Постанова
іменем України
10 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 137/807/20
провадження № 51-1576 км 21
Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Щепоткіної В. В.,
суддів Бородія В. М., Мазура М. В.,
за участю:
секретаря судового засідання Ткаченка М. С.,
прокурора Матолич М. Р.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Вінницького апеляційного суду від 15 березня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018020000000478, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, котрий народився у м. Вінниці, проживає на АДРЕСА_1, раніше не судимого,
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Літинського районного суду Вінницької області від 23 грудня 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами.
На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 КК.
Прийнято рішення щодо процесуальних витрат та речових доказів.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 8 грудня 2018 року приблизно о 23 год., керуючи технічно справним автомобілем марки "Mitsubishi L200", державний номерний знак НОМЕР_1, рухаючись автодорогою "Стрий-Тернопіль-Кропивницький-Знам`янка" в напрямку м. Вінниці, неподалік с. Громадське Літинського району Вінницької області, порушив вимоги п. 12.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), не врахував дорожню обстановку, а саме ожеледицю, не обрав безпечну швидкість руху, внаслідок чого, втративши контроль над керуванням автомобіля, здійснив виїзд на ліве узбіччя, де допустив зіткнення з деревом. У результаті дорожньо-транспортної пригоди пасажири автомобіля марки "Mitsubishi L200", державний номерний знак НОМЕР_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали тяжкі тілесні ушкодження, від яких пасажир ОСОБА_2 помер на місці події.
15 березня 2021 року Вінницький апеляційний суд скасував вирок місцевого суду в частині призначеного ОСОБА_1 покарання та ухвалив у цій частині новий вирок, яким призначив ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 КК.У решті вирок суду першої інстанції залишено без зміни.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати вирок апеляційного суду щодо нього та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Зазначає, що апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку про необхідність призначення йому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами і належним чином не мотивував своє рішення в цій частині, враховуючи, що для ОСОБА_1 керування транспортними засобами є основною діяльністю та єдиним джерелом доходу для сім`ї. Крім того, звертає увагу на те, що перегляд вироку місцевого суду в апеляційному порядку здійснювався незаконним складом суду та за відсутності потерпілого.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор Матолич М. Р. вказала на необґрунтованість доводів касаційної скарги засудженого, просила залишити її без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_1 - без зміни.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судове рішення суду апеляційної інстанції у межах касаційної скарги.
Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, за який його засуджено, кваліфікація вчиненого за ч. 2 ст. 286 КК, а також вид та розмір призначеного йому основного покарання у касаційній скарзі засудженого не оспорюються.
Разом із тим, доводи засудженого про істотне порушення судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону при перегляді вироку місцевого суду щодо нього є необґрунтованими.
Заприписами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Вказаним вимогам повинен відповідати й вирок апеляційного суду, а також, згідно з положеннями ч. 2 ст. 420 КПК, й загальним вимогам до вироків. Крім того, у ньому має бути зазначено мотиви ухваленого рішення, статті закону, які порушено судом першої інстанції, та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку суду першої інстанції.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, вирок апеляційного суду щодо ОСОБА_1 цим вимогам кримінального процесуального закону відповідає.
Так, перегляд вироку Літинського районного суду Вінницької області від 23 грудня 2020 року щодо ОСОБА_1 в апеляційному порядку здійснено за апеляційною скаргою прокурора, в якій він, не оспорюючи кваліфікації скоєного кримінального правопорушення за ч. 2 ст. 286 КК та доведеність вини ОСОБА_1 у його вчиненні, вказував на неправильне застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, що потягло невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м`якості, а саме на незастосування судом додаткового порання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами. Просив вирок в частині призначеного ОСОБА_1 покарання скасувати та постановити новий, яким призначити останньому покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. На підставі ст. 75 КК звільнити ОСОБА_1 від відбування призначеного основного покарання з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 КК.
Суд апеляційної інстанції, перевіривши доводи прокурора, частково задовольнила його апеляційну скаргу та призначила ОСОБА_1 додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.
Скасовуючи вирок суду першої інстанції в частині призначеного ОСОБА_1 покарання, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про невмотивованість рішення місцевого суду щодо непризначення ОСОБА_1 додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, при цьому зазначив обставин, що не були враховані судом першої інстанції при обрані ОСОБА_1 міри примусу, та мотиви, з яких він не погодився з висновками місцевого суду.
Відповідно до положень статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Норми закону України про кримінальну відповідальність наділяють суд правом вибору у визначених законом межах заходу примусу певного виду і розміру. Названа функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки передбачає вибір однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності і потребує взяття до уваги й оцінки відповідно до визначених законом орієнтирів усіх конкретних обставин справи, без урахування яких обрана міра покарання не може вважатися справедливою. Справедливість покарання має визначатися з урахуванням інтересів усіх суб`єктів кримінально-правових відносин, а також інших осіб з погляду підвищення рівня їх безпеки шляхом запобігання вчиненню нових злочинів і надання підстав правомірно очікувати відповідну протиправному діянню реакцію держави, що є важливим чинником юридичної захищеності людини.
Так, санкція ч. 2 ст. 286 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого. У цьому випадку додаткове покарання є альтернативним, а доцільність його застосування вирішується судом у кожному конкретному випадку.
Як вбачається з матеріалів справи, при призначені ОСОБА_1 основного покарання та при вирішенні питання щодо призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, апеляційний суд врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, який згідно зі ст. 12 є тяжким, характер та ступінь суспільної небезпеки скоєного, дані про особу винного, пом`якшуючі покарання обставини - визнання вини, щире каяття, відшкодування шкоди, та відсутність обставин, що його обтяжують. На підставі наведених даних суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_1 покарання в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки,яке є наближеним до мінімального у межах санкції вказаної норми, а також застосував додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.
При цьому, застосовуючи принцип індивідуалізації покарання, апеляційний суд зважив на дані доповіді органу пробації, відповідно до якої виправлення ОСОБА_1 можливе без позбавлення або обмеження волі на певний строк та не становить високої небезпеки для суспільства, за умови здійснення нагляду і контролю, із застосуванням соціально-виховних заходів, необхідних для виправлення, та на підставі ст. 75 КК звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік, поклавши на нього обов`язки, передбачені ст. 76 КК.
Вирішуючи питання про призначення ОСОБА_1 додаткового покарання, суд апеляційної інстанції врахував як особу винного, так і обставини кримінального правопорушення, яке сталося внаслідок порушення ОСОБА_1 ПДР та потягло за собою тяжкі наслідки у виді смерті однієї особи та травмування іншої особи.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених КК, і дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_1 крім основного, ще й додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.
На думку колегії суддів, в даному конкретному випадку таке покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК, є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.
Також колегія суддів зазначає, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням таким правом, є джерелом доходу. Існування цієї обставини потребує лише більш виваженого підходу під час обрання заходу примусу, з урахуванням загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації. При цьому Правилами дорожнього руху України регламентований єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватися усі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки.
За таких обставин, підстав вважати рішення апеляційного суду про доцільність призначення ОСОБА_1 додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами необґрунтованим, про що засуджений порушив питання у касаційній скарзі, колегія суддів не вбачає. Крім того, ОСОБА_1 є директором підприємства, яке в його особі наймає в оренду вантажні транспортні засоби для надання послуг з перевезення вантажів, відтак позбавлення права керувати транспортними засобами самого засудженого не створює перешкод для залучення інших осіб керувати транспортними засобами.
З огляду на викладене, переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішення суду апеляційної інстанції, умотивованість його висновків з питання правильності призначеного ОСОБА_1 покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, засуджений у касаційній скарзі не навів.
Стосовно доводів касаційної скарги засудженого про те, що вирок апеляційного суду ухвалено незаконним складом суду, оскільки судді вже брали участь у цьому кримінальному провадженні під час розгляду апеляційної скарги прокурора на ухвалу місцевого суду про повернення обвинувального акту прокурору, то колегія суддів вважає їх безпідставними з огляду на таке.
Так, для забезпечення вимог процесуальної форми щодо недопущення сторонніх впливів на прийняття процесуальних рішень у кримінальному процесі України законодавцем закріплено інститут самовідводу, відводу, який передбачає інструменти для усунення упередженої службової особи від здійснення розслідування та судового розгляду кримінального провадження, сприяє підвищенню рівня довіри громадськості до суду та винесених ним рішень. До обставин, що виключають участь судді (слідчого судді) в кримінальному провадженні та забезпечують неупередженість суддів відноситься така підстава для самовідводу, відводу, як недопустимість їх повторної участі у кримінальному провадженні (ст. 76 КПК).
Як убачається з матеріалів справи, 19 жовтня 2020 року колегією суддів Вінницького апеляційного суду за участю судді Медяного В. М., Мішеніної С. В. та Дедика В. П. було постановлено судове рішення про скасування ухвали Літинського районного суду Вінницької області від 7 вересня 2020 року про повернення обвинувального акту прокурора.
Оскаржуваний у касаційному порядку вирок Вінницького апеляційного суду від 15 березня 2021 року щодо ОСОБА_1 також постановлений за участю вказаних суддів.
Проте ці обставини не можна визнати повторною участю судді в даному кримінальному провадженні в розумінні положень ст. 76 КПК, оскільки розгляд апеляційної скарги прокурора на ухвалу про повернення обвинувального акту здійснювався не під час досудового розслідування, а також при перегляді вказаного рішення місцевого суду не проводився розгляд кримінального провадження по суті.
Під час апеляційного розгляду засудженим відводи не заявлялися, про що свідчать журнал судового засідання та технічний носій інформації, на якому зафіксовано судовий процес у суді апеляційної інстанції.
Інших обґрунтувань, які би свідчили про будь-яку можливу упередженість суддів Медяного В. М., Мішеніної С. В. та Дедика В. П. під час розгляду кримінального провадження ОСОБА_1 не наведено.
Таким чином, підстави для заборони повторної участі цих суддів в даному кримінальному провадженні не встановлені, а отже суд апеляційної інстанції не порушив вимоги ч. 1 ст. 76 КПК.
Неспроможними є й твердження засудженого, що судове провадження у цій кримінальній справі здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання.
Відповідно до приписів п. 5 ч. 2 ст. 412 КПК судове рішення підлягає скасуванню, якщо судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання.
За змістом ст. 111, ст. 134 КПК повідомлення учасників кримінального провадження з приводу вчинення процесуальних дій здійснюється у випадку, якщо участь цих осіб у таких діях є не обов`язковою. В протилежному випадку здійснюється судовий виклик, що за своєю правовою природою є заходом забезпечення кримінального провадження.
Повідомлення про дату, час та місце проведення процесуальної діїздійснюється шляхом його вручення учасникам кримінального провадження, надіслання поштою, електронною поштою чи факсимільним зв`язком, повідомлення по телефону або телеграмою. При цьому належним повідомленням є розпис особи про його отримання, в тому числі й на поштовому повідомленні, відеозапис вручення повідомлення чи будь-які інші дані, які підтверджують факт повідомлення особи з приводу вчинення процесуальних дій (ч. 3 ст. 111, ст. 135, ст. 136 КПК).
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що вказаних вимог процесуального закону при розгляді провадження щодо ОСОБА_1 апеляційним судом дотримано.
Так, про призначення апеляційного розгляду на 1 березня та 15 березня 2021 року потерпіла ОСОБА_4 була повідомлена телефонограмою від 10 лютого 2021 року та шляхом надіслання їй повістки про виклик до суду від 3 березня 2021 року (т. 1 а. с. 181, 225). Також їй було додатково надіслано SMS-повідомлення від 12 березня 2021 року. Отримання потерпілою повістки та SMS-повідомлення підтверджується підписом на поштовому повідомленні та довідкою про доставку SMS-повідомлення (т. 1 а. с. 226-227).
Крім того, згідно з журналом судового засідання від 1 березня 2020 року та звукозапису до нього, а ні прокурор, ні ОСОБА_1 не заперечували щодо розгляду кримінального провадження без участі потерпілої (т. 1 а. с. 222-223).
Разом з тим, відповідно до журналу судового засідання від 15 березня 20021 року і звукозапису до нього потерпіла ОСОБА_4 була присутня в судовому засіданні суду апеляційної інстанції та в матеріалах провадження міститься її заява від 15 березня 2021 року про відсутність до ОСОБА_1 претензій матеріального й морального характеру (т. 1 а. с. 229, 230). При цьому зі скаргами з приводу неналежного повідомлення про дату, час та місце проведення апеляційного розгляду потерпіла не зверталась.
З урахуванням викладеного, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би підставою для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення, не встановлено.
Вирок апеляційного суду ухвалено з дотриманням вимог статей 370, 420 КПК.
За таких обставин, касаційна скарга засудженого не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд