Постанова
Іменем України
05 серпня 2021 року
м. Київ
справа №161/9034/20
провадження №61-6401св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Ткачука О. С.,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Луцької міської ради, про позбавлення батьківських прав, збільшення розміру аліментів за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 18 березня 2021 року
у складі колегії суддів: Осіпука В. В., Данилюк В. А., Матвійчук Л. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Служба у справах дітей Луцької міської ради,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Луцької міської ради, з позовом, у якому просила позбавити відповідача ОСОБА_2 батьківських прав щодо дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, збільшити розмір аліментів, які стягуються на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року
у справі № 161/8507/18, та стягувати з ОСОБА_2 на її користь аліменти на утримання двох дітей у твердій грошовій сумі в розмірі
по 3 000 грн щомісячно на кожну дитину, починаючи з дня звернення з позовом до суду і до досягнення ними повноліття.
Позовна заява мотивована тим, що 07 жовтня 2006 року вона
із відповідачем зареєструвала шлюб, який розірвано рішенням Маневицького районного суду Волинської області від 29 січня 2014 року. Від шлюбу вони мають двох дочок: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, які після розірвання шлюбу проживають разом із матір`ю та знаходяться
на її утриманні.
25 лютого 2014 року Маневицькою районною державною адміністрацією Волинської області відповідачу, за його заявою, встановлено порядок побачень з малолітніми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_4 щотижня з 13.00 год п`ятниці по 18.00 год неділі. Однак, дане рішення державного органу ОСОБА_2 не виконує упродовж тривалого часу, жодної участі у вихованні дітей він не бере, не цікавиться їх життям,
з ними не спілкується.
Указувала, що все необхідне для життя дітей забезпечується нею, вона ж займається їх вихованням і розвитком.
У зв`язку із незабезпеченням відповідачем матеріальних потреб дітей, вона вже зверталась до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів і її заява була задоволена судом. Після чого, за її позовом рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року, яке судом апеляційної інстанції залишено без змін, розмір стягуваних аліментів було збільшено до 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку. Однак, стягуваних коштів, які відповідач сплачує несвоєчасно, для належного забезпечення дітей є недостатньо.
Посилаючись на викладені обставини, позивач просила позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області
від 17 грудня 2020 року у складі судді Рудської С. М. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітніх дітей: доньки ОСОБА_3,
ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньки ОСОБА_4,
ІНФОРМАЦІЯ_2 . Розмір аліментів змінено, шляхом стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання малолітніх дітей: дочки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та дочки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, у твердій грошовій сумі у розмірі 2 000 грн на кожну дитину щомісяця, але не менше ніж 50 % від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення дітьми повноліття з моменту набранням рішенням законної сили. В іншій частині позовних вимог відмовлено за необґрунтованістю. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції в частині позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав мотивоване тим, що він тривалий час з дітьми не зустрічається і не спілкується, не цікавиться їх життям та навчанням, і як наслідок ним було втрачено психологічний та духовний контакт з ними. Також, суд вважав, що позбавлення батьківських прав відповідача цілком відповідає інтересам дітей.
Суд першої інстанції також прийшов до висновку, що сума аліментів, яка стягується на утримання малолітніх дочок: ОСОБА_3,
ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року, є недостатньою для належного забезпечення їх потреб, а тому заявлені вимоги позивачки ОСОБА_1 в частині збільшення розміру аліментів підлягають до часткового задоволення, а саме збільшення їх розміру до 2 000 грн на кожну дитину щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
При визначенні розміру місцевий суд урахував, що відповідач є здоровим, працездатним, на обліку у лікарів не перебуває, інших утриманців не має, розмір його середньомісячного заробітку складає
8 000 - 9 000 грн.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Відповідач ОСОБА_2 оскаржив рішення суду першої інстанції в частині позбавлення його батьківських прав.
Постановою Волинського апеляційного суду від 18 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2020 року в частині позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 та в частині стягнення судових витрат по сплаті судового збору скасовано, прийнято постанову про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині позбавлення батьківських прав. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачем не надано належних і допустимих доказів невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків без поважних причин, і не встановлено винної поведінки останнього щодо ухилення від виховання дітей і свідомого нехтування ним своїми обов`язками, тому підстави для позбавлення відповідача батьківських прав, установлені пунктом 2 частини першої статті 164 СК України відсутні.
Апеляційний суд дійшов до висновку, що судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги висновок органу опіки та піклування, де з врахуванням взаємовідносин, що склалися між сторонами, інтересів дітей, вказано, що позбавлення батьківських прав є недоцільним.
Крім того, судом першої інстанції не було враховано ту обставину, що бажання позивача позбавити батьківських прав відповідача також пов`язане з його відмовою дати дозвіл на виїзд дітей на постійне місце проживання за кордон.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду в частині вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, у цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, тому не перевіряється судом касаційної інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом сформовано висновки, які суперечать фактичним обставинам та матеріалам справи, неправильно застосовані норми матеріального права та порушенні норми процесуального права.
Апеляційний суд не врахував, що матеріалами справи повністю підтверджено ухилення відповідачем від виконання своїх батьківських обов`язків та його винну поведінку щодо своїх малолітніх доньок (ненадання утримання, самоусунення від вихованні та участі у їхньому
у житті упродовж останніх 5-ти років, відсутність доказів вчинення йому будь-яких перешкод у спілкуванні з дітьми у досліджуваний період тощо), яка в сукупності стверджує необхідність застосування у даному випадку такого заходу до відповідача ОСОБА_2 як позбавлення його батьківських прав щодо обох дітей, оскільки це повністю відповідає інтересам останніх.
Окрім того, у матеріалах справи є докази здійснення відповідачем спроб протиправного використання своїх батьківських прав - задля власного збагачення. Бачення відповідача щодо недоцільності виїзду дочок
до Республіки Польщі як на тимчасовій основі, так і на навчання - суперечать інтересам дітей, що теж не оцінено судом.
Касаційна скарга містить посилання на неправильне застосуванням судом норм матеріального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №300/908/17 (провадження № 61-44369св18).
Заявник також указує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2020 року
у справі №760/6835/18 (провадження № 61-19550св19), від 09 листопада 2020 року у справі №753/9433/17 (провадження №61-3462св20) та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Доводи інших учасників справи
У відзиві ОСОБА_2 заперечив проти доводів касаційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Посилається на те, що судове рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим. Апеляційний суд оцінив докази в їх сукупності та прийшов до правильного висновку щодо скасування рішення першої інстанції в оскаржуваній частині, порушення норм статті 13, частин першої та шостої статті 81, статті 263 ЦПК України, статті 129 Конституції України не допустив.
Вказує, що підставою невиконання графіку зустрічей з дітьми, який визначений Службою у справах дітей, є те, що з 2019 року він часто виїжджає за межі України.
У разі утворення заборгованості по аліментах ним одразу погашається. Питання щодо притягнення його до відповідальності за несплату аліментів правоохоронними органами не порушувалося.
Служба у справах дітей Луцької міської ради отримала копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги
з доданими до неї додатками, однак відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
07 жовтня 2006 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 ( ОСОБА_9 ) зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Маневицьким районним судом Волинської області від 29 січня 2014 року, яке набрало законної сили
10 лютого 2014 року.
Під час шлюбу у сторні народилося дві дочки: ОСОБА_3,
ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
23 січня 2014 року Маневицьким районним судом Волинської області було видано судовий наказ, яким з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ( ОСОБА_9 ) стягнуто аліменти на утримання дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, в розмірі 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, на кожну дитину щомісячно, починаючи з 12 січня 2014 року та до досягнення ними повноліття.
Розпорядженням Маневицької районної державної адміністрації Волинської області від 25 лютого 2014 року № 62 "Про встановлення порядку побачень батька з дітьми" за заявою відповідача ОСОБА_2, йому встановлено порядок побачень з малолітніми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_4 щотижня з 13.00 год п`ятниці по 18.00 год неділі.
ОСОБА_1 вже зверталась з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав та збільшення розміру аліментів, які стягуються на дітей, однак, рішенням Маневицього районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року, яке залишено без змін постановами Волинського апеляційного та Верховного судів,
у позбавленні ОСОБА_2 батьківських прав було відмовлено та збільшено розмір аліментів на дітей з 30 % до 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку.
20 грудня 2019 року позивач ОСОБА_9 зареєструвала шлюб з громадянином Республіки Польща та змінила прізвище на " ОСОБА_1".
Відповідно до протоколів практикуючого психолога Бохнюк А. П. від 28 та 29 травня 2020 року дочки сторін спору ОСОБА_3 та ОСОБА_4 емоційно прив`язані до мами, її нового чоловіка ОСОБА_14 та його дітей, бажають проживати у новій родині. Стосунки дітей з рідним батьком ОСОБА_2 складні, емоційний зв`язок між ними втрачений, діти не згадують його як члена сім`ї. Дані обставини також озвучила у судовому засіданні в суді першої інстанції у своїх поясненнях малолітня
ОСОБА_3 .
Згідно висновку служби у справах дітей Луцької міської ради Волинської області від 12 жовтня 2020 року № 202, затвердженого рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради, оскільки ОСОБА_2
з об`єктивних причин, а саме періодичного проживання і роботи за кордоном, не може в повній мірі виконувати свої батьківські обов`язки стосовно дітей, не має заборгованості зі сплати аліментів, не відмовляється від спілкування, виховання та допомоги дітям, то даний орган, діючи в інтересах дітей, вважає позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 недоцільним.
Наявними в матеріалах справи довідками виконкому Прилісненської сільської ради Маневицього району Волинської області від 07 серпня 2020 року № 2788, Маневицього районного відділу державної виконавчої служби від 10 листопада 2020 року № 15223 підтверджуються
ті обставини, що неповнолітні діти сторін спору: дочки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані як члени сім`ї відповідача за місцем його проживання, і що станом на 11 листопада 2020 року у ОСОБА_2 відсутня заборгованість зі сплати аліментів на дітей.
Згідно характеристики, виданої виконкомом Прилісненської сільської ради Маневицього району Волинської області по місцю проживання, відповідач ОСОБА_2 характеризується позитивно.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції
в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення
від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду
та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Предметом касаційного перегляду є постанова суду апеляційної інстанції щодо вирішення питання про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітніх дітей: ОСОБА_3,
ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, у зв`язку з ухиленням від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція про права дитини), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно їх утримують, та інше), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування своїми обов`язками.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Згідно із частиною восьмою статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.
Частиною четвертою статті 19 СК України визначено, що при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов`язковою є участь органу опіки та піклування.
Відповідно до частини п`ятої статті 19 СК України орган опіки і піклування подає до суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Згідно висновку служби у справах дітей Луцької міської ради Волинської області від 12 жовтня 2020 року № 202, затвердженого рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради, оскільки ОСОБА_2 з об`єктивних причин, періодичне проживання і робота за кордоном, не може в повній мірі виконувати свої батьківські обов`язки стосовно дітей, не має заборгованості зі сплати аліментів, не відмовляється від спілкування, виховання та допомоги дітям, то даний орган, діючи в інтересах дітей, вважає позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 недоцільним.
Право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція прав людини) (пункт 47 рішення Європейського Суду з прав людини (далі Європейський Суд) у справі "Савіни проти України", пункт 49 рішення у справі "Хант проти України").
Тобто, в даному випадку вирішення питання про позбавлення відповідачів батьківських прав охоплюється статтею 8 Конвенції прав людини і є втручанням у їх право на повагу до свого сімейного життя, яке в свою чергу не є абсолютним.
Враховуючи особливості правовідносин, що склались між сторонами, суд з однієї сторони має розглянути правомірність втручання в право відповідача на повагу до сімейного життя, що гарантовано статтею 8 Конвенції прав людини.
З іншої сторони обов`язковому дослідженню підлягає питання щодо забезпечення прав неповнолітньої дитини не розлучатися з батьками і врахування при цьому якнайкращих інтересів дитини (статті 1, 9 Конвенції про права дитини).
Статтею 8 Конвенції прав людини гарантовано кожному право на повагу до свого сімейного життя.
Втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції прав людини, якщо воно здійснене "згідно із законом", відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей (пункт 50 рішення Європейського Суду у справі "Хант проти України").
Європейський суд з прав людини у справі "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).
У справі "Мамчур проти України" (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини вказав, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися.
Разом з тим, у рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
Встановлені судом фактичні обставини справи не містять відомостей про те, що відносно відповідача застосовувалось попередження про необхідність зміни ставлення до виховання дитини, або, що на орган опіки та піклування покладався обов`язок здійснювати контроль за виконанням батьком батьківських обов`язків.
Навпаки, неповнолітні діти сторін зареєстровані як члени сім`ї відповідача за місцем його проживання, станом на 11 листопада
2020 року у ОСОБА_2 відсутня заборгованість зі сплати аліментів на дітей, по місцю проживання відповідач ОСОБА_2 характеризується позитивно.
Позивачем не надано беззаперечних доказів, які б свідчили про вчинення насильства відповідачем по відношенню до дітей, винної поведінки відповідача по ухиленню від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дітей.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на
ОСОБА_2, на чому правильно наголосив апеляційний суд, адже позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батька у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в його діях.
Неможливість активної участі батька в житті дітей спричинена з об?єктивних причин: періодичне проживання та робота за межами України. Формування відношення дітей до батька фактично відбувається лише за впливом матері, яка має вкрай неприязні стосунки із відповідачем.
Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. При цьому в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові
від 17 жовтня 2018 року в справі № 402/428/16-ц (провадження
№ 14-327цс18) та Верховним Судом у постановах: від 02 листопада
2020 року у справі № 552/2947/19 (провадження № 61-12144св20);
від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19 (провадження
№ 61-9754св20) та інші.
Повно встановивши обставини справи та перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітніх дітей, оскільки відсутні підстави вважати, що відповідач свідомо ухиляється від виховання дітей та їх утримання.
Позиція відповідача про недоцільність виїзду дітей до Республіки Польщі як на тимчасовій основі, так і навчання, на що є посилання в касаційній скарзі, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судом апеляційної інстанції зроблена належна правова оцінка доказів.
Верховний Суд наголошує, що самі по собі неприязні стосунки між батьками та недосягнення ними згоди щодо порядку і способу участі у вихованні дитини не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав.
Безпідставними є посилання в касаційній скарзі на факт повного самоусунення відповідачем від виконання своїх батьківських обов`язків упродовж останніх 2-х років безперервоно та на судове рішення у попередній справі.
Так, з матеріалів справи слідує, що у червні 2018 року ОСОБА_1 вже зверталась з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.
Однак рішенням Маневицього районного суду Волинської області
від 19 листопада 2018 року у справі № 161/8507/18, яке залишено без змін постановами Волинського апеляційного та Верховного Суду
від 29 січня 2019 року та від 27 лютого 2020 року відповідно, у позбавленні ОСОБА_2 батьківських прав було відмовлено.
Погоджуючись із судовими рішення в указаній справі, Верховний Суд, серед іншого вказав, що суди правильно встановили, що факт заборгованості зі сплати аліментів на дітей не може бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав.
Тобто судові процедури у справі № 161/8507/18 закінчились 27 лютого 2020 року.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 позов пред?явила у червні 2020 року, тобто через 4 місяці з посиланням на те, що батько не дає їй дозвід на виїзд дітей за кордон.
Тобто, позивач фактично добивається перегляду попереднього рішення у іншій справі, що є недопустимим.
Колегія суддів зазначає, що одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, inter alia, вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини принцип юридичної визначеності передбачає повагу до остаточності судових рішень та полягає у тому, щоб жодна сторона не могла вимагати перегляду остаточного та обов`язкового судового рішення просто задля нового розгляду та постановлення нового рішення у справі. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру.
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що апеляційний суд вирішив спір без додержання норм матеріального та процесуального права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного Верховним судом у постанові від 24 квітня 2019 року у справі
№ 300/908/17 (провадження № 61-44369св18), оскільки справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, що
не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже,
й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі.
Однією із підстав касаційного оскарження заявник також указувала на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18 (провадження
№ 61-19550св19) та від 09 листопада 2020 року у справі
№ 753/9433/17 (провадження № 61-3462св20), у яких суд касаційної інстанції зробив висновок про те, що позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батька у кращу сторону неможливо.
Зазначений заявником висновок Верховного Суду, від якого, на її думку, необхідно відійти, стосуються підстав задоволення позову у справах про позбавлення батьківських прав, та сформовані за результатом системного аналізу норм матеріального права, що регулюють такі правовідносини, а саме статтей 164, 166 СК України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Тобто ці висновки Верховного Суду є висновками саме щодо застосування статей 164, 166 СК України і є усталеними у судові практиці розгляду та вирішення спорів про позбавлення батьківських прав.
Відповідно до висновку Європейського суду з прав людини, викладеного у пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom), в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 дійшла висновку про те, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
З огляду на викладене, враховуючи необхідність забезпечення єдності та сталості судової практики, дотримання принципу юридичної визначеності як складового елементу верховенства права, що має важливе значення для питання довіри до судової системи, Верховний Суд не вбачає достатніх, переконливих та вагомих аргументів касаційної скарги у розрізі вмотивованої обґрунтованості наявності підстави касаційного оскарження щодо відступлення від усталеного у судовій практиці з розгляду подібних спорів висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах
від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18 (провадження
№ 61-19550св19) та від 09 листопада 2020 року у справі
№ 753/9433/17 (провадження № 61-3462св20), який був застосований судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається.
У зв`язку з наведеним Верховний Суд вважає, що скаржник за встановлених обставин не довів наявності передумов для відступу від раніше викладеного висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.