ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 825/1790/18
адміністративне провадження № К/9901/67785/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Мороз Л.Л.,
суддів: Стрелець Т.Г., Тацій Л.В,
розглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у касаційній інстанції адміністративну справу №825/1790/18
за позовом Чернігівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді Ісаєнко Ю.А., суддів: Мельничука В.П., Земляної Г.В.
в с т а н о в и в :
Чернігівське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з позовом до ФОП ОСОБА_1 про стягнення з відповідача в дохід Державного бюджету України 41062,50 грн адміністративно-господарських санкцій та 49,28 грн пені.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач не виконав норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2017 році, чим порушив вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 21 червня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким позов задволено.
Встановлено, що відповідач є фізичною особою - підприємцем, зареєстрований як платник ПДВ у лютому 2017 року та відповідно до статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" зобов`язаний створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів.
Відповідачем до Чернігівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів подано звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2017 рік за формою №10-ПІ, згідно з яким середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу - 16 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб; кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" - 1 особа.
Таким чином, із даних звіту вбачається, що відповідач не забезпечив працевлаштування 1 інваліда.
Відповідач подавав звітність форми № 3-ПН"Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" до Городнянського районного центру зайнятості протягом семи місяців 2017 року (з лютого по серпень).
Згідно з розрахунком, наданим позивачем, відповідач, у зв`язку з відсутністю в його штаті необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, зобов`язаний сплатити адміністративно-господарські санкції в сумі 41062,50 грн та пеню в сумі 49,28 грн.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що оскільки позивач у 2017 році 7 разів направляло до центру зайнятості звіти за формою №3-ПН про наявність вакансій для інвалідів, цим самим вжив усіх передбачених законодавством заходів, спрямованих на створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та недопущення правопорушення у сфері господарювання.
Натомість, суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що має місце неналежне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, оскільки звіти за формою №3-ПН про наявність вакансій для інвалідів державній службі зайнятості за вересень - грудень 2017 року не подавалися. На думку суду, це означає, що відповідач не вжив усіх заходів для недопущення правопорушення у сфері господарювання, тому не може бути звільнений від санкцій за незабезпечення працевлаштування інваліда.
Даної позиції суд апеляційної інстанції дійшов з урахуванням висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 06.02.2018 у справі № 825/1276/16.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач подав касаційну скаргу. Просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права.
У поданому відзиві позивач просить відмовити у задволенні скарги.
Суд, переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Частинами першою та другою статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року №875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон № 875-ХІІ) визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
У відповідності до статті 20 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації.
Частиною першою статті 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Частиною другою вказаної статті передбачено, що види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.
Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у частині 1 статті 239 Господарського кодексу України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.
Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано у статті 20 Закону № 875-ХІІ.
Отже, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.
Разом з тим, законом передбачено випадки, у яких суб`єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Загальні засади відповідальності учасників господарський відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 Господарського кодексу України (Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин).
Так, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Зі змісту частини другої статті 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).
Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
Тому у цій справі необхідно перевірити, чи вжив відповідач залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, яке полягає у не забезпеченні середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону №875-ХІІ забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Згідно з частиною третьою статті 18 Закону №875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За змістом статті 18-1 Закону №875-ХІІ пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Таким чином, обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.
Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України від 05 липня 2012 року №5067-VІ "Про зайнятість населення" (набрав чинності з 01 січня 2013 року) роботодавці зобов`язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Суд звертає увагу, що обов`язок підприємств подавати центрам зайнятості дані про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів саме щомісяця був встановлений Законом України від 01 березня 1991 року № 803-XII "Про зайнятість населення", який втратив чинність 01 січня 2013 року, а тому до спірних правовідносин не застосовується.
Отже, з 01 січня 2013 року періодичність подання звітів 3-ПН не була регламентована законом.
Вказане питання врегульоване з прийняттям Порядку подання форми звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року №316 (далі - Наказ №316).
Форма №3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця. Актуальність зазначених у формі № 3-ПН вакансій уточнюється базовим центром зайнятості не рідше ніж двічі на місяць під час особистої зустрічі з роботодавцем, у телефонному режимі або через засоби електронного зв`язку. Форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником (пункти 3-5 Порядку подання форми звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого наказом №316 (зі тзмінами)).
Аналіз наведених правових норм свідчить, що законодавством встановлено обов`язок роботодавця створити робочі місця для осіб з інвалідністю відповідно до нормативу та подавати інформацію про попит на робочу силу (вакансії) до територіального органу Державної служби зайнятості.
Тобто, на час спірних правовідносин законодавство не встановлювало обов`язку підприємств подавати форму 3-ПН щомісячно чи з будь-якою іншою періодичністю. Натомість, існував обов`язок підприємств одноразово подавати форму 3-ПН, а саме не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії.
Суд першої інстанції встановив, що форму 3-ПН відповідачем подано в межах трьох робочих днів з дати відкриття вакансії - створення робочого місця. Доказів наявності безпідставної відмови інвалідам, які самостійно зверталися до відповідача з метою працевлаштування, немає.
Вказані обставини, на думку суду, свідчать про наявність підстав для звільнення відповідача від відповідальності на підставі частини 2 статті 218 Господарського кодексу України, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Суд також звертає увагу, що Судова палата для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 26 червня 2018 року у справі №806/1368/17 відступила від висновку Верховного Суду, викладений у справі №825/1276/16 (провадження №К/9901/12232/18) на яку послався апеляційний суд, як на підставу для задволення позовних вимог.
У справі №806/1368/17 Судова палата зазначила, що періодичність подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлена, а встановлено лише, що така звітність подається не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії (в редакції наказу №316, чинного до 07.02.2017), тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Колегія суддів не вбачає підстав для відступлення від вказаних висновків, викладених у вказаній постанові від 26 червня 2018 року.
Відповідно до ст. 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Враховуючи, що суд апеляційної інстанції скасував судове рішення, яке відповідає закону, Суд приходить висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції повністю та залишення в силі судового рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 345, 349, 352, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд -