Постанова
Іменем України
29 липня 2021 року
м. Київ
справа № 127/8498/20
провадження № 61-6604св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - акціонерне товариство "Українська залізниця",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області в складі судді Іщук Т. П. від 15 вересня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду в складі колегії суддів: Денишенко Т. О., Рибчинський В. П., Голота Л. О. від 25 листопада 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця") про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що відповідно до наказу від 26 квітня 2017 року № 1069/ос "По особовому складу" він був призначений на посаду директора регіональної філії "Південно-Західна залізниця" ПАТ "Українська залізниця". 28 березня 2018 року його відповідно до наказів № 585/ос та № 299/ос було звільнено з посади директора регіональної філії та того ж дня внесений запис № 21 до його трудової книжки. Постановою Вінницького апеляційного суду від 13 грудня 2018 року у справі № 127/10361/18 визнаний незаконним наказ відповідача від 28 березня 2018 року № 585/ос про його звільнення із займаної посади та поновлено останнього на роботі.
У зв`язку із цим, посилаючись на норми статті 235 КЗпП України, ОСОБА_1 вважав, що на його користь підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, що за його розрахунком, становить за період з 29 березня до 13 грудня 2018 року - 1 516 154,71 грн. Незважаючи на постанову апеляційного суду, допуск цього рішення суду в частині до негайного виконання, він поновлений на посаді лише 11 грудня 2019 року згідно наказу від 11 грудня 2019 року № 2334/ос. З огляду на затримку виконання рішення суду про поновлення його на роботі, позивач, розрахувавши кількість робочих годин час такої затримки, вказує на можливість стягнення середнього заробітку у зв`язку із цим, що за його розрахунком за період з 14 грудня 2018 року по 10 грудня 2019 року становить 2 088 293,57 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду за вказаними вимогами. Клопотання про поновлення пропущеного строку позивачем не подано.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Вінницького апеляційного суду від 25 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з висновками місцевого суду про те, що ОСОБА_1 пропущено строк звернення до суду.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи вимог касаційної скарги
20 квітня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 25 листопада 2020 року.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, постановах Об`єднаної палати Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15, від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18, постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 752/25588/17 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу
30 червня 2021 року на адресу Верховного Суду від АТ "Укрзалізниця" надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому заявник просить у задоволенні зазначеної касаційної скарги відмовити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для їх скасування немає.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито провадження у вказаній справі та витребувано цивільну справу № 127/8498/20 з Вінницького міського суду Вінницької області.
Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Рішенням правління ПАТ "Українська залізниця" від 24 квітня 2007 року ОСОБА_1 призначений на посаду директора регіональної філії "Південно-Західна залізниця" ПАТ "Укрзалізниця", про що між сторонами 08 червня 2017 року укладено строковий трудовий договір № 117 з 28 квітня 2017 року по 24 квітня 2020 року включно.
27 березня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до в.о. Голови правління ПАТ "Укрзалізниця! Із заявою про звільнення з посади за власним бажанням з 28 березня 2018 року.
Наказом ПАТ "Укрзалізниця" від 28 березня 2018 року № 585/ос, ОСОБА_1 звільнено з посади директора регіональної філії "Південно-Західна залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" з 28 березня 2018 року за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України.
28 березня 2018 року ОСОБА_1 подав заяву про відкликання заяви від 27 березня 2018 року про звільнення за власним бажанням та просив вважати подану заяву недійсною.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 13 грудня 2018 року визнаний незаконним наказ ПАТ "Укрзалізниця" від 28 березня 2018 року № 585/ос про звільнення ОСОБА_1 з посади директора регіональної філії "Південно-Західна залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" за статтею 38 КЗпП України та поновлено ОСОБА_1 на посаді директора регіональної філії "Південно-Західна залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" з 29 березня 2018 року.
Наказом АТ "Укрзалізниця" від 11 грудня 2019 року № 2334
ос ОСОБА_1 поновлений на посаді директора регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця" з 11 грудня 2019 року на підставі вищезазначеної постанови апеляційного суду та заяви ОСОБА_1 від 07 жовтня 2019 року. 11 грудня 2012 року ОСОБА_1 приступив до роботи (наказ від 11 грудня 2019 року № 1153/ос).
2.Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частинами першою та другою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.
Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України "Про оплату праці", за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).
Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.
Зважаючи на викладене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.
До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.
Отже, за змістом норм чинного законодавства, середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України) також не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати, за змістом норм чинного законодавства він за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника. Відтак, також є правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Такі правові висновки викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18), у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25548сво18), від 10 жовтня 2019 року в справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), які є обов`язковими для врахування при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України.
Убачається, що постановою Вінницького апеляційного суду від 13 грудня 2018 року ОСОБА_1 був поновлений на посаді директора регіональної філії "Південно-Західної залізниці" ПАТ "Укрзалізниця". Дане рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання, однак позивач був поновлений на роботі лише 11 грудня 2019 року. ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом 15 квітня 2020 року, тобто поза межами встановленого законом тримісячного строку звернення до суду щодо кожної зі своїх вимог.
Позивач під час розгляду справи в суді першої інстанції не наводив будь-яких підстав для поновлення строку звернення до суду з вимогами про стягнення вищевказаних сум, які могли бути розцінені судом як поважні.
Таким чином, зважаючи, що ОСОБА_1 пропущено строк звернення до суду, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у зв`язку із цим в задоволенні позовних вимог.
Заявником не наведено обґрунтованих доводів для відступу від вищевказаних висновків суду касаційної інстанції.
Аргументи касаційної скарги про неправильне застосування та тлумачення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суди попередніх інстанцій прийняли судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.