Постанова
Іменем України
29 липня 2021 року
м. Київ
справа № 755/5059/19
провадження № 51-558 км 21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Макаровець А.М., Огурецького В.П.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Єременка М.В.,
засудженого ОСОБА_1,
захисника Шестакова А.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_1 на вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року у кримінальному провадженні № 12018100040010267 від 07 листопада 2018 року за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Верховина Івано-Франківської області, мешканця АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2019 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 07 листопада 2018 року приблизно о 05:20, керуючись корисливим мотивом, повторно, незаконно проник до квартири АДРЕСА_2, звідки намагався таємно викрасти майно потерпілої ОСОБА_2 на загальну суму 14 321 грн 66 коп, однак свій злочинний умисел до кінця не довів з причин, що не залежали від його волі, оскільки був затриманий у квартирі працівниками поліції охорони.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року апеляційну скаргу захисника Свінціцького І.А. залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі з доповненнями, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У своїй касаційній скарзі та доповненнях до неї засуджений ОСОБА_1, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та його особі через суворість, просить переглянути рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку та призначити йому менш тяжке покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України або відповідно до ст. 82 КК України замінити невідбуту частину покарання більш м`яким. На обґрунтування своїх вимог засуджений посилається на те, що він вину у вчиненні інкримінованого злочину визнав повністю, щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю злочину. При цьому, на переконання засудженого, вказані обставини, як і думка потерпілої ОСОБА_2 щодо відсутності претензій до нього, були залишені судами першої та апеляційної інстанцій поза увагою, що, у свою чергу, призвело до призначення йому суворого покарання.
Крім того, у доповненнях до касаційної скарги засуджений ОСОБА_1 стверджує, що місцевий та апеляційний суди не взяли до уваги висновок судово-психіатричної експертизи від 05 березня 2019 року № 28, згідно з яким на момент вчинення інкримінованого злочину він не міг повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними. При цьому засуджений також вказує на те, що місцевий суд не розглянув питання щодо його осудності або обмеженої осудності та безпідставно не застосував до нього положення статей 19, 20 КК України.
Одночасно засуджений ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції, розглядаючи матеріали кримінального провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, порушив його право на захист, оскільки останній під час судового розгляду не усвідомлював своїх дій. При цьому засуджений також стверджує, що судове засідання в суді першої інстанції здійснювалось без участі захисника, що також є порушенням його права на захист.
Також засуджений ОСОБА_1 у доповненнях до своєї касаційної скарги просить Суд витребувати з ДУ "Київський слідчий ізолятор" відомості щодо його стану здоров`я.
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу засудженого не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 та його захисник Шестаков А.В. підтримали подану касаційну скаргу з доповненнями та просили її задовольнити.
Прокурор Єременко М.В. заперечував щодо задоволення касаційної скарги з доповненнями, просив її залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду без зміни.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга засудженого не підлягає задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно із ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 та кваліфікація його дій за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК України у касаційній скарзі засудженого не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються.
У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 з-поміж іншого посилається на допущення судами попередніх інстанцій істотних порушень норм кримінального процесуального закону.
Так, засуджений стверджує, що місцевий та апеляційний суди, переглядаючи матеріали кримінального провадження, не взяли до уваги висновок судово-психіатричної експертизи від 05 березня 2019 року № 28, згідно з яким на момент вчинення інкримінованого злочину засуджений не міг повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними. При цьому засуджений також вказує, що місцевий суд не розглянув питання щодо його осудності або обмеженої осудності та безпідставно не застосував до нього положення статей 19, 20 КК України.
Однак з такими доводами колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
Відповідно до матеріалів кримінального провадження висновок судово-психіатричної експертизи від 05 березня 2019 року № 28 досліджувався місцевим судом у порядку ст. 94 КПК України. Даний факт підтверджується технічним записом судового засідання суду першої інстанції від 25 жовтня 2019 року. При цьому це питання також було предметом дослідження і в суді апеляційної інстанції, а тому доводи касаційної скарги в цій частині задоволенню не підлягають.
Крім того, що стосується доводів касаційної скарги засудженого про необхідність застосування до нього положень ст.19 або ст. 20 КК України, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Частиною 2 ст. 19 КК України встановлено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Згідно з положеннями ст. 20 КК України підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення кримінального правопорушення, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Системне тлумачення вищевказаних норм свідчить про те, що законодавець чітко відокремлює поняття неосудної особи від особи з обмеженою осудністю, посилаючись на те, що встановлення такої обставини в подальшому тягне за собою різні правові наслідки. Так, неосудною вважається особа, яка в цілому не може усвідомлювати свої дії або керувати ними, а тому не підлягає кримінальній відповідальності, тоді як особа з обмеженою осудністю лише не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними, при цьому така особа підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, а факт визнання її обмежено осудною зобов`язує суд врахувати цю обставину під час призначення покарання.
Неосудність або обмежена осудність є юридичними поняттями, тому висновок про можливість застосування до особи положень ст. 19 або ст. 20 КК України у конкретному провадженні робить суд, спираючись на результати судово-психіатричної експертизи.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевим судом у ході дослідження висновку судово-психіатричної експертизи від 05 березня 2019 року № 28 було встановлено, що ОСОБА_1 на момент вчинення інкримінованого йому злочину за своїм психічним станом не був здатний повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними.
За таких обставин Суд вважає, що підстав для застосування до ОСОБА_1 положень ст. 19 КК України, тобто визнання його неосудною особою, у місцевого суду не було, а тому доводи касаційної скарги засудженого в цій частині задоволенню не підлягають.
Разом з тим у ході касаційного розгляду встановлено, що питання визнання засудженого обмежено осудною особою було предметом перевірки суду першої інстанції. При цьому відповідно до матеріалів кримінального провадження місцевий суд, призначаючи ОСОБА_1 покарання, врахував дані про особу обвинуваченого, зокрема наявність у нього психічної хвороби, за наслідком якої останній на момент вчинення інкримінованого йому злочину не був здатний повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними.
Ураховуючи вищевказане, колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги засудженого про те, що місцевий суд не розглянув питання щодо його осудності або обмеженої осудності та безпідставно не застосував до нього положення статей 19, 20 КК України, є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Крім того, доводи касаційної скарги засудженого про те, що місцевий суд, розглядаючи матеріали кримінального провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, порушив його право на захист, оскільки сам засуджений під час судового розгляду не усвідомлював своїх дій, на переконання Суду, є надуманими з огляду на таке.
Згідно із ч. 3 ст. 349 КПК України суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з`ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, установивши, що показання обвинуваченого повною мірою відповідають фактичним обставинам справи, а учасники судового провадження ці обставини не оспорюють, дійшов висновку про недоцільність дослідження усіх доказів та можливість проведення судового розгляду в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України.
Крім того, відповідно до вироку всім учасникам провадження, зокрема засудженому та його захиснику, було роз`яснено положення вказаної норми процесуального закону. При цьому заперечень щодо проведення скороченого порядку дослідження доказів як стороною захисту, так і прокурором заявлено не було.
Разом з тим колегією суддів також було досліджено розписку, надану засудженим ОСОБА_1, про те, що зміст положень ст. 349 КПК України йому роз`яснено та зрозуміло (т. 1, арк. пров. 112). При цьому роз`яснення засудженому змісту вказаної норми кримінального закону здійснювалось у присутності захисника, проте жодних заяв чи клопотань про незгоду з проведенням судового розгляду в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України з боку сторони захисту заявлено не було.
Одночасно Суд також звертає увагу на відсутність в матеріалах провадження будь-яких даних, які б вказували, що ОСОБА_1 під час судового розгляду в суді першої інстанції не усвідомлював своїх дій та не міг керувати ними.
За таких обставин та з урахуванням того, що відповідно до матеріалів кримінального провадження ОСОБА_1 був затриманий безпосередньо на місці вчинення злочину, при цьому свою провину у вчиненому визнав повністю, фактичні обставини та факт доведеності його вини у судах першої, апеляційної і касаційної інстанцій не оспорював, а також в силу ст. 412 КПК України, не зазначив, яким саме чином порушення, на які він посилається у своїй касаційній скарзі, вплинули на законність прийнятого судом рішення, то колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги засудженого про порушення під час здійснення судового розгляду в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України його права на захист є безпідставними, а тому задоволенню не підлягають.
Що ж стосується тверджень у касаційній скарзі засудженого про порушення його права на захист у зв`язку з проведенням судового засідання в суді першої інстанції без участі захисника, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
У ході касаційного розгляду встановлено, що 06 вересня 2019 року було проведено судове засідання, під час якого вирішувалось питання щодо продовження стосовно обвинуваченого ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Відповідно до журналу вказаного судового засідання захисник Свінціцький І.А., який представляв інтереси обвинуваченого, до суду не з`явився, у зв`язку з чим місцевим судом поставлено на обговорення питання щодо можливості проведення судового засідання за його відсутності.
Під час прослуховування звукозапису судового засідання було встановлено, що обвинувачений ОСОБА_1 не заперечував щодо можливості продовження судового розгляду без участі його захисника. Даний факт також підтверджується розпискою, наданою обвинуваченим (т. 1, арк. пров. 98).
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що порушення, на яке посилається засуджений, має місце, однак за вищевказаних обставин Суд не вважає його таким, що перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення, оскільки у зазначеному судовому засіданні під час судового розгляду в суді першої інстанції, який проводився за відсутності захисника, розглядалося лише питання про продовженняобвинуваченому строку запобіжного заходу, що, на думку Суду, не вплинуло на розгляд кримінального провадження по суті та вирішення питання щодо винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення та призначення йому покарання.
Разом з тим колегія суддів звертає увагу на те, що доводи засудженого про формальне та неналежне виконання захисником своїх обов`язків не знайшли свого підтвердження в ході касаційного розгляду. При цьому, як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_1 не був позбавлений можливості скористатися своїм правом, передбаченим положеннями ст. 54 КПК України, на заміну захисника.
Доводи касаційної скарги засудженого ОСОБА_1 про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі через суворість колегія суддів вважає безпідставними з огляду на наступне.
Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, обґрунтовуючи висновок щодо виду та розміру покарання ОСОБА_1, врахував характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого ним кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України відноситься до категорії тяжких, конкретні обставини вчинення злочину, думку потерпілої, стан здоров`я, а також дані про особу обвинуваченого, який на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває, раніше судимий.
Обставиною, яка пом`якшує покарання, судом визнано щире каяття. Обставиною, яка обтяжує покарання, судом визнано рецидив злочинів.
Не погоджуючись з рішенням місцевого суду, захисник Свінціцький І.А. в інтересах обвинуваченого ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій вказував на невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, а тому порушував питання про зміну вироку місцевого суду в цій частині та призначення ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Апеляційний суд, залишаючи апеляційну скаргу захисника без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни, урахувавши характер і ступінь тяжкості кримінального правопорушення, сукупність усіх обставин його вчинення, дані про особу обвинуваченого, його стан здоров`я, а також обставини, передбачені положеннями статей 66, 67 КК України, погодився з висновком місцевого суду про наявність усіх підстав для призначення ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.
На думку колегії суддів, з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин, тяжкості вчиненого злочину та особи засудженого визначене судом ОСОБА_1 остаточне покарання в межах, передбачених санкцією ч. 3 ст. 185 КК України, з огляду на вимоги статей 50, 65 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність та відповідає основній його меті як заходу примусу.
Крім того, перевіряючи доводи касаційної скарги засудженого щодо необхідності призначення йому покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Статтею 69 КК України встановлено, що за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
Системне тлумачення вказаної норми кримінального закону свідчить про те, що призначення особі більш м`якого покарання ніж передбачено законом, можливе лише за умови, якщо судом буде установлено декілька обставин, які пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Одночасно суд зобов`язаний врахувати і особу винного та в сукупності з вищевказаними обставинами прийняти рішення щодо можливості призначення основного покарання нижчого від найнижчої межі.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, обставиною, що пом`якшує покарання засудженому, місцевим судом визнано щире каяття. При цьому суд, дослідивши матеріали кримінального провадження, не встановив інших обставин, передбачених ст. 66 КК України, або обставин, які, на його переконання, істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.
Отже, враховуючи вищенаведене, а також характер і ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, сукупність усіх обставин його вчинення, дані про особу засудженого, який неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів проти власності, наявність обставин, що обтяжують покарання, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав, які вказують про можливість призначення ОСОБА_1 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України, а тому доводи касаційної скарги останнього в цій частині задоволенню не підлягають.
При цьому Верховний Суд також не погоджується з доводами засудженого, викладеними у доповненнях до касаційної скарги, в частині необхідності застосування до нього положень ст. 82 КК України, оскільки відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 537 КПК України питання про заміну невідбутої частини покарання більш м`яким вирішується судом, визначеним ч. 2 ст. 539 КПК України, в порядку виконання вироку.
Що стосується вимог засудженого ОСОБА_1, викладених у доповненнях до касаційної скарги, щодо витребування Верховним Судом з ДУ "Київський слідчий ізолятор" даних про його стан здоров`я, то колегія суддів звертає увагу на те, що Суд, з огляду на свої повноваження, має оперувати лише тими матеріалами, які знаходяться у нього в провадженні та були досліджені судами попередніх інстанцій, а тому така вимога є безпідставною і задоволенню не підлягає.
На переконання колегії суддів, апеляційний суд відповідно до вимог статей 370, 419 КПК України дав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі захисника доводам, ретельно їх перевірив та постановив законне й обґрунтоване рішення.
Ураховуючи те, щокримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень норм кримінального процесуального закону не встановлено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого, то касаційну скаргу з доповненнями останньогослід залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд