Постанова
Іменем України
11 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 523/11518/16
провадження № 61-5856св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
учасники справи:
заявник (стягувач) - ОСОБА_1,
суб`єкт оскарження - головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюта Іван Миколайович,
заінтересована особа (боржник) - Міністерство соціальної політики України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 19 липня 2018 року у складі судді Дяченко В. Г. та постанову Одеського апеляційного суду від 03 березня 2021 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог
12 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти І. М., заінтересована особа - Міністерство соціальної політики України.
На обґрунтування скарги зазначив, що 02 березня 2007 року Суворовський районний суд м. Одеси прийняв рішення, яким зобов`язав Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій придбати заявнику окреме благоустроєне житлове приміщення.
На підставі вказаного судового рішення був виданий виконавчий лист № 2-390/07, за яким постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби від 19 липня 2007 року було відкрито виконавче провадження № 4279760. Копію постанови направлено боржнику для негайного виконання, а також стягувачу - для відома.
В подальшому у виконавчому провадженні № 4279760 було змінено боржника: Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи на Державну службу України з надзвичайних ситуацій, потім - на Міністерство соціальної політики України.
28 липня 2016 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Іванютою І. М. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження.
Копію вказаною постанови отримано ОСОБА_1 поштою 04 серпня 2016 року.
Заявник вважає вказану постанову незаконною, оскільки вона суперечить Конституції України, ЦПК України та практиці Європейського суду з прав людини, ураховуючи, що рішення суду залишається невиконаним.
З урахуванням викладених обставин просив суд: поновити строк на оскарження постанови державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби від 28 липня 2016 року; визнати незаконною постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти Івана Миколайовича від 28 липня 2016 року про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-390/07, виданого 26 березня 2007 року Суворовським районним судом м. Одеси; зобов`язати державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження від 28 липня 2016 року; направити до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби виконавчий лист № 2-390/07 для його подальшого виконання; зобов`язати державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби поновити виконавче провадження № 4279760.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2016 року заява ОСОБА_1 про поновлення пропущеного процесуального строку була задоволена. Поновлено ОСОБА_1 процесуальний строк на звернення зі скаргою на дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти І. М.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 19 липня 2018 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти І. М. було відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванютою І. М. були належним чином у в установленому законом порядку виконані вимоги пункту 11 частини першої статті 49 та частини третьої статті 75 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, яка діяла до 06 жовтня 2016 року, та правомірно було винесено постанову від 28 липня 2016 року, якою було закінчено виконавче провадження щодо виконання виконавчого листа № 2-390/07.
Не погодившись з такою ухвалою, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 03 березня 2021 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 19 липня 2018 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У квітні 2021 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 19 липня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 03 березня 2021 року.
В касаційній скарзі заявник просить суд оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення вимог скарги.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
13 травня 2021 року на адресу Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшов відзив відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому заявник просить суд у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
19 травня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 26 березня 2007 року Суворовським районним судом м. Одеси були задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 до Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та зобов`язано вказане Міністерство придбати ОСОБА_1 згідно з його порядковим номером реєстру обліку осіб, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи та які потребують поліпшення житлових умов Одеської обласної державної адміністрації, окреме благоустроєне житлове приміщення, яке повинно відповідати умовам даного населеного пункту у відповідності до санітарних та технічних норм по мірі надходження грошових коштів з Державного бюджету на дані цілі.
На підставі вказаного судового рішення Суворовським районним судом міста Одеси 26 березня 2007 року був виданий виконавчий лист № 2-390/07, та постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби від 19 липня 2007 року було відкрито виконавче провадження № 4279760.
В подальшому ухвалами Суворовського районного суду м. Одеси від 09 квітня 2014 року (справа № 523/4926/14-ц), а також від 19 грудня 2014 року (справа № 523/19941/14-ц) у виконавчому провадженні № 4279760 було змінено боржника: Міністерство України з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи на Державну службу України з надзвичайних ситуацій, потім - на Міністерство соціальної політики України відповідно.
Вимогою відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби від 12 квітня 2016 року боржника - Міністерство соціальної політики України зобов`язано в термін до 17 травня 2016 року виконати виконавчий лист Суворовського районного суду м. Одеси від 26 березня 2007 року № 2-390/07.
31 травня 2016 року до відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби надійшов лист Міністерства соціальної політики України від 19 травня 2016 року № 7205/0/14-16/081, в якому боржник зазначив, що питання придбання житла ОСОБА_1 може бути вирішено в разі передбачення відповідних бюджетних видатків у державному бюджеті на зазначені цілі.
У зв`язку з тим, що рішення суду боржником не виконано, за невиконання рішення суду головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Іванютою І. М. 01 червня 2016 року було винесено постанову про накладення штрафу у розмірі 680 грн на Міністерство соціальної політики України.
Вимогою відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби від від 02 червня 2016 року повторно зобов`язано Міністерство соціальної політики України в термін до 20 червня 2016 року виконати виконавчий лист Суворовського районного суду м. Одеси від 26 березня 2007 року № 2-390/07.
Листом від 29 червня 2016 року Міністерство соціальної політики України відділу державної виконавчої служби надало відповідь з посиланням на обставини, що аналогічні вищезазначеним.
У зв`язку з цим, та через невиконання судового рішення, постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Іванюти І. М. від 26 липня 2016 року на боржника - Міністерство соціальної політики України накладено штраф у подвійному розмірі - 1360 грн.
Крім того, 27 липня 2016 року головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Іванюта І. М. направив до Печерського РУ ГУ Національної поліції в м.Києві подання (повідомлення) про кримінальне правопорушення та просив порушити кримінальне провадження за фактом умисного невиконання посадовими особами Міністерства соціальної політики України вимог виконавчого листа Суворовського районного суду м. Одеси від 26 березня 2007 року № 2-390/07.
28 липня 2016 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Іванютою І. М. на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-390/07, виданого 26 березня 2007 року Суворовським районним судом м. Одеси.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судові рішення судів першої та апеляційної інстанції не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні "Юрій Миколайович Іванов проти України" наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.
У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном.
Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.
Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом (Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-рп(ІІ)/2019).
Конституційний Суд України у зазначеному рішенні також наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, складовою права на справедливий суд.
З аналізу правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, слідує, що закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" № 606-XIV (далі - Закон України № 606-XIV), який втратив чинність 05 січня 2017 року, можливо лише за умови виконання послідовності вказаних виконавчих дій, а саме:
- накладення на боржника штрафу та перевірка стану виконання рішення (у разі невиконання вимог державного виконавця без поважних причин);
- накладення штрафу в подвійному розмірі (у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин);
- звернення до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону.
Якщо після вжиття державним виконавцем усіх заходів примусового виконання рішення боржник відмовляється виконувати рішення немайнового характеру, а виконати його без участі боржника неможливо, державний виконавець звертається до правоохоронних органів із повідомленням про злочин, після чого закінчує виконавче провадження.
Водночас Верховний Суд зазначає, що невиконання боржником рішення після накладення на нього штрафу не може свідчити про належне вжиття заходів примусового виконання рішення й не свідчить про неможливість його виконання.
Накладення на боржника повторного штрафу та звернення до правоохоронних органів із поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності є лише заходами з метою притягнення до відповідальності боржника за невиконання без поважних причин виконавчого документа.
При цьому, накладення штрафів та внесення подання (повідомлення) правоохоронним органам не є достатніми заходами виконання рішення суду, якщо при цьому відсутні докази, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання. Тож звернення з таким повідомленням до правоохоронних органів не є підставою для висновку про те, що державним виконавцем ужито всіх можливих заходів для виконання рішення суду та встановлено неможливість його виконання.
Направлення повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності боржника не є останньою дією після вчинення державним виконавцем усіх можливих дій із виконання рішення суду, після якої державний виконавець повинен винести постанову про закінчення виконавчого провадження, а свідчить лише про вжиття ним передбачених Законом заходів щодо повідомлення уповноважених органів про невиконання обов`язкового рішення суду.
До аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов в постанові від 18 червня 2019 року в справі № 826/14580/16.
В даному випадку суд має враховувати, що Законом України "Про виконавче провадження" на виконавця покладено функції із забезпечення виконання обов`язкового рішення суду, на виконання якого останній має вжити усі передбачені Законом заходи в межах встановлених повноважень.
У справі, яка переглядається, за наслідками прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження рішення суду не лише залишилось невиконаним, а й не буде виконаним у майбутньому, що суперечить основним завданням виконавчого провадження.
Разом із тим, частиною третьою статті 11 Закону України № 606-XIV, що діяв на час ухвалення державним виконавцем оскаржуваної постанови, було визначено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону (пункт 1); звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа, про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення (пункт 8); здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом (пункт 20).
Матеріалами справи не підтверджено належного виконання державним виконавцем вказаних приписів чинного законодавства.
При таких обставинах постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження винесена передчасно й за відсутності доказів, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про законність оскаржуваної постанови державного виконавця.
Вказане свідчить про наявність підстав для задоволення вимог скарги в частині визнання незаконною постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти І. М. від 28 липня 2016 року про закінчення виконавчого провадження та зобов`язання відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби скасувати постанову від 28 липня 2016 року про закінчення виконавчого провадження.
При цьому, колегія суддів приймає до уваги положеннячастини другої статті 2 ЦПК України у відповідності до якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Щодо вимог скарги про повернення до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України виконавчого листа від 26 березня 2007 року № 2-390/07 для подальшого виконання рішення суду та зобов`язання державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти І. М. відновити виконавче провадження № 4279760, то вказані вимоги задоволенню не підлягають з огляду на наступне.
Законом передбачена можливість відновлення виконавчого провадження.
Так, згідно із частиною першою статті 51 Закону № 1404-VIII, у разі якщо постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або керівником відповідного органу державної виконавчої служби або якщо до державного виконавця надійшло рішення суду про скасування заходів до забезпечення позову, а також у разі повернення виконавчого документа з іншого відділу державної виконавчої служби, виконавче провадження підлягає відновленню протягом трьох робочих днів з дня надходження рішення суду, виконавчого документа чи постанови керівника відповідного органу державної виконавчої служби.
Тобто, у разі коли постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження визнана судом незаконною, виконавче провадження підлягає відновленню в силу закону органами державної виконавчої служби протягом трьох робочих днів з дня надходження рішення суду.
В свою чергу повернення в судовому порядку виконавчого листа для подальшого виконання рішення суду до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України є неможливим, оскільки суперечить порядку пред`явлення виконавчих документів до виконання, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".
При таких обставинах суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні вимог скарги про повернення до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України виконавчого листа від 26 березня 2007 року № 2-390/07 для подальшого виконання рішення суду та зобов`язання державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти І. М. відновити виконавче провадження № 4279760, але допустили помилку при мотивуванні вказаної відмови.