Постанова
Іменем України
10 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 754/16128/17
провадження № 61-6436св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Астраускас Людмила Єрофеївна,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3, діючого в інтересах ОСОБА_1, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 жовтня 2020 року
у складі судді Таран Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду
від 18 березня 2021 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М.,
Соколової В. В., Поліщук Н. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Астраускас Людмила Єрофеївна, про визнання договору дарування недійсним,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що
13 грудня 2014 року між ним та відповідачем, який є його батьком, було укладено договір дарування квартири, відповідно до якого відповідач набув у власність квартиру АДРЕСА_1 .
На думку позивача, вказаний договір має бути визнано судом недійсним, оскільки спірний правочин був укладений під впливом тяжких для позивача та його родини обставин і на вкрай невигідних умовах. Також цей договір був безоплатним, що не відповідає природі договору дарування.
Тяжкими обставинами було те, що на момент укладення спірного договору позивач мав поганий стан здоров`я, яке різко погіршилося після участі в антитерористичній операції. Крім того, позивача було визнано непридатним для військової служби та звільнено з військової служби за станом здоров`я. Також на момент укладення спірного договору у позивача була хвора дружина, якій загрожували передчасні пологи та хвора від народження дитина. Позивач перебував у стані психологічного пригнічення у зв`язку з тим, що він хворий, звільнений із роботи, не має можливості допомогти своїй хворій дитині, дружині, яка також перебувала в тяжкому стані, та дуже переймався питанням коштів, яких йому бракувало для свого лікування та лікування родини.
Таким чином, з аналізу обставин у їх сукупності, а саме: стан здоров`я позивача, його дружини та дитини, майновий стан, наявність непогашених кредитів та необхідність сплачувати аліменти дітям від іншого шлюбу,
а також довіра відповідачу, який є рідним батьком та який обіцяв вирішити ряд матеріальних проблем (сплатити кредитну заборгованість, сплачувати комунальні послуги та сплачувати аліменти на час відсутності позивача в Україні), позивач змушений був підписати спірний договір.
Також ОСОБА_1 посилався на той факт, що внаслідок взяття відповідачем на себе обов`язку сплачувати комунальні послуги за квартиру, погашати кредити перед банками та сплачувати аліменти за позивача, в останнього вивільнялися кошти, які він міг використати на організацію свого лікування та поїздки за кордон з метою лікування дружини, що слід вважати вкрай невигідними умовами, оскільки ринкова вартість квартири набагато вища, ніж сума понесених витрат відповідачем.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд задовольнити позовні вимоги та визнати недійсним договір дарування квартири.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду
від 18 березня 2021 року, позовні вимоги залишено без задоволення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що позивач не довів укладення правочину під впливом тяжких обставин та на вкрай невигідних умовах. Дії позивача були добровільними, волевиявлення його було вільним і відповідало внутрішній волі.
Крім того, судами враховано, що відсутність у власності позивача нерухомого майна, в тому числі і спірної квартири, слугувало підставою отримання ордеру на отримання нового житлового приміщення - трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2, яку було надано як сім`ї учасника антитерористичної операції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2021 року представник ОСОБА_3, діючий в інтересах
ОСОБА_1, засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Києва
від 23 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду
від 18 березня 2021 року, у якій, з урахуванням уточненої редакції касаційної скарги, просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У червні 2021 року справу № 754/16128/17 передано до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Судами першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не досліджено обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не надано оцінки доказам у справі, не наведено обґрунтованих мотивів відхилення кожного доводу позивача, не перевірено наявності тяжких обставин в момент укладання спірного договору, а саме: перебування на лікуванні в тяжкому фізичному та моральному стані внаслідок військової служби у зоні проведення АТО, наявність банківських кредитів, необхідність сплати аліментів на дитину від першого шлюбу, перебування дружини у декретній відпустці по догляду за хворою дитиною тощо.
Висновки судів суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 333/1156/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року
у справі № 905/1227/17, постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16.
Так, у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 333/1156/16-ц Верховний Суд зробив висновок про те, що позивач після смерті сина перебувала у пригніченому стані, почувалася самотньою, її моральний стан був важкий, а тому договір дарування було визнано недійсним на підставі статті 233 ЦК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року
у справі № 905/1227/17 зроблено правовий висновок про те, що суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладання) і настання відповідних наслідків.
Крім того, судами безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання про проведення судово-психологічної експертизи на предмет підтвердження або спростування тяжких обставин, що потребує спеціальних знань в області психології.
Доводи інших учасників справи
У липні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили обставини, що мають значення для справи, надали оцінку доказам та ухвалили законні рішення, що відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що квартира
АДРЕСА_1 належала батькам позивача, а після смерті матері батько (відповідач у справі) успадкував зазначену квартиру та став її власником.
16 квітня 2014 року ОСОБА_2 (відповідач) на підставі договору дарування подарував ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 117-118, т. 2).
13 грудня 2014 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарований), який є батьком позивача, було укладено договір дарування квартири, за умовами якого дарувальник передав безоплатно у власність відповідача квартиру за адресою: АДРЕСА_1
(а. с. 33, т. 1).
Договір дарування квартири укладений у письмовій формі та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу
Астраускас Л. Є., зареєстровано в реєстрі № 1426.
У вказаному договорі дарувальник ОСОБА_1 підтвердив, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства як фізичного, так і морального. Крім того, сторони стверджували, що договір не укладається під впливом тяжких для них обставин; вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересах; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; володіють українською мовою, що дало їм можливість прочитати цей договір та правильно зрозуміти його сутність; умови договору їм зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину, не носить характеру уявного чи удаваного правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.
За ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру, про що свідчить витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об`єкта нерухомого майна (а. с. 258-259, т. 2).
Згідно з матеріалами квартирної справи судами встановлено, що станом на дату укладання оспорюваного договору дарування від 13 грудня 2014 року позивачу на праві спільної часткової власності належала Ѕ частка двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_4, в якій він мав зареєстроване місце проживання разом із членами своєї родини до лютого 2018 року.
Також ОСОБА_1 належало на праві особистої приватної власності будинковолодіння, розташоване на АДРЕСА_5, із земельними ділянками для обслуговування будинку та під ОСГ, що підтверджується Інформаційною довідкою № 111605714 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24 січня 2018 року.
Відповідно до Інформаційної довідки № 84507321 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 07 квітня 2017 року дружині позивача ОСОБА_4 станом на 13 грудня 2014 року (день укладання спірного договору дарування) належало на праві особистої приватної власності будинковолодіння, розташоване на АДРЕСА_6 .
У подальшому, 15 грудня 2014 року та 16 грудня 2014 року зазначене нерухоме майно було відчужене подружжям ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 (мати дружини позивача) шляхом укладання договорів дарування, що підтверджується Інформаційною довідкою № 84507321 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 07 квітня 2017 року та Інформаційною довідкою № 111605714 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24 січня 2018 року (а. с. 56-114, т. 2).
22 лютого 2018 року родина ОСОБА_1 із 5-ти осіб (він, дружина, син, дочка, мати дружини) на підставі Розпорядження від 22 лютого 2018 року
№ 113 Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації отримали Ордер № 013587 серії Б на жиле приміщення - трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2, як сім`я учасника антитерористичної операції, що мешкають у Дніпровському районі м. Києва (а. с. 194, т. 2).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі -
у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктами 1, 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права; визнання правочину недійсним.
Предметом спору у справі, що переглядається, є договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 13 грудня 2014 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарований), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Астраускас Л. Є. та зареєстрований у реєстрі № 1426.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон повʼязує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Звертаючись до суду із позовними вимогами про визнання вказаного договору дарування недійсним, ОСОБА_1 посилався на те, що спірний правочин укладено під впливом тяжких для позивача та його родини обставин і на вкрай невигідних умовах.
Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.
Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного
Суду від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц, від 12 березня
2021 року у справі № 295/17488/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі
№ 333/1238/16-ц, що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
За положеннями частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, на підставі зібраних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування на підставі статі 233 ЦК України, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір дарування укладений під впливом тяжкої для нього обставини, у цій справі під час хвороби, але на вкрай невигідних для нього умовах. Позивач, який оспорює правочин, мав довести, що за відсутності тяжкої обставини (хвороби та інших обставин) правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
За договором дарування обдарований безвідплатно набуває у власність майно і цим правочином не встановлюється обов`язок обдарованого вчинити або не вчиняти на користь дарувальника або іншої особи будь-яку дію, а отже, правильним є висновки судів про те, що цей правочин не може вчинятися на вкрай невигідних умовах з огляду на те, що цей правочин не є оплатним. Під час укладення оспорюваного договору дарування позивачу роз`яснено нотаріусом права та обов`язки сторін і він розумів значення своїх дій. Доказів того, що позивач, вчинивши оспорюваний правочин, не бажав укладення цієї угоди та вважав її невигідною, не надано.
При цьому судами враховано, що квартира, що є предметом спірного договору дарування, не є єдиним житлом позивача, оскільки відсутність у власності позивача нерухомого майна, в тому числі і спірної квартири, слугувало підставою отримання ордеру на отримання нового житлового приміщення трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2, яку було надано як сім`ї учасника антитерористичної операції.
Обравши способом захисту своїх прав визнання договору дарування недійсним, позивач в силу положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язаний був довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що висновки судів суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 333/1156/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі
№ 6-551цс16, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.
Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Так, у справі № 905/1227/17, на яку посилається в касаційній скарзі ОСОБА_1, предметом спору був договір оренди нежитлових вбудованих приміщень учбових майстерень для розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит. Нормативно-правовим обґрунтуванням позовних вимог зазначено частину п`яту статті 63 Закону України "Про освіту", частину другу статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна". У вказаній справі досліджувалося питання законності передачі в оренду приміщень державного навчального закладу для здійснення діяльності, що не пов`язана з навчально-виховним процесом, що свідчить про те, що правовідносини у цих справах є відмінними з обставинами справи, яка переглядається, у них встановлені різні фактичні обставини та підстави звернення до суду.
У справі № 333/1156/16-ц зроблено висновок про те, що позивач після смерті сина перебувала в пригніченому психоемоційному стані, почувалася самотньою, оскільки залишилась одна, її моральний стан був важкий, та врахувавши, що після укладення договору дарування позивач залишилася проживати у квартирі, в якій вона зареєстрована, сплачувала і сплачує комунальні послуги, відповідачі, навпаки, не вселялися в квартиру, не виявляли себе як нові власники квартири, а також враховуючи, що укладенням договору дарування позивач позбавила себе єдиного житла, суди дійшли висновку про визнання договору дарування про безоплатне передання квартири у власність недійсним на підставі статті 233 ЦК України.
У справі № 61-551цс16 зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Отже, у наведених справах також вирішувалися спори щодо оскарження правочинів на підставі статті 233 ЦК України, проте Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що суди у справі, що переглядається, не урахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах Верховного Суду та Верховного Суду України, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини.
Доводи касаційної скарги про те, що судами безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання про проведення судово-психологічної експертизи на предмет підтвердження або спростування тяжких обставин, що потребує спеціальних знань в області психології, є безпідставними, оскільки відповідно до вимог статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу, зокрема, для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо.
Звертаючись до суду із клопотанням про призначення судово-психологічної експертизи, ОСОБА_1 обґрунтовував необхідність її проведення тим, що експертиза зможе надати відповідь, в якому психоемоційному стані перебував позивач на момент підписання спірного договору дарування.
Разом із тим, суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи питання про відмову в задоволенні вказаного клопотання, належним чином мотивували підстави такої відмови, з урахуванням предмету позову та його обґрунтування, оскільки вирішення питання наявності тяжких обставин під час укладання правочину є предметом правового дослідження суду з урахуванням всіх фактичних обставин справи та наданих доказів.
Доводи касаційної скарги про те, що судами першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не досліджено обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не надано оцінки доказам у справі, не наведено обґрунтованих мотивів відхилення кожного доводу позивача, не перевірено наявності тяжких обставин в момент укладання спірного договору, є безпідставними та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації").
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій.
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду