Постанова
Іменем України
06 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 344/17379/17
провадження № 61-13295св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідачі за первісним позовом (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа за зустрічним позовом- ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Івано-Франківського міського суду
Івано-Франківської області від 07 лютого 2020 року в складі судді Домбровської Г. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду
від 01 червня 2020 року в складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В., Ясеновенко Л. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю та стягнення моральної шкоди.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі договору дарування від 18 серпня 2017 року він є власником 1/2 частини квартири
АДРЕСА_1, загальною площею
26,2 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м. Вказана квартира є посімейного, спільного заселення. Власниками іншої частини квартири (двох житлових кімнат площею 20,8 кв. м та 19,8 кв. м) є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Приміщення коридору, кухні та санвузла належать до спільного користування. У 2017 році відповідачі за первісним позовом змінили замок
у вхідних дверях квартири, у зв`язку з чим позивач за первісним позовом позбавлений доступу до частини квартири та спільних приміщень: коридору, кухні та санвузла. Неправомірними діями відповідачів за первісним позовом ОСОБА_1 завдано моральної шкоди.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просив: усунути перешкоди
у користуванні квартирою
АДРЕСА_1 ; зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надати йому примірники ключів від вхідних дверей квартири; стягнути з відповідачів за первісним позовом на його користь 10 000 грн моральної шкоди.
У травні 2019 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_4,
про визнання договору дарування частини квартири нелегітимним
і безпідставним, позбавлення юридичного права спадкоємців першої черги претендувати на спадок.
Зустрічна позовна заява ОСОБА_2 і ОСОБА_3 мотивована тим, що вони проживали у комунальній квартирі
АДРЕСА_1 разом з родичем - ОСОБА_5 . Позивачі за зустрічним позовом приватизували зайняту ними квартиру, а ОСОБА_5 до дня смерті проживав у квартирі за договором найму та не приватизував зайняту ним частину цього нерухомого майна. Витрати щодо поховання померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 понеси позивачі за
зустрічним позовом. Вказували, що у подальшому вони дізналися про те, що ОСОБА_1 була подарована 1/2 частина вищевказаної квартири
ОСОБА_4, хоча вона не мала права вчиняти такий правочин, оскільки не набула у визначений законом спосіб спадкових прав на спірне майно.
На підставі викладеного ОСОБА_2 і ОСОБА_3, з урахуванням уточнених позовних вимог, просили: визнати договір дарування від 18 серпня 2017 року нелегітимним і безпідставним; позбавити юридичного права спадкоємців першої черги ОСОБА_4 і ОСОБА_6 претендувати на спадок ОСОБА_5 .
Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 20 травня 2019 року вказані позови об`єднано в одне провадження.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 07 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Зобов`язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою
АДРЕСА_1 загальною площею 17,6 кв. м, власником 1/2 частки якої він є, шляхом надання ОСОБА_1 примірників ключів від вхідних дверей вказаної квартири.
Зобов`язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні квартирою
АДРЕСА_1 загальною площею 17,6 кв. м, власником 1/2 частки якої він є.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 500 грн на відшкодування моральної шкоди.
Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 500 грн на відшкодування моральної шкоди.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі по 400 грн з кожної.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що квартира
АДРЕСА_1 (до приватизації) складалася з трьох житлових кімнат та приміщень загального користування, а також була комунальною квартирою. У подальшому ОСОБА_5 приватизував зайняту ним частину комунальної квартири (кімнату житловою площею 17,6 кв. м, у результаті чого сформовано однокімнатну квартиру) та отримав свідоцтво про право власності на житло від 16 вересня 2002 року. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 приватизували кімнати житловою площею 20,8 кв. м та 19,8 кв. м, у результаті чого сформовано окрему двокімнатну квартиру, а також отримали свідоцтво про право власності від 01 грудня
2006 року. У результаті приватизації сформовано дві окремі квартири (однокімнатну та двокімнатну - у відповідності до кількості кімнат), однак залишено одну і ту ж саму адресу.
Після смерті ОСОБА_5 його спадкоємець ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 09 квітня
2012 року на 1/2 частину однокімнатної квартири АДРЕСА_1 житловою площею 17,6 кв. м, загальною площею 26,2 кв. м, а також подарувала це майно ОСОБА_1 за договором дарування
від 18 серпня 2017 року.
Разом з тим, підстави для визнання недійсним договору дарування
від 18 серпня 2017 року відсутні, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3
не довели порушення своїх прав оспореним договором дарування. Вимога про позбавлення спадкоємців права на спадкування спірного майна після смерті ОСОБА_5 позбавлена фактичного та юридичного обґрунтування, тому є безпідставною і необґрунтованою.
ОСОБА_2 і ОСОБА_3 чинять перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належним йому майном, тому його порушені права підлягають захисту. Відповідачі за первісним позовом завдали позивачу за первісним позовом моральної шкоди.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 01 червня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині вирішення зустрічного позову, ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову
в задоволенні вказаних вимог з інших підстав.
У решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 загальною площею 26,2 кв. м, проте не має можливості користуватися
і володіти своїм майном, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 чинять йому перешкоди у реалізації цих прав. Отже, порушене право позивача за первісним позовом підлягає захисту шляхом усунення перешкод
у користуванні спірною квартирою та зобов`язання ОСОБА_2 і
ОСОБА_3 надати ОСОБА_1 примірники ключів від вхідних дверей зазначеної вище квартири. Враховуючи, що під час розгляду справи доведено порушення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прав власності ОСОБА_1, з урахуванням принципу розумності та справедливості, суд першої інстанції обґрунтовано стягнув на його користь моральну шкоду та правильно визначив її розмір.
Сторонами оспорюваного правочину є ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Проте позивачами за зустрічним позовом визначено відповідачем у справі лише ОСОБА_1, а ОСОБА_4 залучено до участі в справі третьою особою, що не відповідає її процесуальному статусу як учасника спірних правовідносин, виходячи зі змісту заявлених в суді першої інстанції позовних вимог. Крім того, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили позбавити юридичного права претендувати на спадок ОСОБА_5 спадкоємців першої черги: ОСОБА_4 та ОСОБА_6, проте вказані особи не були залучені до участі у справі як відповідачі. За таких обставин зустрічний позов не підлягає задоволенню, оскільки його заявлено не до всіх належних відповідачів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи осіб, які її подали
У касаційній скарзі ОСОБА_2, ОСОБА_3 просили скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених первісних позовних вимог, ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог, та постанову апеляційного суду в частині відмови
у задоволенні зустрічних позовних вимог, ухвалити в цій частині нове судове рішення про визнання недійсним спірного договору дарування, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі позивачі за зустрічним позовом посилаються на
пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу) як на підставу оскарження судових рішень. Вказували, що суди не дослідили зібрані у справі докази, а також суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Касаційна скарга також мотивована тим, що лише ОСОБА_2
і ОСОБА_3 є власниками квартири
АДРЕСА_1, інші особи не є та не були власниками цього майна. Вказані обставини підтверджені зібраними у справі доказами. ОСОБА_5 проживав в окремій квартирі АДРЕСА_1 житловою площею 17,6 кв. м, загальною площею 26,2 кв. м, уклавши окремий договір найму. Проте суди не дослідили належним
чином докази на підтвердження вказаних обставин та дійшли
помилкового висновку, що інші особи, крім позивачів за зустрічним позовом, можуть бути власниками квартири
АДРЕСА_1 .
Спірний договір дарування укладений на підставі документів, які
виготовлені з порушенням вимог закону, викладені у цих документах відомості не відповідають фактичним обставинам. ОСОБА_4
не мала права дарувати ОСОБА_1 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 .
Вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підтверджені належними
і допустимими доказами. ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не замінювали замок вхідних дверей у спірній квартирі та не встановлювали додаткових замків. Відповідачі за первісним позовом не завдавали позивачу за первісним позовом моральної шкоди.
Доводи іншого учасника справи
ОСОБА_1 подав до суду відзив, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення.
Вказував, що він у визначений законом спосіб набув права
власності на 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 житловою площею 17,6 кв. м, загальною площею 26,2 кв. м, проте внаслідок неправомірних дій відповідачів за первісним позовом позбавлений можливості користуватися належним йому майном.
У жодних державних реєстрах відсутні відомості про існування квартири
АДРЕСА_1 . ОСОБА_5 приватизував саме квартиру № 5, а не АДРЕСА_1, тому вказана квартира № 5 житловою площею 17,6 кв. м, загальною площею 26,2 кв. м і була предметом спадкування та спірного договору дарування. Позивачі за зустрічним позовом не довели, що спірний договір дарування вчинений з порушенням вимог закону.
Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2
і ОСОБА_3 04 вересня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що квартира
АДРЕСА_1 була комунальною квартирою, складалася з трьох житлових кімнат та приміщень загального користування.
На підставі договору найму житлового приміщення у квартирі
АДРЕСА_1 проживали рідні брати
ОСОБА_5 (чоловік ОСОБА_4 ) та ОСОБА_7 (чоловік ОСОБА_2 і батько ОСОБА_3 ) із сім`ями.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 23 квітня 2002 року у справі № 2-804, яке набрало законної сили,
поділено житлову площу квартири
АДРЕСА_1 . У користування ОСОБА_5 виділено житлову кімнату площею 17,6 кв. м. ОСОБА_7 та ОСОБА_2 залишено
у користування кімнати площею 20,8 кв. м та 19,8 кв. м. Зобов`язано Житлово-експлуатаційну організацію № 9 у місті Івано-Франківську укласти
з вказаними особами договір найму на виділену їм житлову площу. Підсобні приміщення залишено у спільному користуванні.
У подальшому ОСОБА_5 і ОСОБА_2, ОСОБА_3 приватизували зайняті ними приміщення.
Так, згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 16 вересня
2002 року ОСОБА_5 на праві власності належала квартира
АДРЕСА_1 загальною площею
26,2 кв. м.
ОСОБА_2 і ОСОБА_3 приватизували квартиру
АДРЕСА_1, загальною площею
60,3 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 01 грудня 2006 року.
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, спадкоємцями останнього
є ОСОБА_4 і ОСОБА_6, яким 09 квітня 2012 року видано свідоцтво про право власності на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 житловою площею
17,6 кв. м, загальною площею 26,2 кв. м, кожній на 1/2 частину зазначеного майна.
Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 серпня 2017 року підтверджено, що
ОСОБА_4 є власником 1/2 частини квартири
АДРЕСА_1 житловою площею
17,6 кв. м, загальною площею 26,2 кв. м.
Відповідно до технічної характеристики, зазначеної у технічному паспорті на квартиру АДРЕСА_1, виготовленому 10 серпня 2017 року на замовлення ОСОБА_4, вказана квартира посімейного, спільного заселення розташована на
ІІ поверсі ІІІ поверхового будинку та складається, зокрема з однієї кімнати житловою площею 17,6 кв. м, загальна площа квартири становить 26,2 кв. м. До загальної площі включено площі спільного користування - 8 кв. м.
Згідно з технічним паспортом на квартиру
АДРЕСА_1 від 16 листопада 2006 року, виготовленим на замовлення ОСОБА_2, квартира складається з двох житлових кімнат,
з яких: перша кімната - 20,8 кв. м, друга кімната - 19,8 кв. м, загальною площею 60,3 кв. м. У примітці зазначено, що коридор площею 4,2 кв. м, санвузол площею 4,2 кв. м, кухня площею 17,9 кв. м, балкон знаходяться в спільному користуванні.
За змістом договору дарування від 18 серпня 2017 року
ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_1 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею
26,2 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м, до загальної площі включені площі спільного користування - 8 кв. м.
ОСОБА_1 звертався до Івано-Франківського відділу поліції Головного управління національної поліції України в Івано-Франківській області
з приводу перешкоджання йому відповідачами за первісним позовом у користуванні спірною квартирою.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Задовольняючи первісні позовні вимог частково та відмовляючи
у задоволені зустрічного позову, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 чинять перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належним йому майном. Позивачі за зустрічним позовом не є сторонами спірного договору дарування та власником зазначеного у цьому правочині майна, а також не довели, що вказаним договором порушено їхні права та інтереси. Вимога про позбавлення спадкоємців права на спадкування спірного майна після смерті ОСОБА_5 позбавлена фактичного та юридичного обґрунтування, тому є безпідставною і необґрунтованою.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічних позовних вимог та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог з інших підстав, апеляційний суд виходив
з того, що позивачі за зустрічним позовом не залучили до участі у справі всіх осіб, права та інтереси яких можуть бути порушені за результатом вирішення цього спору. Так, ОСОБА_4 є стороною спірного договору дарування, а також разом з ОСОБА_6 спадкоємцями спірного майна після смерті ОСОБА_5, проте вони не були залучені до розгляду справи як відповідачі. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду в частині вирішення первісних позовних вимог.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів в частині вирішення первісних позовних вимог та висновками апеляційного суду
в частині вирішення зустрічних позовних вимог.
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, якийне суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За змістом частини третьої статті 16 ЦК України, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі статтею 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Встановлено, що ОСОБА_4 18 серпня 2017 року подарувала ОСОБА_1 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 26,2 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м, до загальної площі включені площі спільного користування - 8 кв. м.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність
у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод
у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 липня
2021 року у справі № 607/947/18 (провадження № 61-7795св19).
Вирішуючи первісні позовні вимоги, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивач
за первісним позовом є власником 1/2 частини квартири
АДРЕСА_1 загальною площею
26,2 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м, а відповідачами за первісним позовом створюються перешкоди ОСОБА_1 у користуванні своєю власністю, обґрунтовано вважав, що він відповідно до вимог
статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження спірним майном та дійшов правильного висновку про захист порушених прав останнього.
Питання компенсації моральної шкоди особі незалежно від того, в якій сфері життя чи діяльності вони виникають, підпадають під регулювання
ЦК України, який є основним актом цивільного законодавства України.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30 червня
2021 року у справі № 336/7765/18 (провадження № 61-18411св20).
За змістом частин першої-третьої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку
з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі
№ 235/3191/19 (провадження № 61-21511сво19).
Враховуючи, що під час розгляду справи доведено порушення
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прав ОСОБА_1 на користування належним йому майном, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, а також правильно визначив її розмір.
Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Тлумачення вказаних норм процесуального права свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.
Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Позивачі за зустрічним позовом у цій справі клопотань про залучення до участі у справі інших осіб як співвідповідачів не заявляв.
Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.
Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою,
є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом. До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні, вимоги задовольнили. До того ж, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (рішення ЄСПЛ від 14 січня 2021 року у справі "Гусєв проти України").
Слід виходити із загальноприйнятого в юридичній техніці співвідношення вимог, що містяться в правовій нормі, та негативних наслідків їх порушення.
Ці наслідки можуть застосовуватися лише в разі, якщо вони передбачені законодавством.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зробила правовий висновок про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо неналежного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору
є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів
й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що у даній справі позивачі
за зустрічним позовом пред`явили вимоги до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, укладеного ним з ОСОБА_4,
а також про позбавлення останньої і ОСОБА_6 юридичного права як спадкоємців першої черги претендувати на спадок ОСОБА_5
ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не визначили ОСОБА_4
і ОСОБА_6 як відповідачів, до яких вони заявляють позовні вимоги. Позивачі за зустрічним позовом клопотань про залучення до участі у справі ОСОБА_6 і ОСОБА_4 як співвідповідача в суді першої інстанції не заявляли, тому апеляційний суд правильно дійшов висновку про те, що відсутні правові підстави для задоволення зустрічних позовних вимог внаслідок неналежного складу співвідповідачів у цій частині.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди не дослідили зібрані у справі докази, а також необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки висновки судів, викладені у рішенні суду першої інстанції у нескасованій частині та постанові апеляційного суду, підтверджені доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість. Зазначені судові рішення містить вичерпні висновки судів, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині судових рішень наведено дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. При цьому матеріалами справи не підтверджено наявності підстави для повного або часткового скасування судових рішень
і передачі справи повністю або частково на новий розгляд або для продовження розгляду, що передбачено статтею 411 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги, що ОСОБА_2, ОСОБА_3 є власниками квартири АДРЕСА_1, а інші особи не є та не були власниками цього майна, спростовані встановленими судами обставинами, які підтверджені зібраними у справі доказами. Так, суди встановили, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло
від 16 вересня 2002 року ОСОБА_5 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 загальною площею 26,2 кв. м, після смерті якого ОСОБА_8 - ОСОБА_9 і ОСОБА_6
09 квітня 2012 року видано свідоцтво про право власності на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 житловою площею 17,6 кв. м, загальною площею 26,2 кв. м, кожній
на 1/2 частину зазначеного майна. Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 серпня
2017 року підтверджено, що ОСОБА_4 є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 житловою площею 17,6 кв. м, загальною площею 26,2 кв. м.За змістом договору дарування від 18 серпня 2017 року ОСОБА_4 подарувала
ОСОБА_1 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 загальною площею 26,2 кв. м, житловою
площею 17,6 кв. м, до загальної площі включені площі спільного користування - 8 кв. м.
При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку
з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Згідно з практикою ЄСПЛ за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін
Безпідставними є посилання ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на додані до касаційної скарги докази, оскільки відповідно до частин першої
статті 400 ЦПК України касаційний суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення
у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого
2010 року).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісних позовних вимог та постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції у нескасованій частині ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень у зазначеній частині без змін.