Постанова
Іменем України
18 серпня 2021 року
місто Київ
справа № 352/467/18
провадження № 61-1506св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Загвіздянської сільської ради об`єднаної територіальної громади Тисменицького району Івано-Франківської області,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Загвіздянської сільської ради об`єднаної територіальної громади Тисменицького району Івано-Франківської області на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 03 жовтня 2019 року у складі судді Хоминець М. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Горейко М. Д., Василишин Л. В., Матківського Р. Й.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
Перший заступник прокурора Івано-Франківської області 21 березня 2018 року звернувся до суду в інтересах держави в особі Загвіздянської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області (далі - Загвіздянська сільська рада, сільська рада) з позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 11 лютого 2016 року у справі
№ 352/1438/15-ц визнано недійсними розпорядження Тисменицької районної державної адміністрації Івано-Франківської області (далі - Тисменицька РДА) від 15 листопада 2012 року № 1023 "Про надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" та від 28 грудня 2012 року № 1192 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання їх у власність ОСОБА_2"; визнано недійсним державний акт на право власності серії ЯМ № 749633, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 1, 1000 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0864, в урочищі "Рінь" Загвіздянської сільської ради для ведення особистого селянського господарства; зобов`язано ОСОБА_2 повернути земельну ділянку, кадастровий номер 2625881100:07:001:0864, в урочищі "Рінь" Загвіздянської сільської ради з чужого незаконного володіння Загвіздянській сільській раді.
Цим судовим рішенням підтверджено факт незаконності вибуття земельної ділянки з комунальної власності без волі Загвіздянської сільської ради як власника землі.
Під час виконання зазначеного судового рішення встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 14 вересня 2013 року, зареєстрованим в реєстрі за № 2198, ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку ОСОБА_3, який на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу (об`єднання) земельної ділянки від 26 вересня 2013 року поділив земельну ділянку, площею 1, 1000 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0864, на дві земельні ділянки: площею 0,9 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0877, та площею 0, 2 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0878.
Відповідно до відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно земельна ділянка, площею 0, 9 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0877, на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 2013 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2785, відчужена ОСОБА_3 відповідачу ОСОБА_1 .
За таких обставин, оскільки спірна земельна ділянка вибула із власності Загвіздянської сільської ради поза її волею, тому відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України підлягає поверненню сільській раді у порядку віндикації.
Посилаючись на наведене та з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив витребувати на користь держави в особі Загвіздянської сільської ради з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 9 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0877, яка розташована в адміністративних межах Загвіздянської сільської ради, та стягнути з відповідача витрати зі сплати судового збору.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки. Стверджував, що позов до нього про витребування земельної ділянки у порядку статті 388 ЦК України пред`явлено зі спливом позовної давності.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 30 листопада 2018 року до участі у справі залучено правонаступника позивача Загвіздянську сільську раду об`єднаної територіальної громади Тисменицького району Івано-Франківської області (далі - Загвіздянська сільська рада, сільська рада).
Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 03 жовтня 2019 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Загвіздянської сільської ради до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки відмовлено за спливом позовної давності.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що достовірно встановлено, що як прокуратурі, так і Загвіздянській сільській раді, яка була безпосередньо задіяна у досудовому розслідуванні кримінального провадження № 12013090250000378 від 26 квітня 2013 року, з 2014 року відомо, що право власності на спірну земельну ділянку набув ОСОБА_1, який власне, а не ОСОБА_2, до якого прокуратура у липні 2015 року пред`явила позов про повернення земельної ділянки з чужого незаконного володіння у цивільній справі № 352/1438/15-ц, мав відповідати за цим позовом.
З урахуванням викладеного, з огляду на те, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Загвіздянської сільської ради лише 21 березня 2018 року, тобто за межами загальної позовної давності, про що заявив відповідач і просив з цієї підстави у позові відмовити, а також враховуючи, що як прокурор, так й сільська рада, які наполягали на дотриманні строку позовної давності при зверненні до суду з позовом, не обґрунтували поважності причин пропущення позовної давності, - суд дійшов висновку про відмову у позові за спливом позовної давності.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року апеляційну скаргу Прокуратури Івано-Франківської області залишено без задоволення, а рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 03 жовтня 2019 року без змін.
Залишаючи без задоволення касаційну скаргу Прокуратури Івано-Франківської області та без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками про застосування позовної давності до спірних правовідносин.
Апеляційний суд додатково зазначив, що доводи заявника про те, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про сплив позовної давності, оскільки підставою для звернення до суду з цим позовом стали матеріали виконавчого провадження, відкритого 01 червня 2016 року, а також бездіяльність Загвіздянської сільської ради щодо неподання позову про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_1, яка обумовлена відсутністю інформації про перехід права власності від ОСОБА_2 до ОСОБА_1, спростовуються встановленими обставинами та наявними у справі доказами, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку.
Суд апеляційної інстанції також не взяв до уваги і доводи апеляційної скарги про те, що у справі початок перебігу позовної давності має починатись від дня, коли саме Загвіздянська сільська рада, як власник спірної земельної ділянки, довідалася або мала реальну можливість довідатися про порушення її майнових прав, оскільки згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, зокрема у випадку, якщо прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у січні 2020 року, перший заступник прокурора Івано-Франківської області, діючи в інтересах держави в особі Загвіздянської сільської ради, просить скасувати рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 03 жовтня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Перший заступник прокурора Івано-Франківської області зазначає, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили перебіг позовної давності у спірних правовідносинах. На переконання заявника, саме з моменту ухвалення рішення у справі № 352/1438/15-ц, тобто з 11 лютого 2016 року, у прокуратури та Загвіздянської сільської ради з`явилася можливість реально захистити порушені інтереси, заявивши вимогу про витребування земельної ділянки;
- суди не встановлювали факту, коли про відчуження спірної земельної ділянки ОСОБА_1 стало відомо власнику - Загвіздянській сільській раді;
- застосування позовної давності до віндикаційного позову призводить до правової невизначеності, а відмова у позові з цих підстав залишає спірне майно у володінні особи, яка не є його дійсним власником, а законний власник - сільська рада, в свою чергу, попри гарантії недоторканності та непорушності права власності, не може отримати належної сатисфакції;
- перебування майна у володінні особи, яка не є його законним власником, є триваючим порушенням права до моменту припинення в законному порядку правового титулу дійсного власника майна - позивача за віндикаційним позовом, а останній протягом всього часу, з моменту вибуття майна з його володіння до втрати правового титулу, залишається законним власником майна та має право у будь-який час вимагати відновлення свого права, а отже наслідки спливу позовної давності до вимог про витребування майна не застосовуються, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 05 жовтня 2016 року
у справі № 3-604гс16 (916/2129/15), та Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 904/9655/16 та від 17 квітня 2018 року у справі № 916/712/15-ц;
- у матеріалах справи відсутні докази того, що Загвіздянська сільська рада знала про існування порушеного права власності на спірну ділянку чи могла довідатися про таке. Про факт перебування спірної земельної ділянки у власності ОСОБА_1 було відомо прокуратурі, але відсутні підстави для такого висновку стосовно сільської ради, яка не була заявником у кримінальному провадженні, не визнавалася потерпілою, а тому була позбавленою доступу до кримінального провадження, відповідно, не знала і не могла знати про порушення права власності зі сторони ОСОБА_1 .
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Загвіздянська сільська рада у наданому відзиві на касаційну скаргу просила її задовольнити, підтримала доводи касаційної скарги щодо перебігу позовної давності у спірних правовідносинах.
ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Відповідач погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визначення моменту початку перебігу позовної давності, які відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, яка відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), а також у постанові Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16 про те, що правила про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються.
Також відповідач зазначив, що у справі, яка переглядається, перший заступник прокурора не навів та не підтвердив підстав звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Загвіздянської сільської ради.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі відкрито касаційне провадження.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 11 лютого 2016 року у цивільній справі № 352/1438/15-ц за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Загвіздянської сільської ради, яке набрало законної сили 04 березня 2016 року:
- визнано недійсними розпорядження Тисменицької РДА від 15 листопада 2012 року № 1023 "Про надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" та від 28 грудня 2012 року № 1192 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання їх у власність ОСОБА_2";
- визнано недійсним державний акт на право власності, серії ЯМ № 749633, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 1, 1000 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0864, в урочищі "Рінь" Загвіздянської сільської ради для ведення особистого селянського господарства;
- зобов`язано ОСОБА_2 повернути земельну ділянку, кадастровий номер 2625881100:07:001:0864, в урочищі "Рінь" Загвіздянської сільської ради з чужого незаконного володіння Загвіздянській сільській раді.
Цим судовим рішенням встановлено обставини щодо незаконності вибуття земельної ділянки, площею 1, 1000 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0864, з комунальної власності територіальної громади с. Загвіздя Тисменицького району Івано-Франківської області без згоди Загвіздянської сільської ради та не з її волі.
Також встановлено, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 14 вересня 2013 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2198, відчужив земельну ділянку, площею 1, 1000 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0864, ОСОБА_3
ОСОБА_3 на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу (об`єднання) земельної ділянки від 26 вересня 2013 року поділив земельну ділянку, площею 1, 1000 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0864, на дві земельні ділянки: площею 0, 9 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0877, та площею 0, 2 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0878.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 02 березня 2018 року право власності на земельну ділянку, площею 0, 9 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0877, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 22 листопада 2013 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2785, перейшло до ОСОБА_1 .
Встановлено, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем земельної ділянки, площею 0, 9 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0877, що знаходиться в урочищі "Рінь" Загвіздянської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області.
Позивач стверджував, що про такі обставини прокуратурі стало відомо під час виконання рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 11 лютого 2016 року з інформації, наданої 02 березня 2018 року Головним управлінням Держгеокадастру в Івано-Франківській області.
Водночас суди встановили, що обставини щодо продажу ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 1, 1000 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0864, ОСОБА_3, який поділив придбану земельну ділянку на дві, одну з яких площею 0, 9 га, кадастровий номер 2625881100:07:001:0877, відчужив відповідачу, прокуратурі стали відомі ще у 2014 році, під час досудового розслідування кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за № 12013090250000378 від 26 квітня 2013 року, на яке є посилання в рішенні Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 11 лютого 2016 року.
Ухвалою слідчого судді Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 28 квітня 2014 року, постановленою в межах цього кримінального провадження, накладено арешт на земельні ділянки, що знаходяться в урочищі "Рінь" с. Загвіздя Тисменицького району Івано-Франківської області, виділені на підставі розпоряджень Тисменицької РДА від 28 грудня 2012 року, в тому числі розпорядження № 1192. Ухвала слідчого судді містить виклад обставин про те, що розпорядженнями Тисменицької РДА від 28 грудня 2012 року неправомірно передані у приватну власність земельні ділянки в урочищі "Рінь", у тому числі ОСОБА_2 передана земельна ділянка, площею 1, 100 га. У подальшому земельні ділянки поділено на ділянки меншої площі і продано, у тому числі ОСОБА_1 продана земельна ділянка, кадастровий номер 2625881100:07:001:0877. На цю земельну ділянку, разом з іншими, накладено арешт.
Арешт нерухомого майна 07 травня 2014 року зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року
у справі № 6-54цс17).
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження
№ 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків про те, що спірне нерухоме майно підлягає витребуванню, проте до спірних правовідносин потрібно застосувати позовну давність, з чим не погоджується прокурор, вважаючи, що позовна давність не спливла.
В оцінці наявності підстав для застосування позовної давності Верховний Суд врахував таке.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16).
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що прокурору було відомо про останнього набувача спірної земельної ділянки ще у 2014 році у межах кримінального провадження, зокрема ухвалою слідчого судді Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 28 квітня 2014 року, постановленою у цьому кримінальному провадженні, накладено арешт на земельні ділянки, що знаходяться в урочищі "Рінь" с. Загвіздя Тисменицького району Івано-Франківської області, виділені на підставі розпоряджень Тисменицької РДА від 28 грудня 2012 року, в тому числі розпорядження № 1192. Ухвала слідчого судді містить виклад обставин про те, що розпорядженнями Тисменицької РДА від 28 грудня 2012 року неправомірно передані у приватну власність земельні ділянки в урочищі "Рінь", у тому числі ОСОБА_2 передана земельна ділянка, площею 1, 100 га. У подальшому земельні ділянки поділено на ділянки меншої площі і продано, у тому числі ОСОБА_1 продана земельна ділянка, кадастровий номер 262588110:001:0877. На цю земельну ділянку разом з іншими накладено арешт. Арешт нерухомого майна 07 травня 2014 року зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Враховуючи, що відомості про те, що останнім набувачем спірної земельної ділянки є ОСОБА_1 мали бути відомі прокурору ще у 2014 році, обґрунтованими є висновки судів про сплив позовної давності, оскільки з позовом про витребування майна прокурор в інтересах держави в особі Загвіздянської сільської ради звернувся лише 21 березня 2018 року.
Верховний Суд у визначенні перебігу позовної давності у спірних правовідносинах керується наведеними правовими висновками Великої Палати Верховного Суду у постановах від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 та від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, за якими позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор у випадках, коли прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Необхідно враховувати, що у справі, яка переглядається, прокурор мав довідатися про порушені права держави в особі сільської ради у межах кримінального провадження, що ним і не заперечується у касаційній скарзі, а тому доводи про те, що Загвіздянська сільська рада не брала участі у цьому кримінальному провадженні не можуть впливати на визначення моменту початку перебігу позовної давності, оскільки за таких фактичних обставин необізнаність територіальної громади про порушення її прав не може спростовувати фактів, що про такі порушення раніше стало відомо прокурору, який мав своєчасно вжити заходів задля захисту прав та інтересів держави в особі певного органу.
У зв`язку з наведеним твердження заявника про неправильне визначення судами першої та апеляційної інстанцій моменту початку перебігу позовної давності у спірних правовідносинах не відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, а тому не враховуються судом під час касаційного перегляду справи.
В оцінці доводів касаційної скарги про те, що про порушене право Загвіздянської сільської ради стало відомо під час виконання рішення суду про повернення земельної ділянки, Верховний Суд врахував, що помилка в праві не може бути підставою переривання позовної давності.
Верховний Суд у постанові від 29 грудня 2019 року у справі № 909/1165/19 зазначив, що статтею 264 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Пред`явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду. Саме з цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі.
Відповідно до вимог процесуального законодавства суддя відкриває провадження у справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому процесуальним кодексом.
Виходячи з аналізу наведених норм, перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або повернув її, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підвідомчості, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19.
Верховний Суд також зазначив, що якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Частиною п`ятою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Отже, у чинному законодавстві не наведено переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.
При цьому аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що подання позову з іншими матеріально-правовими підставами не перериває перебігу позовної давності, але разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 квітня 2019 року у справі № 902/326/16 та від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18.
За таких обставин звернення прокурора з позовом до ОСОБА_2 про повернення земельної ділянки 28 липня 2015 року (у справі № 352/1438/15-ц), коли про останнього набувача спірної земельної ділянки прокурору мало бути відомо ще 28 квітня 2014 року (дата постановлення ухвали слідчого судді про накладення арешту на земельну ділянку у межах кримінального провадження) свідчить про помилку прокурора в праві, яка не перериває позовної давності та не свідчить про поважність причин пропуску позовної давності.
Верховний Суд врахував обрану правову позицію позивача у справі, зокрема, сторона позивача не доводила поважність причин пропуску позовної давності, наполягаючи на тому, що перебіг позовної давності потрібно обчислювати з моменту, коли про порушене право стало відомо саме органу місцевого самоврядування, що не відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду за встановлених фактичних обставин у справі, яка переглядається.
Доводи касаційної скарги про те, що до позовних вимог про витребування майна не застосовується позовна давність, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16 (916/2129/15), та Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 904/9655/16 та від 17 квітня 2018 року у справі № 916/712/15-ц, відхилені Верховним Судом.
Вирішуючи виключну правову проблему для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), а також висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16, про те, що приписи про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються.
Верховний Суд наголошує, що дотримання строку звернення до суду є однією з умов реалізації права на позов і пов`язано з реалізацією права на справедливий судовий розгляд. Інститут позовної давності запобігає виникненню стану невизначеності у правових відносинах. Правова визначеність є універсальною правовою категорією, дія якої поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до такої відповідальності, неприпустимість дій і бездіяльності органів влади, спрямованих на необґрунтоване обмеження прав і свобод людини.
Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявність обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Європейський суд з прав людини зазначив, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Отже, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.