Постанова
Іменем України
11 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 344/15764/15-ц
провадження № 61-6675св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Стрільчука В. А.,
Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
особа, яка подавала апеляційну скаргу, - ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Івасишин Зоряна Зорянівна, на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 березня 2020 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Фединяка В. Д., Девляшевського В. А.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно.
На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що 07 лютого 2006 року між нею та відповідачем укладений договір № 1 про дольову участь у будівництві, за умовами якого відповідач зобов`язався передати їй квартиру АДРЕСА_1 до ІV кварталу 2006 року. Вона сплатила вартість квартири у сумі 250 000 грн. Будинок збудований у 2009 році, у 2011 році - введений в експлуатацію та йому присвоєно поштову адресу. Відповідач передав їй ключі від квартири. У період з 2009 року до 2010 роки до будинку підведено світло, газ, воду, каналізацію. Після проведення ремонтних робіт у квартирі вона разом зі своєю сім`єю вселилася у квартиру.
Посилаючись на те, що відповідач свого зобов`язання щодо видачі акта приймання-передачі квартири не виконав, внаслідок чого вона не може оформити право власності на квартиру, просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що будівництво спірного будинку завершене, будинок зданий у експлуатацію згідно із сертифікатом відповідності від 18 березня 2011 року № ІФ 000366, позивачка у повному обсязі сплатила вартість квартири, яка передається за укладеним договором, що є підставою для визнання права власності за ОСОБА_1 на нерухоме майно.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, у грудні 2019 року ОСОБА_5 як особа, яка не брала участі у справі, звернулася до суду з апеляційною скаргою на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 06 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорюваним рішенням порушуються законні права та інтереси ОСОБА_5 на спірну квартиру, яка набула право власності на спірне нерухоме майно, проте вона не була залучена до участі у справі.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У квітні 2020 року ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Івасишин З. З., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та відмовити ОСОБА_5 у задоволенні апеляційної скарги.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційна скарга подана лише через чотири роки після ухвалення рішення судом першої інстанції, тобто із значним пропуском строку на його оскарження. Суддя Бойчук І. В. одноособово поновив строк на апеляційне оскарження, проте в ухвалі не зазначено жодних мотивів щодо наявності підстав для поновлення такого строку. Крім того, ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 січня 2020 року суддя Бойчук І. В. був відведений від розгляду цієї справи, проте обставини, які були підставою для відводу цього судді існували уже на час вирішення ним питання про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження. Апеляційний суд не взяв до уваги, що ОСОБА_5 було відомо про рішення суду першої інстанції ще у грудні 2015 року.
У червні 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_5 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Посилалася на те, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для поновлення їй строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки вона не була залучена до участі у справі та не знала про оскаржуване рішення. Водночас вона є власником спірного майна, а рішення суду першої інстанції порушує її права та інтереси. Тому відсутність детального мотивування поновлення строку, навіть у випадку втручання у принцип res judicata, за зазначених обставин є виправданим.
У липні 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_4 просила касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити та скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції. Просила також продовжити строк для подання відзиву, у зв`язку із несвоєчасним отриманням ухвали суду касаційної інстанції про відкриття провадження.
Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання ОСОБА_4 про продовження процесуального строку для подачі відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 .
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2020 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Івасишин З. З., на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 754/9100/14 щодо поважності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження судових рішень; відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, щодо прийняття рішення про поновлення строку на апеляційне оскарження судових рішень суддею одноособово, який був надалі відведений; розгляд справи неповноважним складом суду (пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2021 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 20 липня 2021 року, справу призначено до розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзивів, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що07 лютого 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір № 1 про дольову участь у будівництві, за умовами якого замовник виділяє та зобов`язується передати у власність покупцю трикімнатну квартиру на четвертому поверсі у 5 секції АДРЕСА_1 до ІV кварталу 2006 року (а. с. 31-32).
ОСОБА_1 сплатила 250 000 грн, про що свідчить квитанція від 07 лютого 2006 року № 11 (а. с. 8).
На спірну квартиру складений технічний паспорт (а. с. 9-10).
Згідно з листом Управління державної архітектурно-будівельної інспекції в Івано-Франківській області від 22 вересня 2015 року багатоквартирний житловий будинок з мансардою і вбудованими офісами та автостоянками на АДРЕСА_2 здано у експлуатацію згідно із сертифікатом відповідності від 18 березня 2011 року № ІФ 000366 (а. с. 33).
Апеляційний суд встановив, що постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду від 07 червня 2017 року у справі № 344/11473/13 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_1 про виселення задоволено. Рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 07 червня 2017 року скасовано та залишено в силі рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 06 лютого 2017 року, яким позов ОСОБА_5, задоволено, зокрема виселено ОСОБА_1, ОСОБА_8 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено (а. с. 53-60).
Загальними зборами учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрінтехбуд" від 30 квітня 2012 року № 1 ОСОБА_5 передано в оплату боргу згідно з договором уступки вимоги від 27 квітня 2012 року № 2 квартиру АДРЕСА_1 .
ОСОБА_5 набула право власності на зазначену нерухомість у рахунок оплати боргу відповідно до договору уступки вимоги від 27 квітня 2012 року № 2, після чого на підставі рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 10 грудня 2012 року № 783 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 18 грудня 2012 року.
Судами у зазначеному рішенні також встановлено, що у ОСОБА_1 та ОСОБА_8 відсутні законні підстави для проживання у квартирі АДРЕСА_1, що порушує право власника ОСОБА_5 на власний розсуд володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, складеної 28 листопада 2019 року, 20 грудня 2012 року на підставі свідоцтва про право власності від 18 грудня 2012 року внесено запис про право власності ОСОБА_5 на спірну квартиру, 11 грудня 2015 року на підставі рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області внесено запис про скасування права власності ОСОБА_5 на квартиру, 13 січня 2016 року на підставі рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року внесено запис про право власності на квартиру за ОСОБА_1, а 16 січня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу від 16 січня 2016 року внесено запис про право власності на квартиру за ОСОБА_3, 04 січня 2018 року внесено запис про право власності на квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 04 січня 2018 року за ОСОБА_4 (а. с. 73-76).
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, які надаються сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
У справі "Скорик проти України" від 08 січня 2008 року ЄСПЛ зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались відповідно з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них.
Право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмежене, особливо щодо умов прийнятності скарги. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право має бути забезпечене справедливими судовими процедурами.
Відповідно до статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Розгляд справи судом першої інстанції відбувся до набуття чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон № № 2147-VIII)
Відповідно до підпункту 13 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно зі статтею 292 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення (частина перша статті 294 ЦПК України 2004 року).
Частиною третьою статті 354 ЦПК України передбачено, що строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
У статтях 127, 357, 358 ЦПК України не визначено конкретного переліку причин, що відносяться до поважних і можуть бути підставою для поновлення пропущеного процесуального строку. Проте суд апеляційної інстанції, керуючись верховенством права та основними засадами судочинства, повинен надати оцінку наведеним особою, яка подає апеляційну скаргу, обставинам на предмет поважності причин пропуску строку, встановити чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з урахуванням балансу суспільного та приватного інтересу.
ОСОБА_5 у грудні 2019 року подала апеляційну скаргу на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року, в якій зазначала, що вона є власницею спірного майна, а тому рішення суду першої інстанції порушує її права та інтереси. Про оспорюване рішення вона дізналася лише у листопаді 2019 року, коли отримала інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
З урахуванням наведеного ОСОБА_5 вважала, що незалучення її до участі у справі і, як наслідок, необізнаність про ухвалене рішення є поважною причиною для поновлення строку на подання апеляційної скарги, тому просила апеляційний суд поновити строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 14 грудня 2015 року, скасувати його та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року у складі судді Бойчука І. В. клопотання ОСОБА_5 про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено, поновлено їй строк на апеляційне оскарження рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року, відкрито апеляційне провадження у справі.
У мотивувальній частині ухвали Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року про відкриття апеляційного провадження у справі зазначено, що розглянувши клопотання скаржника, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку, що зазначені причини є поважними та достатніми для поновлення строку.
Верховний Суд погоджується із доводами ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції в ухвалі від 26 грудня 2019 року детально не мотивував висновок про поновлення строку на апеляційне оскарження. Проте апеляційний суд погодився з викладеними в апеляційній скарзі доводами заяви про поновлення строку на таке оскарження та дійшов правильного висновку про наявність причин щодо поновлення строку та відкриття апеляційного провадження у справі.
Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, треба розуміти у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Винятки з цього принципу можуть бути лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (див. рішення ЄСПЛ у справі "Пономарьов проти України" від 03 квітня 2008 року), зокрема з метою виправлення "суттєвих недоліків" або "судової помилки" (рішення у справі "Sutyazhnik v. Russia" (Сутяжник проти Росії) від 23 липня 2009 року).
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (див. рішення ЄСПЛ у справі "Проніна проти України" від 18 липня 2006 року).
Відповідно до обставин цієї справи, аргументів, які наводила ОСОБА_5 в апеляційній скарзі та враховуючи те, що заявниця не брала участі у цій справі та дізналася про рішення суду першої інстанції лише у листопаді 2019 року, Верховний Суд вважає, що відсутність детальної мотивації поновлення строку на апеляційне оскарження в ухвалі суду апеляційної інстанції від 26 грудня 2019 року не призвело до порушення права ОСОБА_2 на справедливий судовий розгляд. Поновлення апеляційним судом ОСОБА_5 строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у цій справі більш ніж через 4 роки є втручанням у принцип res judicata, проте таке втручання за обставин цієї справи було виправданим (рішення ЄСПЛ у справах "Осовська та інші проти України", від 28 червня 2018 року; "Ryabykh v. Russia" (Рябих проти Росії) від 03 грудня 2003 року).
Подібні висновки викладені також Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 0828/392/2012 (0828/2771/2012).
З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги щодо безпідставного поновлення ОСОБА_5 строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції є необґрунтованими.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилався на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 754/9100/14.
У зазначеній справі Верховний Суд виходив з того, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що заявник подав апеляційну скаргу після спливу значного періоду після закінчення процесуального строку апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції, а порушене ним клопотання про поновлення цього строку із зазначенням підстав для його поновлення, суд обґрунтовано визнав неповажним, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "Бритиш Моторс Україна", яке є відповідачем у справі, своєчасно отримувало копію оскаржуваного судового рішення, що підтверджується відповідними доказами та представник товариства завчасно ознайомлювався з матеріалами справи.
Водночас у цій справі з апеляційної скаргою на рішення суду першої інстанції звернулася особа, яка не брала участі у справі, а не учасник справи, а тому оскаржуване рішення на її адресу не направлялося.
Тому доводи заявника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 754/9100/14, є безпідставними.
Посилання заявника на ухвалу Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 761/34973/17 не є посиланням на постанову Верховного Суду у розумінні пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, щодо прийняття рішення про поновлення строку на апеляційне оскарження судових рішень суддею, який був надалі відведений, а обставини відводу існували на час прийняття ним такого рішення.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 40 ЦПК України питання про відвід (самовідвід) судді може бути вирішено як до, так і після відкриття провадження у справі. Питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. Суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість. Якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу, він вирішує питання про зупинення провадження у справі. У такому випадку вирішення питання про відвід судді здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 33 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід.
Отже, ЦПК України передбачена можливість подання заяви про відвід судді як до так і після відкриття провадження у справі.
Тому постановлення процесуальної ухвали суддею-доповідачем Бойчуком І. В., який надалі був відведений від розгляду цієї справи, не свідчить про неповноважний склад суду з підстав зазначених заявником. Заяву про відвід судді-доповідача Бойчука І. В. заявниця подала після відкриття апеляційного провадження. Обставини, які слугували підставою для відводу судді Бойчука І. В. на час постановлення цієї ухвали, не були встановлені.
Зі змісту касаційної скарги ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Івасишин З. З., випливає, що її доводи по суті стосуються лише ухвали Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року щодо поновлення ОСОБА_5 строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження у справі. Водночас касаційна скарга не містить конкретних підстав касаційного оскарження саме постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 06 березня 2020 року. Заявник у касаційній скарзі не зазначає у чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржуваної постанови, у зв`язку з чим підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції від 06 березня 2020 року відсутні.