дій стосовно з`ясування відомостей про результат розгляду вказаних звернень, продовжуючи працювати на займаній посаді.
З огляду на це місцевий суд визнав неповажними підстави пропуску строку звернення до суду з вимогами про визнання протиправними і скасування наказів відповідача від 28 грудня 2015 року, від 3 листопада 2016 року й надав позивачу десять днів, аби вказати інші підстави для поновлення пропущеного строку.
27 серпня 2019 року ОСОБА_1 подав відповідну заяву про поновлення строку звернення до суду, яку додатково обґрунтував порушеннями вимог законодавства відповідачем при розгляді його попередніх звернень. Вказав на системні, комплексні, тривалі протиправні дії відповідача, направлені на звільнення його з роботи.
23 вересня 2019 року Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановив ухвалу, якою залишив без розгляду заяву ОСОБА_1 від 19 червня 2019 року про збільшення позовних вимог.
Залишаючи цю заяву без розгляду, місцевий суд керувався приписами пункту 8 частини першої статі Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - "КАС України") і виходив з того, що у заяві від 27 серпня 2019 року позивач вказав підстави для поновлення процесуального строку, які також не є поважними, оскільки не мають ознак об`єктивності та непереборності.
Тому суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 без поважних причин пропустив строк звернення до адміністративного суду з позовними вимогами про визнання протиправними і скасування наказів №298-о від 28 грудня 2015 року, №62-о від 3 листопада 2016 року.
ОСОБА_1 оскаржив вказану ухвалу до апеляційного суду.
3 грудня 2019 року Восьмий апеляційний адміністративний суд ухвалив постанову про залишення без задоволення скарги ОСОБА_1 й залишення без змін ухвали місцевого суду.
Апеляційний суд погодився з тим, що ОСОБА_1, будучи під підпис ознайомленим з наказами №298-о від 28 грудня 2015 року, №62-о від 3 листопада 2016 року (28 грудня 2015 року та 11 листопада 2016 року відповідно), без поважних причин пропустив строк звернення до адміністративного суду з позовними вимогами про визнання їх протиправними.
Також апеляційний суд зауважив, що неналежний, на думку позивача, розгляд його звернень до Західного офісу Держаудитслужби України, Національного агентства України з питань державної служби не може впливати на вчасне звернення до суду з позовом про оскарження наказів відповідача.
Не погодившись із цими судовими рішеннями, ОСОБА_1 3 лютого 2020 року подав на них касаційну скаргу до Верховного Суду.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Позивач наполягає на тому, що через неотримання ним відповідей на скарги, які були подані до інших державних органів, у нього виникли значні труднощі із отриманням відповідної інформації про порушення своїх прав з боку відповідача, тому він не міг дізнатися про ці порушення раніше звільнення з роботи.
Покликаючись на постанову Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі №210/3915/17, стверджує, що подання скарги до вищого органу та очікування відповіді можуть вважатися поважними причинами пропуску строку на оскарження.
З огляду на це ОСОБА_1 вважає, що суди першої й апеляційної інстанції не з`ясували, не дослідили і не встановили фактичних обставин, за яких він своєчасно не реалізував своє право на звернення до суду з вимогами про оскарження наказів 28 грудня 2015 року, від 3 листопада 2016 року, і не надали їм належної оцінки.
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якій просить залишити без задоволення скаргу ОСОБА_1, а оскаржувані судові рішення без змін. Вважає, доводи позивача необґрунтованими і стверджує, що суди попередніх інстанцій ухвалили законні й обґрунтовані рішення.
Ознайомившись із доводами сторін, Верховний Суд вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення з огляду на таке.
II. Мотиви Верховного Суду
Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить із такого.
Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Частиною третьою статті 9 КАС України передбачено, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Згідно з частиною першою статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 КАС України).
Зі змісту наведених норм випливає, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Разом з цим, порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретного органу, особи (або осіб) щодо неї.
День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.
Водночас частинами третьою та четвертою статті 123 КАС України визначено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: (1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; (2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; (3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; (4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Питання поважності причин пропуску строку звернення до суду є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються обставини та підстави такого пропуску. Тому поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
Пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України встановлено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 з 2004 року працював в органах, які забезпечують формування і реалізують політику у сфері державного фінансового контролю.
Відповідно до наказу Державної фінансової інспекції України від 4 вересня 2015 №192 "Про затвердження нової граничної чисельності працівників фінансових інспекцій в областях та місті Києві", на підставі затвердження та введення в дію нової структури та штатного розпису наказом Державної фінансової інспекції в Івано-Франківській області від 23 жовтня 2015 року №66 та відповідно до частини 5 статті 36 КЗпП України, 28 грудня 2015 року начальник Державної фінансової інспекції в Івано-Франківській області видав наказ №298-о "Про призначення ОСОБА_1", яким ОСОБА_1 призначено з 28 грудня 2015 року, у порядку переведення, на посаду головного державного аудитора відділу державного фінансового аудиту, звільнивши його з посади начальника відділу стратегічного планування, взаємодії зі ЗМІ та зв`язків з громадськістю (Т.1 а.с.201).
Позивач ознайомився з цим наказом 28 грудня 2015 року, що підтверджується його підписом в цьому наказі (т.1 а.с.201, зворот).
Наказом Західного офісу Держаудитслужби від 3 листопада 2016 року №62-о "Про переведення працівників" з 3 листопада 2016 року ОСОБА_1 переведено на посаду головного державного фінансового інспектора відділу контролю в органах влади, оборони, правоохоронних органах та за місцевими бюджетами на час відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_2 до дня фактичного її виходу на роботу (т.1 а.с.69).
Позивач ознайомився з цим наказом 11 листопада 2016 року, що підтверджується його підписом в цьому наказі (т.1 а.с.171).
На основі цих обставин місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що з оскаржуваними наказами ОСОБА_1 ознайомився 28 грудня 2015 року та 11 листопада 2016 року, однак з позовними вимогами про їх скасування звернувся до суду лише 19 червня 2019 року, тобто пропустив місячний строк звернення до суду, передбачений частиною п`ятою статті 122 КАС України.
З огляду на це суди відхилили доводи ОСОБА_1 стосовно його необізнаності з оскаржуваними наказами відповідача, внаслідок яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.
Водночас суди відхилили аргументи ОСОБА_1 про те, що підставами для поновлення пропущеного строку є неналежний розгляд його звернень, поданих до державних органів стосовно законності дій і рішень відповідача, оскільки не належний, на думку позивача, розгляд таких звернень не може впливати на вчасне звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження наказів відповідача.
Зрештою суди не знайшли поважних причин для пропущення позивачем строку звернення до адміністративного суду з позовними вимогами про визнання протиправними і скасування наказів відповідача №298-о від 28 грудня 2015 року, №62-о від 3 листопада 2016 року.
Ці висновки судів попередніх інстанцій є правильними.
Суди обґрунтовано визначили умови, за яких ОСОБА_1 мав реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав чи інтересів та дійшли мотивованого висновку про те, що його ознайомлення з наказами №298-о від 28 грудня 2015 року, №62-о від 3 листопада 2016 року (28 грудня 2015 року та 11 листопада 2016 року відповідно) є доказами обізнаності з оскаржуваними діями й рішеннями.
З огляду на це початок перебігу процесуального строку на звернення до суду належить рахувати з 28 грудня 2015 року та з 11 листопада 2016 року відповідно.
Також суди обґрунтовано відхилили доводи ОСОБА_1 стосовно поважності причин пропуску відповідного процесуального строку. Адже у своїй заяві й доводах позивач не навів жодних вагомих підстав, які б заважали йому звернутися до суду у встановлений законом строк. Наведені ним аргументи не є тими істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, які унеможливлюють своєчасне звернення до суду.
Цей строк був пропущений через відсутність зусиль позивача і належної старанності, особливо з огляду на його реальну обізнаність з фактом видачі наказів №298-о від 28 грудня 2015 року, №62-о від 3 листопада 2016 року та ознайомленням з ними під підпис.
Посилання позивача на постанову Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі №210/3915/17 є необґрунтованими. Адже у справі №210/3915/17 суди попередніх інстанцій, на відміну від цієї справи, не надали правової оцінки обставинам звернення позивача зі скаргою до вищого органу (посадової особи).
До того ж, обставини цих справ і правове регулювання є різними, зокрема спір у справі №210/3915/17 виник з правовідносин, які регламентуються іншими положеннями законодавства (Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності", Кодекс України про адміністративні правопорушення).
Зважаючи на те, що позивач пропустив строк звернення до суду з позовними вимогами про визнання протиправними і скасування наказів відповідача від 28 грудня 2015 року, від 3 листопада 2016 року, а наведені ним причини пропуску цього строку не дають підстав для визнання їх поважними, та, відповідно, поновлення строку звернення до суду, то суди попередніх інстанцій дійшли законного й обґрунтованого висновку про необхідність залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог від 19 червня 2019 року.
У відповідності до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
На підставі викладеного Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка. Суди попередніх інстанцій під час вирішення спірного питання не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Отже, відсутні підстави для скасування чи зміни цих судових рішень.
За таких обставин і висновків у задоволенні касаційної скарги належить відмовити.
З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд