Постанова
Іменем України
27 липня 2021 року
м. Київ
справа № 756/7222/18
провадження № 61-5634св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Національний банк України,
третя особа - Профспілковий комітет Первинної профспілкової організації працівників Національного банку України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва
від 28 листопада 2019 року у складі судді Диби О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Березовенко Р. В., Мостової Г. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного банку України (далі - НБУ), третя особа - Профспілковий комітет Первинної профспілкової організації працівників Національного банку України (далі - Профспілка НБУ), про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Позов обґрунтований тим, що 12 лютого 2018 року його звільнено із займаної посади у зв`язку із скороченням штату працівників.
Позивач вважає таке звільнення незаконним, оскільки роботодавцем не взято до уваги три критерії його переважного права залишення на роботі, а саме: перебування на його утриманні двох неповнолітніх дітей; він є єдиним годувальником у сім`ї;
із 2012 року працює в Загоні відомчої охорони, тобто є працівником із тривалим безперервним стажем роботи, сумлінно виконує свої обов`язки, жодного разу не був на лікарняному.
Влітку 2017 року поданий керівництвом на підвищення на посаду охоронника шостого розряду третьої команди Загону відомчої охорони, успішно пройшов стажування на цю посаду та успішно склав іспит підрозділу режиму Банкнотно-монетного двору НБУ та отримав пароль доступу до системи.
Крім того, вказував на те, що йому не запропоновано усіх вакантних посад.
Також позивач зазначає, що незаконним звільненням йому завдано моральну шкоду, яка полягає в глибоких стражданнях та нервових хвилюваннях, яку він оцінив у
10 000,00 грн.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив визнати незаконним його звільнення, скасувати наказ про звільнення, поновити його на роботі, скасувати запис про скорочення в трудовій книжці, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також відшкодувати моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн.
Суди неодноразово розглядали цю справу.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення мотивоване тим, що позивача неправомірно звільнено з посади охоронника 5 розряду третьої команди охорони Загону відомчої охорони НБУ Департаменту безпеки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, проте позивач звернувся до суду із позовом про поновлення його на роботі з пропуском встановленого місячного строку, заяви про поновлення пропущеного строку не подавав, про поважність причин пропуску нічого не вказував.
Постановою Київського апеляційного суду від 08 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва
від 28 листопада 2019 року скасовано і прийнято нову постанову. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді охоронника 5 розряду третьої команди Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві НБУ
з 13 лютого 2018 року. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 13 лютого 2018 року до 08 липня 2020 року у розмірі 360 232,61 грн та моральну шкоду у розмірі 3 000,00 грн. Допущено негайне виконання судового рішення у частині поновлення на роботі ОСОБА_1 та стягнення середньомісячної заробітної плати у розмірі 12 328,50 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що позивач не пропустив строк для звернення до суду за захистом свої порушених прав, оскільки про своє звільнення
з 12 лютого 2018 року він дізнався 06 лютого 2018 року, та 12 березня 2018 року звертався до Окружного адміністративного суду м. Києва з аналогічним позовом, проте ухвалою цього ж суду від 10 травня 2018 року провадження у справі закрито,
у зв`язку з тим, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства і вже 01 червня 2018 року позивач звернувся до Оболонського районного суду м. Києва
з указаним позовом. Отже, звільнення позивача проведено з порушенням трудового законодавства, оскільки не враховано його переважне право на залишення на роботі, так як у нього на утриманні перебуває двоє неповнолітніх дітей, він є єдиним годувальником у сім`ї та має тривалий безперервний стаж роботи. Крім того, при звільненні позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України йому не запропоновано всіх наявних вакантних посад.
Постановою Верховного Суду від 18 листопада 2020 року касаційну скаргу НБУ задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 08 липня
2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та, направляючи справу на новий розгляд, мотивував своє рішення тим, що апеляційним судом не зазначено, які саме вакантні посади були наявні у відповідача на момент його звільнення. Крім того, не надано належної правової оцінки доводам відповідача про виконання ним обов`язку щодо працевлаштування позивача на роботі, з урахуванням його кваліфікації та досвіду роботи. Так, позивач обіймав посаду охоронника
5 розряду, у зв`язку з чим йому були запропоновані у новоствореному структурному підрозділі дві посади охоронника 5 розряду, які він міг зайняти, проте останній відмовився. До того ж зауважив, що право на залишення на роботі передбачене частиною першою статті 42 КЗпП України не застосовується для працевлаштування
у новоутворених структурних підрозділах (при зміні організаційної структури), оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах. Отже, апеляційному суду необхідно з`ясувати чи застосовуються до спірних правовідносин вимоги статті 42 КЗпП України щодо переважного права позивача на залишенні на роботі.
Постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року змінено. Доповнено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції висновками щодо застосування до спірних правовідносин вимог статті 42 КЗпП України.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що
позов ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, оскільки останній пропустив місячний строк на звернення до суду щодо захисту свого порушеного права. Крім того, апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції та, доповнюючи його мотивувальну частину висновками щодо застосування до спірних правовідносин вимог статті 42 КЗпП України, зазначив, що до спірних правовідносин вимоги статті 42 КЗпП України щодо переважного права позивача на залишення на роботі не застосовуються, оскільки переважне право на залишення на роботі не
є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду
у новостворених підрозділах.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі
№ 824/3229/14-а, від 29 липня 2019 року у справі № 761/538/17, від 07 серпня
2019 року у справі № 755/4576/16-ц, від 10 липня 2019 року у справі
№ 760/10666/15-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 750/3222/16-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 474/321/18.
У червні 2021 року НБУ подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки позивач пропустив строк звернення до суду, встановлений статтею 233 КЗпП України.
Позиція Верховного Суду
Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Встановлені судами обставини
Згідно з наказом від 14 грудня 2012 року № 2611-к ОСОБА_1 прийнято на посаду охоронника 5 розряду сьомої команди Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, НБУ.
Відповідно до наказу від 01 грудня 2015 року № 6523-к позивача переведено охоронником 5 розряду третьої команди Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, НБУ Департаменту безпеки.
Рішенням Правління НБУ від 30 жовтня 2017 року № 699-рш "Про перерозподіл окремих функцій між Банкнотно-монетним двором НБУ та структурними підрозділами центрального апарату НБУ", зокрема, з метою централізації функцій
з питань організації та забезпечення охорони Банкнотно-монетного двору НБУ, оптимізації структури Департаменту безпеки виключено Загін відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, НБУ зі скороченням штату працівників та створено Загін відомчої охорони і в його складі відділ охорони, першу, другу, третю, четверту, п`яту, шосту, сьому та восьму команди охорони.
Згідно із наказом НБУ від 31 жовтня 2017 року № 3496-к скорочено штат та чисельність працівників Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, НБУ Департаменту безпеки, вирішено підготувати інформацію про причини і терміни звільнення працівників, кількість та категорії працівників, наказано попередити працівників про їх скорочення, внести відповідні зміни до штатного розпису центрального апарату НБУ в установленому порядку.
11 грудня 2017 року ОСОБА_1 попереджено про звільнення у зв`язку зі скороченням штату працівників та запропоновано посаду охоронника 5 розряду першої команди охорони Загону відомчої охорони НБУ Департаменту безпеки, від зайняття якої він відмовився (т. 1, а. с. 12, 19).
Крім того, 06 лютого 2018 року позивачу запропоновано посаду охоронника
5 розряду шостої команди охорони Загону відомчої охорони Департаменту безпеки, від зайняття якої він також відмовився (т. 1, а. с. 19).
Листом від 24 січня 2018 року № В/94-002/15 Профспілка НБУ повідомила про погодження звільнення позивача.
Наказом НБУ від 06 лютого 2018 року № 800-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з 12 лютого
2018 року.
Із наданої відповідачем інформації про вакантні посади станом на 12 лютого
2018 року вбачається, що на момент звільнення позивача були наявні дві вакантні посади, а саме: охоронник 5 розряду та прибиральник службових приміщень.
Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив із того, що позивача неправомірно звільнено з посади охоронника 5 розряду третьої команди охорони Загону відомчої охорони НБУ Департаменту безпеки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, проте позивач звернувся до суду із позовом про поновлення його на роботі з пропуском встановленого місячного строку, заяви про поновлення пропущеного строку не подавав, про поважність причин пропуску нічого не вказував.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що
позов ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, оскільки останній пропустив місячний строк на звернення до суду щодо захисту свого порушеного права. Крім того, апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції та, доповнюючи його мотивувальну частину висновками щодо застосування до спірних правовідносин вимог статті 42 КЗпП України, зазначив, що до спірних правовідносин вимоги щодо переважного права позивача на залишення на роботі не застосовуються, оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах.
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення
з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно
у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган, не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
Відповідно до статті 49? КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49? КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
При цьому, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював, тобто всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник.
Системний аналіз наведених положень КЗпП України дає підстави для висновку, що при звільненні працівників у зв`язку із скороченням чисельності чи штату працівників роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, чия посада ліквідується (скорочується), усі вакантні на день звільнення на підприємстві посади за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, у тому числі
і у новостворених підрозділах.
Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Правила статті 42 КЗпП України щодо врахування переважного права залишення на роботі, підлягають застосуванню, якщо відбувається часткове (не повне) скорочення рівнозначних (однотипних) посад, тобто частина посад скорочується, частина - ні, що дає можливість порівняти кваліфікацію та продуктивність праці працівників на рівнозначних (однотипних) посадах, які підлягають скороченню. У такому випадку переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці
і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам із урахування інших підстав, перелічених у частині другій статті 42 КЗпП України.
Отже, право на залишення на роботі, передбачене частиною першою статті 42
КЗпП України, не застосовується для працевлаштування у новоутворених структурних підрозділах (при зміні організаційної структури), оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах (постанова Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15).
Разом з тим, Верховний Суд у чергове зазначає, що працівникам, які підлягають звільненню у зв`язку із скороченням чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, роботодавець зобов`язаний запропонувати усі вакантні на день звільнення на підприємстві посади за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати
з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, у тому числі і у новоутворених структурних підрозділах підприємства.
Відповідно до статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.
У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.
Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Передбачені у положеннях статей 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
При цьому, норми КЗпП України не містять вичерпного переліку причин, які можна вважати поважними при пропуску строку звернення до суду, вони враховуються
у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Тобто, поважність причин означає, що працівник не ставився безвідповідально до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали об`єктивні причини.
Поважні причини пропущення строку, встановленого у частині першій статті 233
КЗпП України, необхідно кваліфікувати як ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.