ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 826/20454/16
адміністративне провадження № К/9901/64762/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):
cудді-доповідача - Радишевської О.Р.,
суддів - Кашпур О.В., Уханенка С.А.
розглянув у порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції адміністративну справу №826/20454/16
за позовом ОСОБА_1 до Енергетичної митниці ДФС про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку, зобов`язання вчинити дії, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду від 03 березня 2018 року, прийняте у складі: головуючого судді Шрамко Ю.Т., і постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року, ухвалену у складі: головуючого судді Карпушової О.В., суддів: Губської Л.В., Епель О.В.,
УСТАНОВИВ:
І. Суть спору
1. ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Енергетичної митниці ДФС (далі - відповідач) з вимогами:
1.1. визнати незаконним і скасувати наказ Енергетичної митниці ДФС від 10 березня 2016 року №99-о "Про звільнення ОСОБА_1";
1.2. зобов`язати Енергетичну митницю ДФС зробити запис у трудовій книзі ОСОБА_1 "Звільнити із займаної посади за власним бажанням відповідно до п. 1 ст. 38 Кодексу законів про працю України" з 25 травня 2017 року;
1.3. стягнути з Енергетичної митниці ДФС на користь ОСОБА_1 допомогу по тимчасовій непрацездатності за період із 11 березня 2016 року по 25 березня 2016 року, що становить 6136,35 грн;
1.4. стягнути з Енергетичної митниці ДФС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, що становить 71590,75 грн;
1.5. стягнути з Енергетичної митниці ДФС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 11 березня 2016 року по 25 травня 2017 року, що становить 123545,18 грн;
1.6. стягнення з Енергетичної митниці ДФС на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати та витрати на правову допомогу.
2. Позов обґрунтований тим, що звільнення ОСОБА_1 на підставі частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" (за угодою сторін) відбулося без його згоди.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
3. ОСОБА_1 з 02 грудня 2014 року працював на посаді начальника Відділу ІТ Енергетичної митниці ДФС.
4. 10 березня 2016 року ОСОБА_1 подав до Енергетичної митниці ДФС заяву про звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (за угодою сторін) з 10 березня 2016 року, на якій начальником Енергетичної митниці ДФС вчинено резолюцію від 10 березня 2016 року "До наказу".
5. Наказом Енергетичної митниці ДФС від 10 березня 2016 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Відділу ІТ Енергетичної митниці ДФС з 10 березня 2016 року за угодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.
6. Не погоджуючись з указаним наказом, позивач звернувся до суду.
ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення
7. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 березня 2018 року у задоволенні вимог позивача відмовлено.
8. Водночас суд першої інстанції вирішив вийти за межі позовних вимог і зобов`язав Енергетичну митницю ДФС унести до наказу від 10 березня 2016 року №99-о "Про звільнення ОСОБА_1" зміни в частині зазначення дати, з якої ОСОБА_1 звільнено із займаної посади, зазначивши дату, якою є 04 квітня 2016 року.
9. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 березня 2018 року залишено без змін.
10. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що підставою для звільнення позивача відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (за угодою сторін) була заява позивача від 10 березня 2016 року, погоджена у встановленому порядку Енергетичною митницею ДФС, належних доказів відкликання якої позивач під час розгляду справи не надав.
11. Водночас суди попередніх інстанцій установили, що у період з 11 березня 2016 року по 04 квітня 2016 року позивач, хоча і був звільнений оскаржуваним наказом від 10 березня 2016 року, продовжував виконувати обов`язки за посадою, у зв`язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли висновку про необхідність зміни дати звільнення позивача з 10 березня 2016 року на фактичний останній день роботи, яким в спірних правовідносинах є 04 квітня 2016 року.
IV. Провадження в суді касаційної інстанції
12. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їхні рішення, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
13. На обґрунтування вимог касаційної скарги позивач зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли безпідставних висновків про наявність між ним та відповідачем домовленості щодо звільнення за угодою сторін 10 березня 2016 року.
14. Позивач доводить, що 10 березня 2016 року він відкликав заяву про звільнення за угодою сторін і долучив відповідні докази до матеріалів справи, проте суди попередніх інстанцій відповідним доказам оцінки не дали.
15. Позивач також звертає увагу на те, що в період з 11 березня 2016 року по 04 квітня 2016 року він продовжував виконувати обов`язки за посадою і ця обставина була встановлена судами попередніх інстанцій.
16. На думку позивача факт його роботи після визначеної у наказі дати звільнення (10 березня 2016 року) доводить факт отримання відповідачем його заяви про відкликання заяви про звільнення і беззаперечно спростовує правильність висновків судів попередніх інстанцій про наявність між ним та відповідачем домовленості про звільнення.
17. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що судами попередніх інстанцій повно та всебічно встановлено обставини, що мають значення для розгляду справи, і правильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв`язку з чим підстав для скасування його рішення немає.
18. За наслідками автоматизованого розподілу касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: судді-доповідача Білоуса О.В., суддів Бевзенка В.М., Стрелець Т.Г.
19. Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою.
20. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду - від 04 червня 2019 року, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача в цій справі, призначений повторний автоматизований розподіл указаної касаційної скарги.
21. За наслідками повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 червня 2019 року касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів: судді-доповідачу Радишевській О.Р., суддям Кашпур О.В., Уханенку С.А.
V. Джерела права й акти їхнього застосування
22. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
23. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким до окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України, у тому числі щодо меж касаційного перегляду, унесені зміни.
24. Водночас пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 15 січня 2020 року №460-IX передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
25. З урахуванням викладеного, розглядаючи цю справу, Суд керується положеннями Кодексу адміністративного судочинства України, що діяли до набрання чинності змін, унесених Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX.
26. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
27. Згідно зі статтею 30 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року №3723-XII (редакція, чинна на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №3723-XII), крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється в разі: 1) порушення умов реалізації права на державну службу (стаття 4 цього Закону); 2) недотримання пов`язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтями 16 і 16-1 цього Закону; 3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (стаття 23 цього Закону); 4) відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії (стаття 31 цього Закону); 5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (стаття 12 цього Закону); 6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону.
28. Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін.
29. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є угода сторін.
30. У пункті 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз`яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін щодо підстави припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).
31. Приписами частини першої статті 235 КЗпП України обумовлено, що в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
VI. Позиція Верховного Суду
32. На момент виникнення спірних правовідносин державна служба, за винятком спеціальних випадків, передбачених у статті 30 Закону №3723-XII, припинялась із підстав і в порядку, визначеному КЗпП України.
33. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України державна служба припиняється за угодою сторін. У випадку домовленості між державним службовцем і державним органом (установою) про припинення державної служби за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), трудові відносини припиняються в термін, визначений сторонами.
34. Отже, істотними умовами угоди про припинення державної служби за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони повинні дійти згоди, є підстава припинення служби та термін, з якого державна служба припиняється.
35. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню державного службовця щодо звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 статті 36 КЗпП України.
36. Відсутність належного волевиявлення не дає підстав уважати наявність наміру державного службовця звільнитися саме за угодою сторін, а сама лише згода суб`єкта призначення задовольнити заяву державного службовця про звільнення не означає наявності угоди про припинення державної служби саме з підстав, передбачених пунктом 1 статті 36 КЗпП України.
37. У цій справі суди попередніх інстанцій установили, що позивач звернувся до відповідача із заявою від 10 березня 2016 року, у якій просив звільнити його зі служби 10 березня 2016 року відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України. Суди попередніх інстанцій також установили, що на вказаній заяві відповідач вчинив резолюцію від 10 березня 2016 року "До наказу".
38. На підставі викладеного суди попередніх інстанцій уважали, що між позивачем та відповідачем було досягнуто згоди про підставу звільнення - пункт 1 статті 36 КЗпП України та дату звільнення - 10 березня 2016 року, у зв`язку з чим його вимоги про визнання оскаржуваного наказу протиправними є безпідставними.
39. Суд уважає такі висновки судів попередніх інстанцій передчасними з огляду на таке.
40. Як установили суди попередніх інстанцій, 10 березня 2016 року розрахунок з позивачем проведений не був, з наказом про звільнення від 10 березня 2016 року №99-о позивача не ознайомлювали, трудову книжку 10 березня 2016 року позивачеві видано не було. При цьому у період з 11 березня 2016 року по 04 квітня 2016 року позивач, відповідно до табелів обліку робочого часу та листа Енергетичної митниці ДФС від 29 квітня 2016 року №28-70-2/04/5-1480 продовжував виконувати обов`язки за посадою.
41. Судами попередніх інстанцій також установлено, що із наказом про звільнення позивача ознайомлено 04 квітня 2016 року. У цей же день позивачеві було видано трудову книжку та проведено з ним розрахунок за березень-квітень 2016 року.
42. Встановлені судами попередніх інстанцій обставини у сукупності свідчать про те, що попередньо досягнута між позивачем та відповідачем домовленість про припинення трудових відносин (державної служби) відповідно до пункту 1 статті 36 КзпП України 10 березня 2016 року реалізована не була, адже позивач продовжив виконувати роботу, а відповідач на наступний день після обумовленої дати звільнення на звільненні позивача не наполягав і трудової книжки йому не видав.
43. Фактично трудові відносини між позивачем та відповідачем були припинені 04 квітня 2016 року.
44. Таким чином, 10 березня 2016 року домовленість між позивачем і відповідачем була вичерпана (анульована) фактом її нереалізації. Доказів досягнення між позивачем та відповідачем інших (нових) домовленостей щодо звільнення відповідно до пункту 1 статті 36 КзпП України у матеріалах справи відсутні.
45. Отже, висновок судів попередніх інстанцій про те, що відповідачем було правомірно припинено трудові відносини з позивачем в порядку та на умовах, передбачених пунктом 1 статті 36 КзпП України, не відповідає фактичним обставинам справи, встановленим судами попередніх інстанцій.
46. Не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права висновок судів попередніх інстанцій про необхідність приведення дати звільнення позивача у відповідність до фактичних обставин справи шляхом виходу за межі позовних вимог і покладення на відповідача обов`язку змінити дату звільнення у наказі від 10 березня 2020 року №99-о на 04 квітня 2016 року.
47. Суд зауважує, що особливістю звільнення відповідно до пункту 1 статті 36 КзпП України є диспозитивність, що передбачає досягнення взаємної усвідомленої згоди між сторонами трудового договору про підставу та дату звільнення.
48. У спірних правовідносинах така згода між позивачем і відповідачем була досягнута: сторони погодилися припинити трудовий договір позивача з 10 березня 2016 року, проте ані позивач, ані відповідач дій, необхідних для реалізації цієї домовленості 10 березня 2016 року не вчинили.
49. Беручи до уваги, що відповідач і позивач не домовлялися щодо припинення трудових відносин в інший день (04 квітня 2020 року), висновок суду про необхідність унесення відповідних змін до оскаржуваного наказу про звільнення є необґрунтованим.
50. Суд також зазначає, що вихід за межі позовних вимог є заходом для захисту прав, свобод, інтересів позивача у випадку їх порушення відповідачем, що застосовується у випадку неправильного обрання позивачем способу захисту порушених прав, або якщо обраний позивачем спосіб захисту порушених прав є неефективним і не забезпечує досягнення завдань адміністративного судочинства.
51. Виходячи за межі позовних вимог у цій справі, суд першої інстанції не обґрунтував захист якого порушеного права позивача вимагав від суду покладення на відповідача обов`язку скоригувати дату звільнення позивача і як це співвідноситься з предметом та підставами позову.
52. Ураховуючи викладене, Суд дійшов висновку про незаконність звільнення позивача відповідно до пункту 1 статті 36 КзпП України наказом від 10 березня 2016 року №99-о.
53. Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права у вигляді вимоги про зобов`язання відповідача "Зробити запис у трудовій книзі ОСОБА_1 "Звільнити із займаної посади за власним бажанням відповідно до п. 1 ст. 38 Кодексу законів про працю України" з 25 травня 2017 року", Суд виходить з такого.
54. У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі №807/2391/15 було сформовано правову позицію, відповідно до якої звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а тому, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
55. У такий самий спосіб частину першу статті 235 КЗпП України в подібних правовідносинах було застосовано й в постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі №640/18679/18, від 20 січня 2021 року у справі №804/958/16, від 11 лютого 2021 року у справі №640/21065/18, від 31 травня 2021 року у справі №0840/3202/18, від 06 липня 2021 року у справі №640/3456/20, від 06 липня 2021 року у справі №640/1627/20.
56. Суд не знаходить підстав для відступу від указаних правових висновків у справі, що розглядається, у зв`язку з чим уважає, що публічний службовець, якого було незаконно звільнено зі служби, підлягає поновленню в тому органі і на тій посаді, з якої його було звільнено.
57. Посилання позивача як на підставу для внесення відповідних змін до його трудової книжки на частину третю статті 235 КЗпП України Суд відхиляє.
58. Частина третя статті 235 КЗпП України застосовується у випадках, коли між сторонами існує спір щодо формулювання причини звільнення, зокрема якщо це формулювання не відповідає закону чи фактичним обставинам справи.
59. Суд ухвалює рішення про зміну формулювання причин звільнення виключно у тих випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, за умови коли підстава, за якою звільнено працівника, є законною, а неправильним є лише формулювання причин звільнення в наказі та трудовій книжці працівника.
60. У цій справі між сторонами відсутній спір щодо формулювання причини звільнення, а тому вимоги позивача про покладення на відповідача обов`язку внести зміни в його трудову книжку задоволенню не підлягають.
61. Ураховуючи, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, Суд дійшов висновку про необхідність поновлення його посаді, з якої його було звільнення з одночасною виплатою йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
62. Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100).
63. Згідно з абзацом першим пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
64. Абзацом третім пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
65. Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
66. Отже, відповідно до Порядку № 100 середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу визначається шляхом множенням середньоденної заробітної плати на кількість робочих днів із дня звільнення по день прийняття рішення про поновлення на роботі.
67. Суд зазначає, що внаслідок неправильного застосування норм матеріального права під час вирішення спору, суди попередніх інстанцій не досліджували наявну в матеріалах справи довідку про заробітну плату позивача та не визначали розмір його середньоденної заробітної плати.
68. Водночас відповідно до частин першої та другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
69. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
70. Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
71. Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
72. Отже, беручи до уваги процесуальні обмеження суду касаційної інстанції у збиранні чи прийнятті до розгляду нових доказів, у частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
73. Водночас Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимог позивача про стягнення на його користь допомоги по тимчасовій непрацездатності за період з 11 березня 2016 року по 25 березня 2016 року у розмірі 1859,25 грн та похідних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку.
74. Як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, підставою для оплати днів тимчасової непрацездатності є листки непрацездатності, видані у встановленому порядку та передані роботодавцю.
75. Як установили суди попередніх інстанцій, у спірних правовідносинах позивач листків непрацездатності, які б підтверджували факт знаходження позивача на лікарняному у період з 11 березня 2016 року по 26 березня 2016 року, відповідачеві не передавав.
76. Касаційна скарга не містить будь-яких зауважень щодо порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи у цій частині.
77. Суд також звертає увагу, що задоволення таких вимог одночасно з задоволенням вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу створить позивачеві додаткові переваги і буде не співмірним з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.
78. Отже, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права під час ухвалення судами попередніх інстанцій рішень про відмову у задоволенні позовних вимог у цій частині.