Постанова
Іменем України
10 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 473/995/18
провадження № 61-6674св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 січня 2021 року в складі судді Лузан Л. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 березня 2021 року в складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просила стягнути з відповідача на її користь заборгованість в розмірі 10 061 778,60 грн, яка складається із:
- заборгованості за договором позики в національній валюті України (гривні) в розмірі 3 292 200 грн, що в еквіваленті згідно курсу валют станом на 29 березня 2018 року становить 124 000 дол. США,
- процентів за користування позикою за період з 18 грудня 2014 року по 18 грудня 2015 року в розмірі 824 673, 55 грн,
- процентів, нарахованих відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, за період з 19 січня 2015 року по 26 березня 2018 року в розмірі 2 339 946 грн із розрахунку 30 % річних від простроченої суми боргу, згідно пункту 3.7 договору,
- пені за порушення умов договору позики в розмірі 3 604 959 грн, виходячи з встановленого умовами договору розміру - 0,3 % від суми позики, неповернутої в строк, за кожен день прострочення виконання зобов`язання.
Позов мотивований тим, що 18 грудня 2014 року між нею та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого вона передала відповідачу кошти в сумі 2 046 000 грн, що еквівалентно на час укладення договору 124 000 дол. США, які останній зобов`язався повертати частинами щомісяця 18 числа, починаючи з 18 січня 2015 року до 18 листопада 2015 року, в розмірі, еквівалентному 2 000 дол. США (всього 22 000 дол. США) та 18 грудня 2015 року - залишок суми, що становить еквівалент 102 000 дол. США.
На підтвердження наявності зобов`язання, окрім письмового договору, ОСОБА_2 додатково було написано письмову розписку.
Умовами договору передбачено, що у випадку прострочення виконання позичальником своїх зобов`язань, визначених у пункті 3.1 цього договору, позичальник відповідно до статті 625 ЦК України зобов`язується сплатити на користь позикодавця прострочену суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 30 % річних від простроченої суми (пункт 3.7 договору).
У випадку прострочення виконання позичальником своїх грошових зобов`язань, визначених договором, позичальник зобов`язується сплатити позикодавцеві пеню в розмірі 0,3 % від суми позики, неповернутої у строку, за кожен день прострочення виконання зобов`язання ( пункт 3.6. договору).
Посилаючись на те, що відповідач не виконав взяті на себе зобов`язання, ОСОБА_1 просила задовольнити позовні вимоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 18 грудня 2014 року в розмірі 3 292 200 грн, що в еквіваленті, згідно курсу валют станом на 29 березня 2018 року, становить 124 000 дол. США; проценти за користування позикою за період з 18 грудня 2014 року по 18 грудня 2015 року в розмірі 824 673, 55 грн; проценти, нараховані відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, за період з 19 грудня 2015 року по 26 березня 2018 року в розмірі 2 240 499, 95 грн, а всього - 6 357 373, 50 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що ОСОБА_2, отримавши від ОСОБА_1 у борг грошові кошти, зобов`язання за укладеним договором позики не виконав, а тому порушене право позивача підлягає захисту шляхом стягнення з відповідача суми боргу, процентів за користування позикою за період з 19 грудня 2014 року по 18 грудня 2015 року та процентів, нарахованих відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, за період з 19 грудня 2015 року по 26 березня 2018 року.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені за порушення умов договору позики, нарахованих позивачем за період з 29 березня 2017 року по 29 березня 2018 року, місцевий суд виходив з того, що із закінченням строку користування коштами право нараховувати обумовлену в договорі пеню припиняється.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 січня 2021 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У квітні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій розглянули справу за його відсутності та відсутності його представника, не звернули увагу на поважність причин їхньої неявки в судове засідання, вважає, що були підстави для відкладання розгляду справи. Впродовж розгляду справи він наполягав на безгрошовості розписки, яка не відповідала умовам договору позики. Судом також не враховано, що на час укладання договору позики позивачу було лише 19 років, вона не працювала та власних коштів не мала. Належність підпису позивачу судом не перевірена, тому відсутні підстави для задоволення позову. Оскільки умовами договору передбачено повернення грошових коштів регулярними щомісячними платежами, то право позикодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. Таким чином, право вимоги у позивача виникло ще 19 січня 2015 року, після неповернення відповідачем першої суми чергового платежу, у той час як до суду з цим позовом остання звернулась 30 березня 2018 року, тобто, з пропуском строку позовної давності.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів
У серпні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Вуїв О. В. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивований тим, що доводи касаційної скарги є такими, що не відповідають фактичним обставинам справи. До набрання рішенням законної сили справа розглядалась впродовж трьох років, позивач подавав суду заяви та клопотання, які розглянуті судом відповідно до норм ЦПК України. Вважає, що суд мав достатньо підстав для розгляду справи без участі відповідача, який належним чином був повідомлений про розгляд справи, проте, вчетверте не з`явився в судове засідання, що призвело до порушення прав позивача на розгляд цивільної справи впродовж розумного строку. Позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення рішення, але в ході розгляду справи відповідач таке клопотання не заявляв. Факт підписання ОСОБА_2 договору позики підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи, призначеної ухвалою суду.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 473/995/18 з суду першої інстанції.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У червні 2021 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 18 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики у простій письмовій формі, відповідно до якого вона передала відповідачу кошти в сумі 2 046 000 грн, що еквівалентно на час укладення договору 124 000 дол. США, які останній зобов`язався повертати частинами щомісяця 18 числа, починаючи з 18 січня 2015 року до 18 листопада 2015 року в розмірі, еквівалентному 2 000 дол. США (всього 22 000 дол. США) та 18 грудня 2015 року - залишок суми, що становить еквівалент 102 000 дол. США.
У випадку прострочення виконання позичальником своїх грошових зобов`язань, визначених договором, позичальник зобов`язується сплатити позикодавцеві пеню в розмірі 0, 3 % від суми позики, неповернутої у строку, за кожен день прострочення виконання зобов`язання (пункт 3.6. договору).
У випадку прострочення виконання позичальником своїх зобов`язань, визначених у пункті 3.1 цього договору, позичальник відповідно до статті 625 ЦК України зобов`язується сплатити на користь позикодавця прострочену суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 30% річних від простроченої суми (пункт 3.7 договору).
Договір вступає в силу з дня його підписання та діє до повного виконання сторонами зобов`язань, передбачених ним (пункт 4.2 договору).
Згідно з пунктом 4.4, підписуючи цей договір, сторони підтверджують, що вони досягли згоди щодо всіх істотних умов, у зв`язку з чим, жодна із сторін не має права вважати цей договір неукладеним.
Сума позики видається готівкою, доказом одержання позики за цим договором є розписка позичальника, написана власноруч певного змісту (пункт 2.1 договору).
Договір позики на кожній стороні погоджено підписами позивача та відповідача.
На підтвердження отримання відповідачем коштів, зазначених у договорі позики від 18 грудня 2014 року, ОСОБА_2 власноруч написав відповідну розписку про отримання грошей, яка містить його підпис та дату.
Згідно з висновком експерта судово-почеркознавчої експертизи від 23 січня 2020 року № 19-4452, проведеної відповідно до ухвали Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 червня 2019 року, підпис в договорі позики від 18 грудня 2014 року в підрозділі "позичальник" виконаний ОСОБА_2, підпис в розписці від 18 грудня 2014 року в останньому рядку перед прізвищем " ОСОБА_2", виконаний ОСОБА_2 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням
є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова
від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів
є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов`язання повернути суму позики
у строк та в порядку, що передбачені договором.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.
Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 18 вересня 2013 року
в справі № 6-63цс13 та від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14.
Суди попередніх інстанцій, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли правильного висновку про наявність між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики.
Крім того, справжність підпису позичальника в договорі позики та розписці підтверджена висновком судово-почеркознавчої експертизи від 23 січня 2020 року № 19-4452, відповідно до якого підпис в договорі позики від 18 грудня 2014 року в підрозділі "позичальник" виконаний ОСОБА_2, підпис в розписці від 18 грудня 2014 року про отримання грошей виконаний ОСОБА_2 .
Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, належним чином дослідивши надані сторонами докази, з`ясувавши фактичні обставини справи відповідно до вимог ЦПК України, установив справжню правову природу правовідносин сторін, якими підтверджено правовідносини позики, факт передання відповідачу в позику коштів, його зобов`язання повернути кошти, їх розмір.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року в справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154 цс 18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти, а також обумовлену в договорі неустойку за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. При цьому суд зазначив, що кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання, відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки.
За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що ОСОБА_2 не виконав взяті на себе зобов`язаннящодо своєчасного повернення боргу за договором позики, а тому з нього на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню заборгованість за договором позики від 18 грудня 2014 року в розмірі 3 292 200 грн; проценти за користування позикою за період з 18 грудня 2014 року по 18 грудня 2015 року в розмірі 824 673, 55 грн; проценти, нараховані відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, розмір яких визначений сторонами у пункті 3.7 договору, за період з 19 грудня 2015 року по 26 березня 2018 року в сумі 2 240 499, 95 грн.
Доводи касаційної скарги в тій частині, що суди не надали йому можливості бути вислуханим в судовому засіданні є необґрунтованими.
Встановлено і не оспорюється позивачем, що суд першої інстанції неодноразово призначав справу до розгляду, яка за клопотанням відповідача відкладалась. Про час і місце розгляду справи, призначеної на 12 січня 2021 року відповідач та його представник повідомлені належним чином. Суд першої інстанції не встановив обставин для відкладання розгляду справи вчетверте, про що судом наведені переконливі мотиви у судовому рішенні.
Судом апеляцій6ної інстанції також не встановлено підстав для відкладання розгляду справи за умови, що відповідач та його адвокат Мандрика А.В. належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. Будь-яких заяв про неможливість участі в судовому засіданні 23 березня 2021 року та відкладання розгляду справи від адвоката Желдакова Я. І., з яким відповідачем також укладений договір про надання правової допомоги, не надходило.
Доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності є безпідставними, оскільки відповідач під час розгляду справи судовими інстанціями не скористався своїм правом на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення по суті спору, а заявив про це вперше лише в касаційній скарзі, тому у Верховного Суду відсутні правові підстави для застосування строку позовної давності щодо частини щомісячних платежів на стадії касаційного перегляду судових рішень.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявниками у касаційних скаргах; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судами попередніх інстанцій, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Оскільки ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року зупинено виконання рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 січня 2021 року, залишеного без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 березня 2021 року, в частині задоволення позову ОСОБА_1 до закінчення касаційного провадження, касаційне провадження у справі закінчено, тому виконання вказаних судових рішень у цій частині підлягають поновленню.