ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 серпня 2021 року
м. Київ
Справа № 904/2425/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Білоуса В.В. - головуючого, Васьковського О.В., Жукова С.В.
за участю секретаря судового засідання - Кондратюк Л.М.;
за участю представників сторін:
скаржника - адвокат Шарнопільський В.Л.
боржника - адвокат Гончаренко С.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В."
на постанову Центрального апеляційного господарського суду
від 10.02.2021
у складі колегії суддів: Кузнецова В.О.- головуючого, суддів: Коваль Л.А., Мороза В.Ф.
та на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області
від 12.10.2020
у складі судді Мартинюка С.В.
за заявою розпорядника майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К" Татаринової Ю.В.
про визнання недійсним Договору поруки № 03/01-19 від 03.01.2019, укладеного між СТОВ "ДІБРОВА І К" та ТОВ "БАСФ Т.О.В."
в межах справи № 904/2425/20
за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія САНРАЙЗ"
до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К"
про визнання банкрутом,-
ВСТАНОВИВ:
1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 27.05.2020 відкрито провадження у справі за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія САНРАЙЗ" про визнання банкрутом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К".
2. 22.09.2020 розпорядник майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К" Татаринова Юлія Вячеславівна звернулась до господарського суду з заявою (позовною заявою) про визнання недійсним договору поруки № 03/01-19 від 03.01.2019.
Короткий зміст оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанції
3. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 12.10.2020 у цій справі заяву розпорядника майна боржника про визнання недійсним договору поруки задоволено. Визнано недійсним договір поруки №03/01-19 від 03.01.2019, укладений між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К" та Товариством з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В.".
4. Не погодившись з ухвалою місцевого господарського суду Товариство з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." оскаржило її в апеляційному порядку до Центрального апеляційного господарського суду.
5. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 10.02.2021 у цій справі у задоволенні апеляційної скарги відмовлено. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 12.10.2020 у справі №904/2425/20 залишено без змін.
Рух касаційної скарги
6. 09.03.2021 Товариство з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." звернулось до Верховного Суду із касаційною скаргою від 09.03.2021 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10.02.2021 та на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 12.10.2020 у справі № 904/2425/20, підтвердженням чого є накладна відділення поштового зв`язку на конверті, в якому надійшла касаційна скарга.
7. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." у справі № 904/2425/20 визначено колегію суддів у складі: головуючого судді - Білоуса В.В., судді - Васьковського О.В., судді - Огородніка К.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 23.03.2021.
8. Ухвалою Верховного Суду від 08.04.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 904/2425/20 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." від 09.03.2021 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10.02.2021 та на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 12.10.2020 (ухвалених за результатами розгляду заяви розпорядника майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К" Татаринової Юлії Вячеславівни про визнання недійсним договору поруки №03/01-19 від 03.01.2019).
9. Ухвалою Верховного Суду від 27.04.2021 зупинено касаційне провадження у справі № 904/2425/20 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." від 09.03.2021 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10.02.2021 та на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 12.10.2020 (ухвалених за результатами розгляду заяви розпорядника майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К" Татаринової Юлії Вячеславівни про визнання недійсним договору поруки №03/01-19 від 03.01.2019) до розгляду палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 904/7905/16 та оприлюднення повного тексту судового рішення ухваленого за результатами такого розгляду.
10. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі колегії суддів Білоуса В.В. - головуючого, Васьковського О.В., Огородніка К.М. від 19.07.2021 поновлено розгляд касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." від 09.03.2021 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10.02.2021 та на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 12.10.2020 (ухвалених за результатами розгляду заяви розпорядника майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К" Татаринової Юлії Вячеславівни про визнання недійсним договору поруки №03/01-19 від 03.01.2019) у справі № 904/2425/20; призначено розгляд касаційної скарги на 03 серпня 2021 року о 10:30 год.
11. Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 02.08.2021 № 29.3-02/2349 у зв`язку із відпусткою судді Огородніка К.М. відповідно до приписів Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 № 30 (зі змінами та доповненнями), призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 904/2425/20.
12. Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 02.08.2021, справу № 904/2425/20 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." від 09.03.2021 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10.02.2021 та на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 12.10.2020 (ухвалених за результатами розгляду заяви розпорядника майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К" Татаринової Юлії Вячеславівни про визнання недійсним договору поруки №03/01-19 від 03.01.2019) розподілено колегії суддів Касаційного господарського суду у складі: Білоуса В.В. - головуючого, Жукова С.В., Васьковського О.В.
13. Ухвалою Верховного Суду від 03.08.2021 прийнято касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." від 09.03.2021 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10.02.2021 та на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 12.10.2020 (ухвалених за результатами розгляду заяви розпорядника майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К" Татаринової Юлії Вячеславівни про визнання недійсним договору поруки №03/01-19 від 03.01.2019) у справі № 904/2425/20, колегією суддів Касаційного господарського суду у складі: Білоуса В.В. - головуючого, суддів: Васьковського О.В., Жукова С.В. до свого провадження.
Короткий зміст вимог касаційної скарги з узагальненими аргументами особи, яка подала касаційну скаргу.
14. Не погоджуючись з прийнятою постановою, Товариством з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." подано касаційну скаргу в якій останнє просить скасувати оскаржувані постанову та ухвалу і ухвалити нове рішення яким відмовити в задоволенні заяви про визнання недійсним договору поруки.
15. Касаційну скаргу мотивовано наступним.
15.1 Судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених в постановах від 12.06.2018 у справі № 924/153/17, від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17 та висновків Верховного Суду України викладених в постанові від 20.02.2012 у справі № 6-51цс11.
15.2 Висновки судів попередніх інстанцій щодо недійсності договору поруки на підставі норм статей 203, 215 Цивільного кодексу України та статті 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" ґрунтуються лише на припущеннях.
15.3 Суд першої інстанції розглянув позовну заяву арбітражного керуючого, що була подана на підставі статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства в порядку статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства, незважаючи на посилання арбітражного керуючого на загальні підстави визнання правочину недійсним відповідно до норм Цивільного кодексу України та подання саме позовної заяви, а не заяви арбітражного керуючого в порядку статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства.
15.4 Судами попередніх інстанцій не враховано, що укладення договору поруки не мало наслідком вибуття з володіння боржника будь - яких активів і не мало наслідком виникнення обов`язку боржника здійснити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." будь - які платежі.
15.5 Судами попередніх інстанцій не враховано, що спори щодо визнання недійсними правочинів укладених боржником, з інших підстав ніж передбачені статтею 42 Кодексу України з процедур банкрутства, відповідно до положень статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства повинні розглядатися за правилами позовного провадження, визначеними Господарським процесуальним кодексом України і за результатами розгляду такого спору суд мав ухвалити саме рішення, а не ухвалу.
16. 02.08.2021 від Товариства з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." до суду надійшли додаткові пояснення у справі в яких останнє просить задовольнити касаційну скаргу.
17. Представник скаржника в судовому засіданні 03.08.2021 підтримав касаційну скаргу з підстав викладених в ній.
Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі
18. Арбітражним керуючим Татариновою Юлією Вячеславівною подано відзив на касаційну скаргу в якому остання просить залишити касаційну скаргу без задоволення а оскаржувані судові рішення без змін.
19. 03.08.2021 від представника боржника до суду надійшли письмові пояснення в яких останній просить відхилити касаційну скаргу.
20. Представник боржника в судовому засіданні 03.08.2021 заперечив проти касаційної скарги.
Позиція Верховного Суду
21. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм права дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
22. Законом України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон) зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України.
23. Вказаний Закон набрав чинності 08.02.2020.
24. Прикінцевими та перехідними положеннями цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
25. З огляду на викладене, в цьому випадку при розгляді вказаної касаційної скарги підлягають застосуванню норми Господарського процесуального кодексу України в редакції чинній з 08.02.2020, в редакції Закону від 15.01.2020 № 460-IX.
26. Відповідно статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
27. Суд касаційної інстанції саме в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.
28. За результатом розгляду заявлених вимог суди попередніх інстанцій дійшли висновку з посиланням, зокрема, на приписи статей 92, 203, 204, 207, 215, 237, 238, 229, 244, 246 Цивільного кодексу України, статті 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства про недійсність оспорюваного правочину.
29. Отже, з огляду на зміст предмету судового розгляду, аргументів скаржника, висновків судів попередніх інстанцій, необхідним є вирішення питання правомірності визнання оспорюваного правочину недійсним з підстав передбачених нормами Цивільного кодексу України, а також частиною другою статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства.
30. З огляду на приписи пунктів 2, 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства (згідно яких з дня введення вказаного в дію Кодексу втратив чинність Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" № 2343-ХІІ і з дня введення Кодексу, подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство. Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.
31. Водночас слід зазначити, що Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду з метою єдності та сталості судової практики щодо застосування статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства у Постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 дійшов висновку, що норми цієї статті з урахуванням приписів пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, який стосується процесуальних норм Кодексу України з процедур банкрутства, застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після вступу в дію Кодексу України з процедур банкрутства, а темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. Передбачений статтею 42 Кодексу України з процедур банкрутства трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство.
32. Тобто підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника недійсними, що містяться в статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства, не є повністю тотожними (ідентичними) з підставами, що містилися в статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.
33. Тому приписи статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи статті 20 Закону про банкрутство.
34. Враховуючи наведені вище висновки зроблені у постанові Судової палати для розгляду справ про банкрутство від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 та з огляду на встановлені під час розгляду справи судами попередніх інстанцій обставини вчинення спірного правочину від 03.01.2019, що мало місце до введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо наявності підстав для поширення на спірні правовідносини у цій справі положень статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства.
35. Разом з тим, відповідно до частини першої статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону про банкрутство, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
36. За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.
37. Частиною першою статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства визначено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
38. Відповідно до частин першої, другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
39. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц та пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).
40. Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).
41. Поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так самовстановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).
42. Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland)).
43. У рішенні від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" ЄСПЛ зазначав, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
44. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
45. Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
46. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої статті 16 Цивільного кодексу України).
47. Провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.
48. Отже розгляд відповідних заяв та справ у межах справи про банкрутство має певні характерні особливості, що відрізняються від позовного провадження.
49. Передусім це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні специфічних способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.
50. Беззаперечно, що визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимальне та справедливе задоволення вимог кредиторів.
51. Водночас, відсутність підстав для застосування статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію цього Кодексу, не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України чи інших законів. (див. висновки сформульовані у постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16).
52. Кодексу України з процедур банкрутства є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норм Цивільного кодексу України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
53. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 Цивільного кодексу України, статтею 20 Господарського кодексу України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
54. Відповідно до статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
55. Таке розуміння способу захисту як визнання правочину недійсним є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 та ін.
56. Тому у кожному випадку цієї категорії справ суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
57. Згідно із статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
58. Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
59. За приписами статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
60. Частиною другою статті 207 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
61. Згідно зі статтею 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
62. Відповідно до статті 238 Цивільний кодекс України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
63. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє (стаття 229 Цивільного кодексу України).
64. Стаття 244 Цивільного кодексу України визначає, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
65. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (стаття 246 Цивільного кодексу України).
66. Відповідно до приписів пункту 1 статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
67. Як встановлено судами попередніх інстанцій, зміст договору поруки свідчить, що цей договір з боку сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Діброва і К" підписано Красилюком Віктором Федоровичем, який діяв на підставі довіреності. Разом з цим, факт видачі вказаної довіреності заперечується представником сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Діброва і К" та розпорядником майна.
68. При цьому, судами попередніх інстанцій встановлено, що сторонами до матеріалів справи не надано довіреності, яка б могла підтверджувати повноваження Красилюка Віктора Федоровича на укладення договору поруки.
69. Крім того, сторонами не надано до матеріалів справи доказів наступного схвалення умов спірного правочину з боку осіб, уповноважених діяти від імені Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Діброва і К".
70. Окрім того, згідно частини другої статті 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" рішення про надання згоди на вчинення правочину, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, приймаються виключно загальними зборами учасників, якщо інше не передбачено статутом товариства.
71. Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірний договір є значним правочином для боржника, в розумінні частини другої статті 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", оскільки загальна сума договору (470 000 000 грн.), значно перевищує 50% вартості чистих активів товариства за даними останньої фінансової звітності (33 750 300 грн).
72. При цьому судами попередніх інстанцій встановлено, що факт прийняття рішення загальних зборів учасників сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Діброва і К" про надання згоди на укладення спірного правочину заперечується представником боржника та розпорядником майна, а доказів існування вказаного рішення матеріали справи не містять.
73. Враховуючи встановлені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що у Красилюка Віктора Федоровича були відсутні повноваження на підписання спірного договору від імені СТОВ "Діброва і К", тобто цей договір підписано неуповноваженою особою, а відтак суди прийшли до правильного висновку про визнання недійсним вказаного договору на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України.
74. Щодо аргументів скаржника стосовно того, що судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених в постановах від 12.06.2018 у справі № 924/153/17, від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17 та висновків Верховного Суду України викладених в постанові від 20.02.2012 у справі № 6-51цс11, колегія суддів зазначає таке.
75. Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
76. Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).
77. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та 13.09.2017 у справі № 923/682/16.
78. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).
79. Суд зазначає, що висновки у наведених скаржником постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 924/153/17, від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17 і Верховного Суду України викладених в постанові від 20.02.2012 у справі № 6-51цс11 та у цій справі (№ 904/2425/20) не можуть вважатися в цьому випадку подібними через те, що на висновки у вказаних справах скаржник послався, виокремивши їх із контексту судових рішень, не урахувавши викладених в рішеннях правових позицій стосовно спірних правовідносин та предмету спору, в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин, зокрема щодо укладення оспорюваного договору від імені боржника неуповноваженою особою.
80. З огляду на викладене, аргументи скаржника (пункт 15.1 постанови) визнаються колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду безпідставними та необґрунтованими, а тому відхиляються Судом.
81. Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
82. Відповідно до частини першої статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
83. Згідно статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
84. Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
85. Баланс ймовірностей або перевага доказів характерні для цивільного та господарського процесів, де основним принципом є змагальність сторін, а суд виступає лише арбітром.
86. Водночас, для унеможливлення загрози визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості, при оскарженні угод боржника в порядку спеціальних норм Кодексу України з процедур банкрутства, або за правилами норм Цивільного кодексу України, суду слід розглядати відповідні заяви пов`язані із недійсністю правочинів із застосуванням засад змагальності сторін у поєднанні з детальною перевіркою реальності проведення господарських операцій та наміру створення саме тих правових наслідків, що притаманні певним видам господарських правочинів.
87. При цьому, аргументи скаржника (пункт 15.2 постанови) фактично зводяться до намагання здійснити переоцінку доказів та прохання надати нову оцінку доказам у справі, що в силу вимог статті 300 Господарського процесуального кодексу України виходить за межі повноважень Верховного Суду.
88. Пунктами 1 - 3 частини першої статті 237 Господарського процесуального кодексу України визначено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
89. Тобто при ухваленні рішення суд має з`ясовувати яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
90. При цьому, як убачається із змісту заяви (позовної заяви) розпорядника майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "ДІБРОВА І К" Татаринової Юлії Вячеславівни про визнання недійсним договору поруки № 03/01-19 від 03.01.2019, заявник як на підставу своїх вимог послався, зокрема, на положення статей 92, 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства.
91. З огляду на викладене, аргументи скаржника (пункт 15.3 постанови) визнаються колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду безпідставними та необґрунтованими, а тому відхиляються Судом.
92. Аргументи скаржника (пункт 15.4 постанови) визнаються колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду безпідставними та необґрунтованими, а тому відхиляються Судом з огляду на те, що вони спростовуються встановленими судами у цій справі обставинами щодо звернення Товариства з обмеженою відповідальністю "БАСФ Т.О.В." 05.08.2020 в Господарський суд Дніпропетровської області із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника в розмірі 416 775 997,90 грн, та 4 204 грн витрат по сплаті судового збору, яка обґрунтована, в тому рахунку, наявністю оспорюваного договору поруки.
93. Аргументи скаржника (пункт 15.5 постанови) визнаються колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду безпідставними та необґрунтованими, а тому відхиляються Судом з огляду на таке.
94. Згідно пункту 1 частини першої статті 232 Господарського процесуального кодексу України ухвали суду є одним із видів судових рішень.
95. Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
96. Згідно частини другої статті 311 Господарського процесуального кодексу України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
97. У рішенні ЄСПЛ у справі "Сутяжник проти Росії" зроблено висновок про те, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру, зокрема, відступ від цього принципу допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Не може бути скасоване правильне по суті судове рішення та не може бути відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму.
98. Під правовим пуризмом у практиці ЄСПЛ розуміється невідступне слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд (рішення ЄСПЛ у справі "Салов проти України").
99. Згідно з практикою ЄСПЛ при застосуванні процедурних правил варто уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом, та порушення принципу правової визначеності (рішення ЄСПЛ у справі "Волчлі проти Франції", "ТОВ "Фріда" проти України").
100. Аналіз наведеного свідчить, що не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
101. Скасування судового рішення лише з підстав встановлення факту процесуального порушення, яке жодним чином не вплинуло та не могло вплинути на законність і обґрунтованість судового рішення є нічим іншим ніж проявом правового пуризму.
102. З наведеного убачається, що сам по собі неправильний вибір судом того чи іншого виду судових рішень (ухвали чи рішення) для їх ухвалення за результатами розгляду відповідних заяв не змінює їх змісту, мотивів з яких виходив суд під час їх ухвалення та не впливає на законність ухвалених рішень, а тому вказане не може бути самостійною підставою для їх скасування.
103. З огляду на все вищевикладене, скаржником не спростовано правильності висновків викладених в оскаржуваних рішеннях судів попередніх інстанцій.
104. Окрім того, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
105. Враховуючи висновки зроблені у постанові Судової палати для розгляду справ про банкрутство від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 та з огляду на встановлені під час розгляду справи судами попередніх інстанцій обставини вчинення спірного правочину від 03.01.2019, що мало місце до введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо наявності підстав для поширення на спірні правовідносини у цій справі положень статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства.
106. Разом з тим, на момент ухвалення оскаржуваних рішень (12.10.2020 та 10.02.2021), суди попередніх інстанцій керувалися приписами статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства за відсутності усталеної судової практики щодо застосування вказаної норми права.
107. При цьому, з урахуванням фактичних обставин встановлених у цій справі, помилкове застосування судами першої та апеляційної інстанцій статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства не призвело до ухвалення помилкового рішення, з огляду на правильне застосування судами положень статей 92, 203, 204, 207, 215, 237, 238, 229, 244, 246 Цивільного кодексу України, статті 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".
108. З огляду на викладене, така помилка судів не вплинула та не ставить під сумнів результат розгляду цієї справи, оскільки не впливає на законність та обґрунтованість ухвалених рішень, які прийнято по суті правильно. Тому скасування судових рішень з підстав наявності відповідної помилки, яка фактично зумовлена зміною судової практики щодо принципів застосування статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства, було б відступом від принципу правової визначеності та проявом правового пуризму.
109. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
110. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, позиція суду касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
111. У справі, що розглядається, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
112. Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
113. Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.
114. Оскаржувані постанова суду апеляційної інстанції та ухвала суду першої інстанції таким вимогам закону відповідають.
115. Рішення суду має прийматися у цілковитій відповідності з нормами матеріального та процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних та допустимих доказів у конкретній справі.
116. Вказані вимоги судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних ухвали та постанови були дотримані.
117. Оскільки підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду першої інстанції немає, то судовий збір за подачу касаційної скарги покладається на скаржника.
Керуючись статтями 240, 300, 301, 304, 308, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 15.01.2020 № 460-IX, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,