Постанова
Іменем України
18 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 475/897/19
провадження № 61-12629св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Чернявська Ольга Дмитрівна, на рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 10 січня 2020 року у складі судді Кривенко О. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2020 року у складі колегії суддів: Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., Темнікової В. І.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У липні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів та відсотків за користування ними.
На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що згідно з платіжними дорученнями за період з 18 травня 2017 року до 26 березня 2019 року зі свого карткового рахунку помилково перерахувала на картковий рахунок відповідача ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 443 063 грн, який набув та зберігав у себе зазначені кошти без достатніх правових підстав.
З урахуванням наведеного ОСОБА_2 просила стягнути з відповідача на свою користь безпідставно набуті грошові кошти у сумі 443 063 грн та відсотки за користування ними у розмірі 94 873,43 грн.
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів та відсотків за користування ними.
Позов мотивував тим, що він зі свого карткового рахунку помилково перерахував на картковий рахунок ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 70 068,32 грн згідно з платіжними дорученнями за період з 16 серпня 2018 року до 01 жовтня 2018 року.
Посилаючись на те, що ОСОБА_3 набув та зберігає у себе грошові кошти без достатніх правових підстав, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь безпідставно набуті грошові кошти у сумі 70 068,32 грн та відсотки за користування цими коштами у розмірі 12 517 грн.
Ухвалою Доманівського районного суду Миколаївської області від 16 вересня 2019 року об`єднано в одне провадження два зазначені позови.
Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 10 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що платежі позивачі здійснювали тривалий час, тобто ці платежі мали системний характер, ОСОБА_2 спілкувалася текстовими повідомленнями у додатку "Вайбер" з ОСОБА_4 та просила надати номер банківської картки її батька - відповідача ОСОБА_3, тому з урахуванням недоведення належними доказами помилковості перерахування коштів, враховуючи фактично встановлені обставини, відсутні підстави для стягнення спірних коштів як таких, що безпідставно набуті відповідачем.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг і позиції інших учасників
У серпні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Чернявська О. Д., звернулися до Верховного Суду із касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просили рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 10 січня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційні скарги мотивовані тим, що суди зробили помилковий висновок про те, що між сторонами існують договірні правовідносини. Суди попередніх інстанцій застосували норму статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 489/2893/18, від 21 лютого 2020 року у справі № 910/660/19, від 24 червня 2019 року у справі № 915/330/18, від 20 червня 2019 року у справі № 752/13032/16-ц, від 24 квітня 2020 року у справі № 501/5213/13-ц, від 31 січня 2020 року у справі № 161/17945/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 20 грудня 2018 року № 920/169/18, від 11 квітня 2018 року у справі № 154/234/16, від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 359/4793/16, від 14 квітня 2020 року у справі № 495/2442/16-ц; Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц; Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13.
На думку заявників систематичність перерахування коштів не виключає помилки відправника коштів у визначенні особи отримувача таких коштів.
У жовтні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційні скарги від ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Каратоссо Л. Г., у якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року тавід 07 жовтня 2020 року відкрито касаційні провадження за касаційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Чернявська О. Д., у цій справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзиву на них, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги є необґрунтованими та підлягають залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що відповідно до квитанцій за період з 18 травня 2017 року до 26 березня 2019 року ОСОБА_2 зі свого карткового рахунку перерахувала на картковий рахунок НОМЕР_1 ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 443 063 грн. Також згідно з квитанціями за період з 16 серпня 2018 року до 01 жовтня 2018 року ОСОБА_1 зі свого карткового рахунку перерахував на той же картковий рахунок ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 70 068,32 грн (т. 1, а. с. 9-12).
Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців ОСОБА_3 має статус фізичної особи-підприємця з 31 серпня 1995 року, відомості до реєстру внесено 01 березня 2005 року.
Згідно з договором оренди нежитлового приміщення від 01 квітня 2017 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, остання взяла в оренду нежитлове приміщення площею 110 кв. м, що знаходиться на першому поверсі будинку АДРЕСА_1, з щомісячною орендною платою у розмірі 20 000 грн (т. 1, а. с. 113-116).
На підтвердження родинних відносин з відповідачем ОСОБА_4 надала копію свідоцтва про народження (т. 1, а. с. 111).
У матеріалах справи наявні відомості про електронне листування між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, з якого випливає, що остання надала номер карти свого батька ОСОБА_3, на яку були перераховані грошові кошти протягом відповідного періоду.
Щодо наявності між сторонами у справі договірних відносин
Договір- це двосторонній правочин, в якому для виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин необхідна воля обох сторін, що його укладають.
Відповідно до статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (частина перша статті 762 ЦК України).
З матеріалів справи випливає, що 01 квітня 2017 року між ОСОБА_4 (дочкою відповідача) та ОСОБА_2 укладений договір оренди нежитлового приміщення.
Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_2 брала у відповідача кошти в борг, який повертала йому шляхом перерахування на картковий рахунок близько трьох років рівними платежами.
Дослідивши роздруківки із мобільного додатку "Вайбер" з телефону дочки відповідача ОСОБА_4, суд першої інстанції зробив висновок, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 відбувалася переписка, зі змісту якої випливає, що ОСОБА_2 просила ОСОБА_4 надати їй номер рахунку батька, оскільки та випадково його видалила зі свого телефону. ОСОБА_4 зазначила номер рахунку та його приналежність ОСОБА_3 . Надалі ОСОБА_2 повідомила, що зі своєї карти перерахувала 8 700 грн та що протягом пів години чоловік перерахує 16 300 грн (т. 1, а. с. 117-123).
Суди попередніх інстанцій виходили з того, що неодноразове перерахування коштів позивачами на рахунок відповідача протягом тривалого часу, а саме з 18 травня 2017 року до 26 березня 2019 року, свідчать про добровільність таких дій та їх цілеспрямований характер.
Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, про те, що перерахунки позивачами здійснювалися не помилково, а усвідомлено та виключно в силу правовідносин, які склалися у них з ОСОБА_3 і такі відносини передбачали необхідність перерахунку коштів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) дійшла висновку, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність між сторонами у справі договірних правовідносин, які за встановлених у справі обставин, підпадають під кваліфікацію таких, що виникли з договору оренди та боргових зобов`язань.
Відповідно до повноважень, передбачених статтею 400 ЦПК України Верховний Суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Тому Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про недоведення наявності між сторонами у цій справі правовідносин, які були підставою для сплати позивачами спірних коштів.
Щодо збереження майна без достатньої правової підстави
Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.
Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК Україниособа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
За змістом цієї статті безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.
Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК Українизвужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов`язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Якщо ж зобов`язання не припиняється з підстав, передбачених статтями 11, 600, 601, 604 - 607, 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов`язання). Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не є безпідставним.
Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК Україниможе застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або взагалі була відсутня.
Суть кондикційного зобов`язання виражається в тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого, а тому зобов`язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість (стаття 1213 ЦК), а й у повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки від неможливості йому користуватися майном за призначенням шляхом відшкодування всіх доходів, які набувач одержав або міг одержати від цього майна, а набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого.
Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норма глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Отже, норми статті 1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов`язань.
Вказана правова позиція сформульована Верховним Судом у постановах: від 10 вересня 2018 року у справі № 638/11807/15-ц (провадження
№ 61-1215св17), від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16 (провадження № 61-4497ск18), від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц (провадження № 61-1133св18).
Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень про кондикційні зобов`язання, з огляду на договірний склад цих правовідносин.
Верховний Суд виходить з відсутності підстав вважати наявність незаконного збагачення ОСОБА_3 за рахунок ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки це відповідає принципу сonventio facit (vincit) legem" - угода створює право (тобто закон зобов`язує сторони виконувати те, про що вони домовилися).
У цьому випадку право відповідача володіти спірними коштами з огляду на те, що сторони, а саме ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 були між собою знайомі, між ними існували відносини, пов`язані з необхідністю здійснення грошових переказів ОСОБА_2 на рахунок ОСОБА_3, та здійснення таких переказів за її вказівкою її чоловіком на той же рахунок ОСОБА_3 .
Таким чином, перерахунки позивачами здійснювалися не помилково, а свідомо та виключно в силу відносин, які склалися у них з ОСОБА_3 і такі відносини передбачали необхідність перерахунку коштів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Таким чином, суди з дотриманням вимог статей 89, 263-264, 382 ЦПК України повно та всебічно з`ясували обставини справи, надали належну правову оцінку доводам сторін, наданим ними доказам та дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів.
У постанові Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі № 910/660/19 на яку посилається скаржник, предметом позову є вимоги про стягнення безпідставно (помилково) перерахованих коштів за відсутності між сторонами будь-яких укладених в належній формі правочинів.
У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20 грудня 2018 року № 920/169/18, від 11 квітня 2018 року у справі № 154/234/16, від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 359/4793/16.
У постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 зазначено, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Отже, посилання скаржника у касаційній скарзі на наведені постанови Верховного Суду у справах № 910/660/19, № 145/2047/16-ц, № 917/1307/18, № 920/169/18, № 154/234/16, № 143/280/17, № 359/4793/16 є безпідставним, оскільки правовідносини у справах не є подібними із тими, що склалися між сторонами цього спору.
Посилання заявника на те, що оскаржувані судові рішення у справі ухвалені без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених постановах: Верховного Суду від 24 червня 2019 року у справі № 915/330/18, від 20 червня 2019 року у справі № 752/13032/16-ц, від 24 квітня 2020 року у справі № 501/5213/13-ц, від 31 січня 2020 року у справі № 161/17945/18; Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13, Верховний Суд відхиляє, оскільки у зазначених справах суди дійшли висновків про неможливість застосування до правовідносин сторін у цих справах положень статті 1212 ЦК України, у зв`язку із встановленим фактом існування між ними договірних відносин.