Постанова
іменем України
03 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 761/6970/14-к
провадження № 51-5694км20
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Огурецького В.П.,
суддів Лагнюка М.М., Макаровець А.М.,
за участю
секретаря судового засідання Батка Є.І.,
прокурора Дехтярук О.К.,
виправданого ОСОБА_1,
захисника Лавренова В.Л.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури на вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за
№ 12013110100015917, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Бандишівка Могилів-Подільського району Вінницької області, жителя
АДРЕСА_1 ), такого, що не має судимості,
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 121 КК визнано невинуватим та виправдано на підставі недоведеності, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим (п. 2 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
Органами досудового розслідування неповнолітній ОСОБА_1 обвинувачувався в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження потерпілому ОСОБА_2 за таких обставин.
19 жовтня 2013 року близько 03:20 ОСОБА_1, переходячи разом зі своїм товаришем ОСОБА_3 навпроти будинку
АДРЕСА_2 проїжджу частину дороги в непередбаченому для цього місці, отримав із цього приводу зауваження від ОСОБА_2 . Після цього між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникла сварка, під час якої
ОСОБА_1 ножем завдав потерпілому один удар в шию, один - в грудну клітку, спричинивши йому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров`я, та один удар у живіт, спричинивши ОСОБА_2 тяжке тілесне ушкодження.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року виправдувальний вирок щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 і про призначення нового розгляду в суді першої інстанції.
Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор зазначає, що ОСОБА_1 безпідставно виправдано в умисному заподіянні ОСОБА_2 тяжкого тілесного ушкодження. При цьому посилається на те, що на порушення вимог ст. 94 КПК суд не дав належну оцінку даним протоколів пред`явлення особи для впізнання від 09 листопада 2013 року (за фотознімками) за участю потерпілого та від 21 жовтня 2013 року за участю свідка
ОСОБА_4 . На думку прокурора, ці слідчі дії були проведені з дотриманням вимог ст. 228 КПК. Також зазначає, що для з`ясування всіх обставин справи важливе значення мав допит свідка ОСОБА_4, який безпосередньо був присутній при завданні потерпілому тілесних ушкоджень і якого так і не було допитано в судовому засіданні. Стверджує, що апеляційний суд на зазначені порушення увагу не звернув, безпідставно відмовив в клопотанні прокурора про дослідження доказів. Загалом вважає вирок та ухвалу апеляційного суду такими, що не відповідають вимогам ст. 370 КПК.
У запереченні на касаційну скаргу прокурора захисник ОСОБА_1 - адвокат Лавренов В.Л. просить залишити її без задоволення, а судові рішення щодо ОСОБА_1 - без зміни.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор підтримала доводи касаційної скарги частково, просила скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_1 та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
ОСОБА_1 та його захисник заперечили проти задоволення касаційної скарги прокурора та просили судові рішення залишити без зміни.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
За ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в межах касаційної скарги.
Перевіряючи постановлені щодо ОСОБА_1 судові рішення в межах касаційних вимог прокурора, колегія суддів дійшла такого висновку.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК передбачено, що у разі ухвалення виправдувального вироку в його мотивувальній частині зазначаються: формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення; мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та положення закону, якими керувався суд.
Місцевий суд, постановляючи виправдувальний вирок щодо
ОСОБА_1, з яким обґрунтовано погодився й апеляційний суд, зазначених вимог закону дотримався, дослідив докази, надані стороною обвинувачення, надав їм належну оцінку в їх сукупності з точки зору достатності та взаємозв`язку згідно з вимогами ст. 94 КПК та дійшов обґрунтованого висновку про необхідність виправдання ОСОБА_1
Статтею 91 КПК передбачено обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, а відповідно до вимог ст. 92 КПК обов`язок доказування цих обставин покладається на сторону обвинувачення.
Так, згідно з обвинувальним актом ОСОБА_1 обвинувачувався в умисному заподіянні ОСОБА_2 тяжкого тілесного ушкодження, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК.
Проте судові інстанції дійшли правильного висновку про те, що стороною обвинувачення не доведено, що зазначене кримінальне правопорушення вчинене ОСОБА_1 .
Так, місцевим судом належним чином досліджені показання ОСОБА_1, який стверджував, що злочину не вчиняв, з потерпілим не знайомий, ніколи його не бачив, на час інкримінованих подій жодних конфліктів у нього ні з ким не було.
Місцевим судом надано належну оцінку показанням потерпілого ОСОБА_2, який у судовому засіданні, надавши показання щодо обставин заподіяння йому тілесних ушкоджень, не міг чітко та впевнено стверджувати, що саме ОСОБА_1 є тією особою, що завдала йому ножові поранення.
У справі правильно визнано недопустимими як докази протокол пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 09 листопада
2013 року та протокол впізнання від 21 жовтня 2013 року.
Правила ст. 228 КПК установлюють вимоги до проведення такої слідчої дії, як пред`явлення особи для впізнання, недотримання яких має наслідком визнання відповідного протоколу недопустимим доказом, тобто таким, що отриманий з порушенням порядку, встановленого КПК.
Як видно з дослідженого судом першої інстанції протоколу
від 09 листопада 2013 року, потерпілий ОСОБА_2 серед чотирьох фотознімків впізнав на фото № 3 зліва направо хлопця, як хлопця № 1, який завдав йому 19 жовтня 2013 року близько 03:20 на вул. Довженка, 4-Б у м. Києві ножові поранення. Проте з даного протоколу незрозуміло, кого ж саме впізнав потерпілий: хлопця на фото № 1 чи № 3. Також із чотирьох фотознімків, наданих для впізнання, три відрізняються від фотознімку ОСОБА_1 за розміром зображення, фото останнього є значно більшим.
Крім того, як правильно звернув увагу місцевий суд, сам протокол слідчої дії не містить опису про зовнішній вигляд, прикмети або сукупність ознак, за якими ОСОБА_2 може впізнати особу, що завдала йому поранення, а також обставин, за яких потерпілий бачив цю особу. Що стосується опису ознак, за якими потерпілий впізнав ОСОБА_1, то вони мають лише загальний характер. Також судом правильно звернуто увагу і на те, що закон допускає впізнання за фотознімками або матеріалами відеозапису в разі необхідності, тобто за реальної неможливості забезпечення присутності особи, яка підлягає впізнанню. Втім, причин, з яких дану слідчу дію було проведено за відсутності ОСОБА_1, не зазначено.
Частиною 2 ст. 228 КПК передбачено, що особа, яка підлягає впізнанню, пред`являється особі, яка впізнає, разом з іншими особами тієї ж статі, яких має бути не менше трьох і які не мають різких відмінностей у віці, зовнішності та одязі. Перед тим як пред`явити особу для впізнання, їй пропонується у відсутності особи, яка впізнає, зайняти будь-яке місце серед інших осіб, які пред`являються.
З дослідженого судом першої інстанції протоколу пред`явлення особи для впізнання від 21 жовтня 2013 року видно, що перед впізнанням у свідка ОСОБА_4 було з`ясовано, чи може він впізнати особу, та поставлено йому питання про зовнішній вигляд та прикмети цієї особи, а також про обставини, за яких він її бачив. Проте на запитання слідчого свідок відповів, що особа, яка стоїть першою від входу в кабінет, має куртку такого ж кольору, яку мав хлопець, який 19 жовтня 2013 року заподіяв ОСОБА_2 тілесні ушкодження, вказаний хлопець за загальними рисами схожий на нападника. Лише після цього слідчий запропонував ОСОБА_1 зайняти будь-яке місце серед інших осіб, які пред`являються. Він вибрав місце першим від входу в кабінет і якого в подальшому ОСОБА_4 впізнав як особу, схожу на нападника за одягом, зростом, тілобудовою та загальними рисами обличчя.
Таким чином, згідно із цим протоколом, ще до початку самого впізнання свідок ОСОБА_4 вже знав, на якому місці буде стояти особа, яку він буде впізнавати. При цьому під час проведення впізнання технічні засоби фіксації не застосовувалися, фотознімки, які відображають перебіг процедури впізнання, до протоколу не додані, що у даному випадку позбавило можливості суд перевірити дотримання органами досудового розслідування вимог ч. 2 ст. 228 КПК під час цієї слідчої дії.
Як видно з матеріалів кримінального провадження, свідок сторони обвинувачення ОСОБА_4 у судовому засіданні не допитувався. Водночас матеріали справи свідчать про те, що судом належним чином були виконані вимоги ч. 6 ст. 22 КПК щодо створення необхідних умов для реалізації, зокрема, стороною обвинувачення її процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.
Так, судом неодноразово здійснювався виклик у судове засідання свідка ОСОБА_4, за клопотанням прокурора надавалося доручення щодо проведення слідчих (розшукових) дій для встановлення його фактичного місця проживання та застосовувався привод.
Таким чином, місцевий суд правильно зазначив, що прокурор не забезпечив участі свідка обвинувачення для його безпосереднього допиту в судовому засіданні (що з огляду на вимоги ч. 3 ст. 23 КПК є обов`язком прокурора), а вжиті судом заходи із цього приводу не дали дієвих результатів.
Отже, за результатами відповідної оцінки зазначених протоколів
від 09 листопада 2013 року та від 21 жовтня 2013 року суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ці докази отримані з порушенням вимог ст. 228 КПК, а тому не можуть бути визнані допустимими.
Предметом безпосереднього дослідження місцевого суду був і запис із камер відеоспостереження, на якому зафіксовано, як, крім ОСОБА_1 та ОСОБА_3, у ніч (перед часом вчинення злочину) 19 жовтня 2013 року на вул. Довженка перебували ще двоє хлопців, зовні схожих на них та в схожому одязі. Єдиною відмінною ознакою цієї пари від ОСОБА_1 та його товариша було те, що на одному із цих невідомих осіб була темна спортивна шапка. У судовому засіданні потерпілий не зміг чітко вказати, з якими хлопцями із двох пар у нього був конфлікт та хто із зображених на відео заподіяв йому тілесні ушкодження. У той же час, описуючи осіб, з якими у нього виник конфлікт, зазначив, що хлопці були одягнені в куртки, один був у шапці. Проте органами досудового розслідування особи цих невідомих осіб не встановлювалися, їх причетність або непричетність до вчинення злочину не перевірялась. Також на відеозаписах не зафіксований сам процес завдання тілесних ушкоджень, їх точний час та місце.
Місцевим судом досліджені інші докази сторони обвинувачення, зокрема протокол огляду місця події - ділянки місцевості на АДРЕСА_2, протоколи огляду кімнат № НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3 у гуртожитку, де проживали ОСОБА_3 та ОСОБА_1, висновки експертів.
Так, під час огляду місця події знаряддя злочину - ножа, яким були заподіяні поранення ОСОБА_2, виявлено не було; відсутні дані про те, що хоча б один ніж із вилучених у кімнатах гуртожитку, де проживає
ОСОБА_1, має відношення до вчинення злочину; вилучена в ОСОБА_1 куртка слідів крові не містить, а кому належить кров, виявлена на куртці потерпілого, а також під час огляду місця події, у висновках експертів не зазначено.
Висновок експерта № 2019/е щодо локалізації, характеру, часу та механізму утворення, а також ступеня тяжкості тілесних ушкоджень підтверджує лише факт спричинення потерпілому ОСОБА_2 колото-різаних поранень.
Отже, надавши належну оцінку всім доказам сторони обвинувачення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в зазначені в обвинувальному акті час та місці потерпілому ОСОБА_2 були заподіяні три колото-різаних поранення, у тому числі проникаюче колото-різане поранення живота, що є тяжким тілесним ушкодженням. Проте надані обвинуваченням докази не доводять, що ці ушкодження були заподіяні саме ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. 2 ст. 17 КПК ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Статтею 62 Основного Закону передбачено, що всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
З огляду на зазначені вимоги закону рішення місцевого суду про виправдання ОСОБА_1 сумніву в колегії суддів не викликає, а отже, виправдувальний вирок відповідає вимогам ст. 370 КПК.
Апеляційний розгляд здійснено з дотриманням вимог статей 404, 405 КПК.
Як видно з ухвали, суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу за апеляційною скаргою прокурора, ретельно перевірив її доводи щодо безпідставного виправдання ОСОБА_1, проаналізував їх, зіставляючи з тими доказами, що містяться в матеріалах справи, та зазначив підстави, на яких цю скаргу визнано необґрунтованою.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.
Перевіривши матеріали справи, колегія суддів не вбачає передбачених законом умов, які б покладали на апеляційний суд такий обов`язок. У разі, коли суд першої інстанції дослідив усі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, то в суду апеляційної інстанції немає потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції. Для прийняття рішення апеляційному суду достатньо перевірити ці докази, що він і зробив, дотримуючись положень закону.
Отже, доводи в касаційній скарзі прокурора із цього приводу позбавлені підстав.
Таким чином, ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону у справі не встановлено.
З огляду на наведене касаційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд