ПОСТАНОВА
Іменем України
11 серпня 2021 року
Київ
справа №826/15654/18
адміністративне провадження № К/9901/2145/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого Тацій Л.В.,
суддів: Стеценка С.Г., Стрелець Т.Г., -
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року (прийняту судом у складі судді Вєкуа Н.Г.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року (ухвалену судом у складі: головуючого судді Василенка Я.М., суддів: Кузьменка В.В., Шурка О.І.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - ГУ ПФУ) про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов`язання вчинити певні дії, -
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із адміністративним позовом, у якому просила:
- визнати протиправним та скасувати розпорядження Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 26.12.2016 № 743, яким відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком;
- зобов`язати ГУ ПФУ призначити ОСОБА_1 пенсію за віком за її заявою від 30.06.2016;
- зобов`язати ГУ ПФУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком з 30 червня 2016 року.
Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач є внутрішньо переміщеною особою, яка, маючи намір залишитися проживати постійно в м. Києві, звернулась до Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою та пакетом документів, необхідних для призначення пенсії за віком. Однак, Протоколом від 24.11.2016 № 21 засідання Комісії Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, що діє відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", громадянці ОСОБА_1 було відмовлено в призначенні пенсії, так як не підтверджено факт проживання. Такі дії відповідача, на думку позивача, є протиправними, оскільки обмежують право останньої на соціальний захист.
Короткий зміст рішень судів першої й апеляційної інстанцій
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 30 вересня 2019 року відмовив у задоволенні позову.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 10 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Ухвалюючи такі рішення, суди виходили із того, що позовна заява не підлягає задоволенню, оскільки оскаржуване розпорядження було прийнято на підставі рішення комісії Дніпровської районного в м. Києві державної адміністрації з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, яке є чинним та судом не скасоване, натомість відповідач, приймаючи розпорядження 26.12.2016 № 743 діяв в межах повноважень.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
17 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення позову.
У скарзі посилається на неправильне застосування судами матеріальних норм права. Зокрема, зазначає, що суди не врахували вимоги Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування (далі - Закон № 1058-ІV) відповідно до якого управління Пенсійного фонду України є єдиним органом, який відповідно до діючого законодавства наділений правом призначення пенсій, Комісія з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (далі - Комісія) не наділена жодними повноваженнями за законом щодо розгляду питання про призначення пенсії.
Понад те, пункт 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" (далі - Порядок № 365), на підставі якого Комісія може відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати, було визнано нечинним на підставі постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року, які залишені без змін рішенням Верховного Суду від 20 грудня 2018 року у справі № 826/12123/16.
Суди порушили порядок застосування нормативно-правових актів та не застосували Закон № 1058-ІV, який підлягав застосуванню як спеціальний до відповідних правовідносин.
Так, згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Йдеться у скарзі й про те, що суди не досліджували право позивача на призначення пенсії за віком.
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 січня 2020 року визначено такий склад колегії суддів: головуючий суддя - Тацій Л.В., судді: Стеценко С.Г., Стрелець Т.Г., справу передано головуючому судді.
Верховний Суд ухвалою від 05 лютого 2020 року відкрив касаційне провадження.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
ОСОБА_1 30.06.2016 звернулася до Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про призначення пенсії за віком згідно з Законом № 1058-ІV як внутрішньо переміщена особа, вказавши в заяві про призначення пенсії адресу фактичного місця проживання: АДРЕСА_1, що підтверджено довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 26.06.2016 № 3004015324, виданою Управлінням праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації.
Протоколом від 24.11.2016 № 21 засідання Комісії Дніпровської районного в місті Києві державної адміністрації з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, що діє відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365, позивачці було відмовлено в призначенні пенсії, так як не підтверджено факт проживання за вказаною адресою.
Розпорядженням Дніпровського відділу з питань призначення та перерахунку пенсій Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 26.12.2016 №743 ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії за віком відповідно до Закону № 1058-ІV.
Листом від 26.12.2016 №10586/13 позивача було повідомлено про рішення Управління щодо відмови у призначенні пенсії.
За посиланням позивача, лист від 26.12.2016 №10586/13 отримано нею 17.05.2018.
17.05.2018 управлінням праці та соціального захисту населення Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації Гошко Вікторії Вікторівні було видано нову довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи за №0000538986, відповідно до якої фактичним місцем проживання/перебування позивача є АДРЕСА_2 .
У подальшому позивачем було подано заяву до відділу обслуговування громадян № 9 про переведення пенсійної справи ОСОБА_1 в зв`язку зі зміною місця проживання за адресою.
Позивач, не погоджуючись з рішенням Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови у призначення їй пенсії за віком, звернулась до суду з даним позовом.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду перевірив зібрані у справі докази, на підставі яких були прийняті оскаржені рішення судів першої та апеляційної інстанцій, обговорив доводи касаційної скарги і дійшов висновку про таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною першою статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон № 1058-IV.
Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено умови призначення пенсії за віком (вік, після досягнення якого особа має право на призначення такої пенсії, наявність відповідного стажу, підтвердження належності особи до відповідної категорії (при призначенні пенсії за віком га пільгових умовах), є Закон № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Аналіз Закону № 1058-IV та, зокрема його статті 26, дає підстави для висновку про те, що підставами для відмови в призначенні пенсії за віком можуть бути лише відсутність підстав для призначення такої пенсії:
- відсутність встановленого законодавством стажу;
- недосягнення встановленого законодавством віку;
- відсутність підтвердження належності особи до відповідної категорії (при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах).
Конституційне поняття "Закон України", на відміну від поняття "законодавство України", не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Проте згідно з наявною в матеріалах справи копією розпорядження Дніпровського відділу з питань призначення та перерахунку пенсій Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 26.12.2016 № 743 позивачу відмовлено в призначенні пенсії за віком згідно з протоколом від 24.11.2016 № 21 засідання Комісії Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам в зв`язку з не підтвердженням факту проживання/перебування за вказаною адресою.
Водночас Закон № 1058-IV не передбачає такої підстави для відмови у призначенні пенсії, як протокол від 24.11.2016 № 21 засідання Комісії Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам в зв`язку з не підтвердженням факту проживання/перебування за вказаною адресою.
Конституційний Суд України у Рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51- 54).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов`язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінюючи Спірне розпорядження з урахуванням положень частини другої статті 2 КАС України, колегія суддів дійшла висновку про те, що це розпорядження відповідача прийнято не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. При цьому вказане розпорядження не відповідає вимогам обґрунтованості, добросовісності, запобігання дискримінації, пропорційності, права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Подібний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 805/402/18.
У цій постанові Велика Палата Верховного Суду щодо застосування до спірних правовідносин положень пункту 1 частини першої статті 10 та статті 20 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1705-VII "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (далі - Закон № 1705-VII), постанов Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" та від 08 червня 2016 року № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" також зазначила таке.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 10 Закону № 1706-VII Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону.
Частиною другою статті 20 Закону № 1706-VII визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.
Проте наведені положення Закону № 1706-VII не надають Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення виплати пенсій.
За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Преамбулою Закону № 1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
При цьому, згідно з преамбулою Закону № 1706-VII цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина перша статті 2 Закону № 1706-VII).
Отже, ураховуючи наведені положення Закону № 1706-VII, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що прийняття законодавцем цього Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України, зокрема в Законі № 1058-IV.
Хоча даний правовий висновок висловлено у справі щодо припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі у зв`язку з не підтвердженням місця проживання, проте цей висновок може бути застосований і у справі, що розглядається, спірним питанням у якій є правомірність відмови пенсійного органу у призначенні пенсії з підстав наявності протоколу засідання Комісії Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам в зв`язку з не підтвердженням факту проживання/перебування за вказаною адресою.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 20 грудня 2018 року у справі № 826/12123/16, у якій оскаржувалися, зокрема пункти 7, 8, 9, 13 Порядку № 365, зазначив, що положення цих пунктів обмежують позивача та інших осіб, належних до внутрішньо переміщених осіб у реалізації їхніх прав, зокрема, прав на пенсійне та соціальне забезпечення та є такими, що призводять до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку як внутрішньо переміщеної особи, а також порушує принцип рівності, передбачений статтею 24 Конституції України та гарантії вільного пересування територією України, передбачені статтею 33 Конституції України.
У вказаній постанові Верховний Суд погодився з судами першої та апеляційної інстанцій про невідповідність оскаржуваної постанови № 365 актам вищої юридичної сили, зокрема згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються форми і види пенсійного забезпечення. Суд зазначає, що вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм.
Крім того, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються Законом № 1058-IV. При цьому, сфера застосування цього Закону розповсюджується на відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, а дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим законом, або в частині, що не суперечить цьому закону.
Відмінні від загальнообов`язкового державного пенсійного страхування і недержавного пенсійного забезпечення умови, норми і порядок пенсійного забезпечення для окремих категорій громадян можуть встановлюватися також виключно Законами України (частина третя статті 2 Закону № 1058-IV).
Тобто, порядок реалізації гарантованого законом права громадянина на пенсійне забезпечення може бути змінено виключно законом, а не підзаконним актом.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація права, зокрема, на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України.
Верховний Суд також зазначив, що законодавством взагалі не передбачені перевірки інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів, крім тих, які перебувають на обліку внутрішньо переміщених осіб, шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою. Запровадження таких перевірок стосовно пенсіонерів внутрішньо переміщених осіб має ознаки дискримінації.
З огляду на викладене Верховний Суд у справі № 826/12123/16 погодився із рішеннями судів попередніх інстанцій про те, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили.
У справі, що розглядається, колегія суддів Верховного Суду, проаналізувавши норми Конституції України, Законів №№ 1058-IV, 1706-VII, Порядку № 365, врахувавши висновки Верховного Суду, викладені у зазначених вище постановах, дійшла висновку про те, що відповідачем протиправно відмовлено позивачу у призначенні пенсії з підстави, яка не передбачена Законом № 1058-IV, тому, з огляду на те, що відповідачем не було перевірено право позивача на призначення пенсії за віком (чи досягла вона віку, після досягнення якого особа має право на призначення такої пенсії, наявність відповідного стажу), Спірне розпорядження слід визнати протиправним та скасувати, зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача від 30.06.2016 про призначення пенсії та прийняти рішення по цій заяві з урахуванням висновків, викладених у цій постанові.
Хибним є висновок судів попередніх інстанції про те, що фактично питання щодо призначення чи відмови у призначенні пенсії позивачеві розглядалось та було прийняте Комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам при Дніпровській районній в м. Києві державній адміністрації відповідно до приписів Порядку № 365, натомість Спірне розпорядження є похідним від рішення Комісії, яким було вирішено право позивача на отримання пенсії за віком, тому позивачем було обрано неналежний спосіб захисту прав та інтересів, оскільки законодавством передбачено можливість оскарження рішення Комісії, яке стало підставою для прийняття Спірного розпорядження, проте позивач не скористався своїм правом та не оскаржив ці рішення.
Так, відповідно до статті 58 Закону № 1058-IV Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов`язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом, соціальні та інші виплати, передбачені законодавством України, та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду.
Отже, єдиним органом який призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати є Пенсійних фонд України.
З огляду на те, що згідно зі статтею 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України, у період чинності норм Порядку № 365, які не відповідають Закону № 1058-IV, має застосовуватися правовий акт вищої юридичної сили - Закон № 1058-IV.
За вказаних обставин, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в цілому та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову.
Відповідно до частини шостої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року, якщо суд касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
За подання позовної заяви відповідно до квитанції № 0.0.1142656158 від 24 вересня 2018 року позивач сплатила судовий збір у сумі 704,80 грн, за подання апеляційної скарги - 1057,20 грн відповідно до платіжного доручення № 1408295927 від 15 листопада 2019 року та за подання касаційної скарги - 1409,60 грн відповідно до платіжного доручення № 1408296851 від 31 січня 2020 року.
Враховуючи зазначене та у зв`язку із частковим задоволенням позову позивача, понесенні позивачем судові витрати на звернення до суду із позовом, апеляційною та касаційною скаргою підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, що становить 3171,60 грн.
Слід також зазначити, що постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 № 203 "Про утворення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві" утворено Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ 42098368), яке реорганізоване шляхом злиття Правобережного, Лівобережного та Центрального об`єднаних управлінь Пенсійного фонду України в м. Києві та Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ 22869069).
Тобто, Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ 42098368) є правонаступником Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві.
Керуючись пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", статтями 341, 344, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд,