Постанова
Іменем України
28 липня 2021 року
м. Київ
справа № 552/1171/19
провадження № 61-21579св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.
суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи: відділ містобудування та архітектури Київської районної у місті Полтаві ради, виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради, Комунальне підприємство Полтавської міської ради "Житлово-експлуатаційна організація № 2",
розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА_3, на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Кузнєцової О. Ю., Лобова О. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: відділ містобудування та архітектури Київської районної у місті Полтаві ради, виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради, Комунальне підприємство Полтавської міської ради "Житлово-експлуатаційна організація
№ 2" (далі - КП "ЖЕО №2"), про усунення перешкод у користуванні майном, зобов`язання вчинити дії.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що їй на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 . Відповідачам ОСОБА_2, ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 .
У 2004 році відповідачі здійснили добудову тамбура до своєї квартири, що, на думку позивача, порушує її права, а саме на користування коридором загального користування. Позивач вказувала, що після здійснення відповідачами добудови тамбура, вона не може занести до квартири великогабаритні речі. Крім того, у разі виникнення пожежі вона, її рідні та інші мешканці будуть позбавлені доступу до аварійного виходу.
Відповідно до витягу з рішення Київської районної у місті Полтаві ради від
10 лютого 2004 року № 36 відповідачам дозволено користування тамбуром розміром 1,2 х 3,0 м, добудованим до квартири АДРЕСА_2 . Водночас згідно з листом Полтавського міськрайонного управління Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Полтавській області від 03 січня 2018 року № 19-А-з29/14 під час перевірки дотримання вимог Правил пожежної безпеки за адресою: АДРЕСА_3 виявлено, що у коридорі четвертого поверху за вказаною адресою мешканцями квартири НОМЕР_4 здійснено добудову розміром 1,62 х 3,98 м. На думку позивача, добудова відповідачами тамбура таких розмірів є самочинним будівництвом, оскільки вчинена без відповідних дозволів та проєктної документації.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просила:
зобов`язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні її квартирою
АДРЕСА_1, шляхом зобов`язання відповідачів демонтувати самовільно добудований тамбур до квартири АДРЕСА_2 ;
стягнути з відповідачів на її користь понесені нею судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Київського районного суду міста Полтави від 03 червня
2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надала доказів, які підтверджують у чому виявляються перешкоди у користуванні її квартирою, чим відповідачі порушили її право саме на час звернення до суду, оскільки тамбур до квартир збудований більше 10 років тому та існував на момент придбання позивачем квартири. Крім того, суд першої інстанції як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог посилався на статтю 383 ЦК України щодо права власника квартири на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Заочне рішення Київського районного суду міста Полтави від 03 червня 2019 року скасовано.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: відділ містобудування та архітектури Київської районної у місті Полтаві ради, виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради,
КП "ЖЕО №2", про усунення перешкод у користуванні майном задоволено.
Зобов`язано ОСОБА_2, ОСОБА_3 усунути перешкоди, які вони чинять ОСОБА_1 у користуванні її квартирою АДРЕСА_1, шляхом зобов`язання демонтувати самовільно добудований тамбур до квартири АДРЕСА_2 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд дійшов висновку, що коридор загального користування (вестибюль) четвертого поверху будинку на АДРЕСА_3 є допоміжним приміщенням і призначений для забезпечення експлуатації будинку, здійснена відповідачами добудова до квартири НОМЕР_4 у цьому приміщенні створює перешкоди у користуванні коридором загального користування іншому співвласнику багатоквартирного будинку - позивачу ОСОБА_1 . Також суд вважав, що ця добудова не відповідає вимогам державним будівельним нормам та нормам пожежної безпеки.
З урахуванням того, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені, враховуючи доведеність понесених нею судових витрат зі сплати судового збору, на професійну правничу допомогу та проведення експертизи, суд апеляційної інстанції вважав, що ці витрати підлягають пропорційному стягненню з відповідачів.
Аргументи учасників справи
У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, щосуд апеляційної інстанції порушив норму статті 128 ЦПК України, оскільки на момент прийняття оскарженої постанови у суду не було доказів належного повідомлення відповідачів у справі про розгляд справи, в тому числі про розгляд справи 02 жовтня 2019 року.
ОСОБА_2 наголошує, що про факт розгляду справи в суді та про існування оскарженої постанови апеляційного суду відповідачу стало випадково відомо за сприяння сусідів та голови будинкового комітету на стадії виконання судового рішення. Після ознайомлення з матеріалами справи виявлено, що:
судова повістка одночасно адресована ОСОБА_3 та
ОСОБА_2 про судове засідання, призначене на 11-00 год 02 жовтня 2019 року, повернута до суду з відміткою: "повернуто за відсутністю адресата".
ОСОБА_2 вказувала, що дійсно її дочка ОСОБА_3 більш ніж останні 5 років не мешкає в місті Полтаві, проте вона весь час знаходиться удома, тому з яких підстав працівники пошти зробили відмітку на конверті: "повернуто за відсутністю адресата", не зрозуміло;
позивач навмисно вказала, що не знає її засобів звʼязку (номер телефону);
подання про розміщення інформації на офіційному веб - порталі "Судова влада України" та витяг з веб - порталу "Судова влада України" (Оголошення про виклик у судове засідання о 11-00 год 02 жовтня 2019 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 ) не є належним повідомленням, вчинене всупереч частині одинадцятій статті 128 ЦПК України, оскільки місце проживання (місце реєстрації) ОСОБА_2 є відомим.
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов, зобов`язав відповідачів усунути перешкоди, які вони чинять позивачу у користуванні її квартирою, шляхом демонтування самовільно добудованого тамбура до квартири. Разом цим, ОСОБА_2 наголошує, що станом на 02 жовтня 2019 року вона вже не була власником квартири АДРЕСА_2, тобто суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, взагалі не зʼясував, хто є належними відповідачами у справі, безпідставно зобовʼязав її демонтувати спірний тамбур. Крім того, тамбур до квартири АДРЕСА_2 не є самовільно побудованим. Так, у договорі дарування від 11 травня 2019 року зазначено, що предметом дарування є Ѕ частка квартири, яка складається з двох кімнат, житловою площею 36,0 кв. м, загальною площею
60,5 кв. м. Опис: у користуванні знаходиться тамбур (І) площею 5,4 кв. м.
Про існування побудованого тамбура позивачу стало відомо з моменту придбання нею квартири у 2006 році, жодних претензій щодо наявності тамбура та його використання позивач не пред`являла, доказів наявності таких претензій
в матеріалах справи немає. Попередні власники квартири АДРЕСА_1 надали згоду на побудову тамбура. Розглянувши справу за відсутності відповідачів, суди позбавили відповідачів права подати заяву про застосування позовної давності та подати документи, які свідчать, що побудований тамбур відповідає вимогам ДБН, які були чинні станом на 1999 рік, оскільки тамбур побудовано цього ж року.
Під час розгляду справи позивач подав до суду висновок експертного будівельно - технічного дослідження від 12 лютого 2019 року № 6, в якому експерт зазначає, що конструктивне рішення тамбура порушує вимоги пункту 4.2. ДБН В.3.2-2-2009 та пункт 4.1.3. ДБН В.1.2-14-2009, а обʼємно - планувальне рішення тамбура не відповідає вимогам розділу 8 а саме пунктам 8.3, 8.4, 8.5, 8.10 ДБН В.3.2-2-2009. Зазначений доказ суд апеляційної інстанції прийняв як належний та допустимий, у той час як тамбур побудований у 1999 році. У позові позивач зазначає, що тамбур було побудовано у 2004 році, проте навіть за таких обставин експерт не міг застосовувати ДБН В.3.2-2-2009 та ДБН В.1.2-14-2009, які почали діяти лише з 01 січня 2010 року, тобто через 10 років після будівництва тамбура. Також суд апеляційної інстанції посилається на Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" від 14 травня 2015 року, а позивач у позові - на Правила утримання жилих будинків та прибудинкової території, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства України від 17 травня 2005 року № 76. Тобто, і позивач, і суд апеляційної інстанції, посилався на нормативно-правові акти, які набрали чинності після здійснення будівництва тамбура (у 1999 році).
Станом на 26 січня 2004 року спірний тамбур мав розміри 5,5 кв. м, що видно із копії технічного паспорту. 26січня 2004 року ОСОБА_2, звернулася до начальника ГЖЕД № 6 із заявою на отримання згоди на узаконення побудованого тамбура, а 27 січня 2004 року начальник ГЖЕД № 6 надав відповідну згоду.
10 лютого 2004 року виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради прийняв рішення № 36 від 10 лютого 2004 року "Про дозвіл на проведення робіт в домоволодіннях та окремих квартирах багатоповерхових будинків". Відповідно до пункту 2 цього рішення відповідачам, враховуючи згоду Головного управління з питань житлово - комунального обслуговування населення, надано згоду на використання тамбура, добудованого до квартири
АДРЕСА_2 .
Крім того, ОСОБА_2 вказує, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), можливе лише за умови, що неможлива перебудова нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови. Погодження забудовника на перебудову при розгляді справи про знесення самочинного будівництва за можливості перебудови, якщо це підтверджено, є підставою для відмови в позові лише тоді, коли рішення суду, яке набрало законної сили, про зобов`язання здійснити перебудову не виконано не з вини забудовника, про що державним виконавцем складено відповідний акт.
ОСОБА_2 вважає, що суд апеляційної інстанції задовольняючи позовні вимоги позивача, помилково стягнув з відповідачів витрати, пов`язані
з проведенням експертного будівельно-технічного дослідження по 750,00 грн
з кожної та витрати на правничу допомогу по 2 000,00 грн з кожної. До судових витрат належать оплата витрат на проведення судової експертизи, а не експертного дослідження, які мають різну доказову силу. Також, суд апеляційної інстанції, стягуючи з відповідачів витрати на правничу допомогу, не врахував, що позивач та її представник не виконали вимог пункту 1 частини другої статті
137 ЦПК України, зокрема не надали суду доказів фактичного понесення стороною витрат на правову допомогу, наприклад, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг та розрахунок таких витрат. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат на правову допомогу.
У січні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу
ОСОБА_2, в якому зазначає про необґрунтованість касаційної скарги. Позивач просить постанову апеляційного суду залишити без змін.
ОСОБА_1 вказує, що відповідач ОСОБА_2, щоб переконати суд касаційної інстанції у порушенні судом апеляційної інстанції принципу рівності сторін в частині неповідомлення відповідачів у справі про розгляд справи, маніпулює наявними доказами у справі, вводячи суд касаційної інстанції в оману. Відповідачі були обізнані про розгляд справи судом, тому неотримання ними судових повісток є диспозитивним розпорядження процесуальними правами на власний розсуд. Суд апеляційної інстанції всіма належними засобами, у тому числі через веб-сайт судової влади України, повідомляв відповідачів про розгляд справи, тому доводи касаційної скарги про порушення принципу рівності сторін та частини одинадцятої статті 128 ЦПК України є необґрунтованими.
Аргумент касаційної скарги про те, що на момент прийняття постанови апеляційного суду ОСОБА_2 вже не була співвласником квартири АДРЕСА_2, оскільки подарувала її своїй дочці ОСОБА_3, є безпідставним. Суд апеляційної інстанції розглядав справу на підставі наявних доказів згідно з принципом диспозитивності. При цьому, обовʼязок доказування обставин під час розгляду справи покладено на сторони у справі, зокрема і того факту, що ОСОБА_2 відчужила свою частку квартири на користь дочки. Перехід права власності на частину квартири АДРЕСА_2, від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 жодним чином не впливає на правильність висновків апеляційного суду.
Позивач вказує, що про порушення своїх прав дізналась у 2018 році, оскільки саме тоді інспектор пожежного контролю провів перевірку, під час якої виявлено, що спірний тамбур значно перевищує погоджені розміри та порушує правила пожежної безпеки.
ОСОБА_1 зазначає, що допоміжні (підсобні) приміщення, якими, зокрема, є позаквартирні коридори, які призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку, не підлягають приватизації, не можуть бути поділені та виділені власнику квартири у багатоквартирному житловому будинку. Власник, наймач (орендар) приміщень житлових будинків має право на: переобладнання та перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами без обмеження інтересів інших громадян, які проживають у будинку, з дозволу власника будинку та органу місцевого самоврядування, виданого в установленому порядку. При цьому, власники квартир зобов`язані використовувати приміщення житлових будинків за призначенням, забезпечувати збереження жилих і підсобних приміщень квартир та технічного обладнання будинків. Будь-який власник або інша особа, яка на відповідній правовій підставі користується житловим чи нежитловим приміщенням, не наділяється абсолютним правом вирішувати питання про порядок використання (переобладнання, перепланування тощо) місць загального користування чи на власний розсуд обмежувати права інших співвласників.
Доводи касаційної скарги про те, що тамбур побудований у 1999 році і позивач пропустила позовну давність є безпідставними, оскільки предметом позову у цій справі є усунення перешкод у користуванні спільною власністю шляхом зобовʼязання відповідачів демонтувати самовільно добудований тамбур. Тобто, такий позов може бути пред`явлений упродовж всього часу існування порушення.
Посилання ОСОБА_2 на порушення апеляційним судом статті
58 Конституції України є безпідставним з огляду на триваючий характер правопорушення, вчиненого відповідачами. Тому позивач вважає, що суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та застосував відповідні норми матеріального права.
Предметом позову у цій справі є немайнові вимоги щодо знесення самовільно добудованого тамбура, приведення допоміжних приміщень багатоквартирного будинку у первинний стан. Тому, на думку позивача, ця справа є справою незначної складності та такою, що не належить до винятків із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України. Оскільки касаційна скарга подана на судове рішення у малозначній справі, що не підлягає касаційному оскарженню, тому у відкритті касаційного провадження у цій справі належало відмовити.
Щодо стягнення судових витрат, то таке апеляційним судом проведено із дотриманням статті 137 ЦПК України. Єдиною підставою для зменшення судом розміру заявлених судових витрат є відповідне клопотання іншої сторони
у справі. Відповідачі у цій справі такого клопотання не заявляли, а тому
в апеляційного суду не було права самостійно зменшувати розмір судових витрат.
У лютому 2020 року представник ОСОБА_3 подала до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Крім того, цією ж ухвалою зупинено виконання постанови Полтавського апеляційного суду від
02 жовтня 2019 року до закінчення її перегляду касаційним судом.
Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року прийнято заяву ОСОБА_3, подану її представником ОСОБА_6, про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Фактичні обставини справи
Згідно з договором купівлі-продажу від 23 лютого 2006 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 29 червня 1994 року квартира АДРЕСА_2 належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_2, ОСОБА_3 .
Згідно з витягом з рішення виконавчого комітету Київської районної у місті Полтаві ради від 10 лютого 2004 року № 36, враховуючи згоду Головного управління з питань житлово-комунального обслуговування населення, ОСОБА_2, ОСОБА_3 дозволено використання тамбура розміром 1,2 х 3,0 м, добудованим до квартири АДРЕСА_2 .
Відповідно до копії технічного паспорта на квартиру
АДРЕСА_2 26 січня 2004 року зареєстровані зміни у плані квартири, зокрема, у самовільно побудованому приміщенні І літ. А-9 (добудова тамбура) збільшено площу до 5,5 кв. м.
Згідно з висновком експертного будівельно-технічного дослідження від 12 лютого 2019 року № 6 добудова до квартири НОМЕР_4 перегородка (тамбур) у вестибюлі четвертого поверху житлового будинку літ. А-9 за адресою: АДРЕСА_3, є за нормативним визначенням реконструкцією, у результаті якої навантаження на несучі конструкції міжповерхового перекриття збільшилося. Добудова не відповідає розмірам, на які надано дозвіл рішенням виконавчого комітету Київської районної у місті Полтаві ради від 10 лютого 2004 року № 36 (фактична площа більше на 46 %).Конструктивне рішення тамбура порушує вимоги пункту 4.2 ДБН В.3.2-2-2009 та пункту 4.1.3 ДБН В.1.2-14-2009, на основі проведених розрахунків неможливо гарантувати експлуатаційну надійність плити перекриття між третім і четвертим поверхом при повному розрахунковому навантаженні. Об`ємно-планувальне рішення тамбура не відповідає вимогам розділу 8, а саме пунктам 8.3, 8.4, 8.5, 8.10 ДБН В.3.2-2-2009, проведене збільшення загальної площі квартири НОМЕР_4 за рахунок приєднання частини вестибюлю та зменшення площі спільного користування співвласників багатоповерхового будинку. Рівень пожежної безпеки у результаті добудови перегородки (тамбура) до квартири НОМЕР_4 у вестибюлі четвертого поверху житлового будинку літ. А-9 знизився: ширина евакуаційного проходу зменшилася на 56 %.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА_3, підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилалась на порушення відповідачами її права власності, що полягало у побудові ними тамбура до їхньої квартири, який перешкоджає їй вільно користуватися коридором загального користування, заносити до своєї квартири великогабаритні речі. Крім того, у разі виникнення пожежі шлях до евакуаційного виходу, фактично, буде перекритий.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що позивач не надала доказів, які підтверджують у чому виявляються перешкоди у користуванні її квартирою, чим відповідачі порушили її право саме на час звернення до суду, оскільки тамбур добудований до квартир більше 10 років тому і на момент придбання позивачем квартири уже був побудований. Крім того, суд першої інстанції як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог посилався на статтю 383 ЦК України щодо права власника квартири на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, вказав, що коридор загального користування (вестибюль) четвертого поверху будинку на АДРЕСА_3 є допоміжним приміщенням і призначений для забезпечення експлуатації будинку, здійснена відповідачами добудова до квартири НОМЕР_4 у цьому приміщенні створює перешкоди у користуванні коридором загального користування іншому співвласнику багатоквартирного будинку - позивачу ОСОБА_1, а також, що ця добудова не відповідає вимогам державним будівельним нормам та нормам пожежної безпеки.
Колегія суддів частково погоджується з висновками апеляційного суду з наступних підстав.
Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Відповідно до частини другої статті 383 ЦК України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
У частині другій статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (в редакції чинній на час будівництва спірного тамбура) встановлено, що власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року
№ 4-рп/2004 зазначено, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні
і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року
№ 14-рп/2011 у справі № 1-22/2011 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"
в аспекті конституційного звернення положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року
№ 2482-XII (2482-12) зі змінами необхідно розуміти так, що власники квартир
дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі
№ 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19) зазначено: "При вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду керується вимогами частини другої статті
10 Закону № 2482-XII, за якою власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають. При цьому законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об`єкта нерухомості. Згідно зі статтею 1 Закону № 2482-XII допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення)".
Таким чином, право спільної власності здійснюється співвласниками багатоквартирного будинку за їхньою згодою.
Встановивши, що коридор загального користування (вестибюль) четвертого поверху будинку на АДРЕСА_3 є допоміжним приміщенням і призначений для забезпечення експлуатації будинку, а здійснена відповідачами добудова до квартири НОМЕР_4 у цьому приміщенні створює перешкоди у користуванні коридором загального користування іншому співвласнику багатоквартирного будинку (позивачу), також вказана добудова не відповідає вимогам ДБН та пожежної безпеки, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном та зобов`язання вчинити дії.
Апеляційний суд обґрунтовано вказав, що, вирішуючи справу, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що предметом і підставою позову було усунення позивачу перешкод у користуванні майном, яке перебуває у спільній сумісній власності. Крім того, суд першої інстанції не надав оцінки доводам позивача про захоплення відповідачами частини допоміжного приміщення багатоквартирного будинку (позаквартирного коридору) та висновку експертного будівельно-технічного дослідження від 12 лютого 2019 року № 6, відповідно до якого виконана відповідачами добудова не відповідає розмірам, на які надано дозвіл виконавчим органом місцевої ради, знижує рівень пожежної безпеки та збільшує навантаження на несучі конструкції міжповерхового перекриття.
Аргумент касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушив вимоги статті 128 ЦПК України, оскільки під час прийняття оскарженої постанови не існувало доказів належного повідомлення відповідачів у справі про розгляд справи у суді апеляційної інстанції, в тому числі про розгляд справи 02 жовтня 2019 року, є необґрунтованим.
Повістка про розгляд справи о 11 год 00 хв 02 жовтня 2019 року, направлена відповідачам апеляційним судом за адресою: АДРЕСА_5 . Ця адреса вказана відповідачами під час подання касаційної скарги та заяви про приєднання до касаційної скарги, її правильність ними не заперечувалась. Проте повістка була повернута суду без вручення з відміткою "Поверн за відсутністю адресата" (дослівно).
Відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Згідно з пунктом 99-2 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, із змінами та доповненнями, рекомендовані поштові відправлення з позначкою "Судова повістка", адресовані юридичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються представнику юридичної особи, уповноваженому на одержання пошти, під розпис. У разі відсутності адресата за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв`язку робить позначку "адресат відсутній за вказаною адресою", яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відповідачі були належним чином повідомлені про розгляд справи апеляційним судом 02 жовтня 2019 року, тобто
у день коли була прийнята оскаржена постанова.
Доводи касаційної скарги про те, що тамбур фактично побудований у 1999 році,
а позивач пропустила позовну давність, є необґрунтованими, оскільки предметом позову у цій справі є усунення перешкод у користуванні спільною власністю шляхом зобовʼязання демонтувати самовільно добудований тамбур. Такий (негаторний) позов може бути пред`явлений упродовж всього часу існування порушення.
Водночас апеляційний суд не звернув увагу на те, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року по справі № 641/2156/19-ц (провадження № 61-7447св20) вказано, що:
"суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що реконструкція житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 проведена без отримання необхідних дозвільних документів, а реєстрація змін речового права проведена без документу, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, тому вважав, що наявні підстави для задоволення позову. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову про скасування рішення державного реєстратора, апеляційний суд виходив з того, що до державного реєстратора із заявою про вчинення оскаржуваної реєстраційної дії ОСОБА_1 об`єктивно не міг звернутися, оскільки не був власником будинку, а міг звернутися лише попередній власник будинку за адресою: АДРЕСА_1, в інтересах якого і було вчинено оскаржувану реєстраційну дію. Тому, на думку апеляційного суду, не можливо з`ясувати, які саме права позивача порушені відповідачем ОСОБА_1 і в чому полягають його винні дії. Колегія суддів вважає, що дійшовши правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд припустився помилки при його мотивуванні. Так, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в пункті 58 постанови від 04 вересня
2018 року у справі № 823/2042/16, належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Отже ОСОБА_1, як власник житлового будинку на час подання Харківською міською радою розглядуваного позову, є належним відповідачем та вирішення заявлених вимог впливатиме на його зареєстроване право власності. Зазначені висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від
01 липня 2020 року у справі № 755/3782/17, відповідно до яких новий власник, набуває усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому є належним відповідачем за заявленими вимогами про повернення земельної ділянки, приведення її у попередній стан та знесення самочинного будівництва".
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі № 226/817/19 (провадження № 61-6327св20) зазначено, що:
"пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження".
У справі, що переглядається:
позов ОСОБА_1 про зобов`язати усунути перешкоди у користуванні її квартирою АДРЕСА_1, шляхом зобов`язання демонтувати самовільно добудований тамбур до квартири АДРЕСА_2 пред`явлено до ОСОБА_2, ОСОБА_3, які на час подання позову були співвласниками квартири АДРЕСА_2 ;
під час розгляду справи судом першої інстанції до ухвалення судового рішення між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір дарування від 11 травня 2019 року, згідно з яким ОСОБА_2 відчужила на користь ОСОБА_3 Ѕ частки квартири АДРЕСА_2 ;
належним відповідачем за позовом ОСОБА_1 є саме
ОСОБА_3 як одноосібний власник квартири АДРЕСА_2, до якої добудовано спірний тамбур., а ОСОБА_2 є належним відповідачем у цій справі.
За таких обставин постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов`язання вчинити дії необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до вказаного відповідача змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови. В той же час постанова апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов`язання вчинити дії підлягає залишенню без змін, оскільки остання, як одноосібний власник квартири, до якої належить спірний тамбур, зобов`язана його демонтувати.
Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги позивача, помилково стягнув з відповідачів витрати, пов`язані з проведенням експертного будівельно-технічного дослідження по 750,00 грн із кожної та витрати на правничу допомогу по 2 000,00 грн з кожної, колегія суддів зазначає наступне.
ОСОБА_2 зазначала, що позивач та її представник не виконали вимог пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України, оскільки не надали суду доказів фактичного понесення стороною витрат на правову допомогу, наприклад, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг та розрахунок витрат. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, вважала підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат на правову допомогу.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина друга статті 141 ЦПК України).
За змістом частини третьої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 вказано, що "суд з огляду на умови договору про надання правової допомоги, враховуючи складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені і в інтересах позивача, дійшов висновку, що в даній конкретній справі витрати на правову допомогу в сумі 12350 грн є реальними, підтвердженими матеріалами справи. Щодо відсутності детального опису робіт на виконання положень частини четвертої статті 134 КАС України, Суд звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена "для визначення розміру витрат", в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року у справі № 143/173/19 (провадження № 61-16088св19) зроблено висновок, що: "згідно з частинами п`ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідних клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката відповідач не заявляв та відповідних доказів не подавав, розмір витрат на правничу допомог не спростував. Тому є правильними висновки суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, що у зв`язку із задоволенням позову понесені ОСОБА_1 витрати на правову допомогу підлягають стягненню
з відповідача".
У мотивувальній частині позовної заяви викладено попередній розрахунок суми судових витрат, зокрема: витрати на правничу допомогу в розмірі 4 000,00 грн та витрати на проведення експертизи, а у прохальній частині - клопотання про стягнення судових витрат з відповідачів. На підтвердження суми витрат на правничу допомогу суду надано копію договору про надання юридичних (адвокатських) послуг від 01 березня 2019 року № 8, квитанцію від 01 березня 2019 року № 1 на суму 4 000,00 грн, а на підтвердження витрат на проведення експертного будівельно-технічного дослідження - квитанцію до прибуткового касового ордера від 12 лютого 2019 року № 19006 на суму 1 500,00 грн.
Аналіз змісту договору про надання юридичних (адвокатських) послуг від
01 березня 2019 року № 8 свідчить, що вартість послуг становить 4 000,00 грн,
з них: роз`яснення клієнту прав та обов`язків, вивчення нормативної бази та складання позовної заяви - 2 000,00 грн; участь у судових засіданнях незалежно від їх кількості - 2 000,00 грн. Отже, розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення нею витрат в суді першої інстанції.
Апеляційний суд, з огляду на умови договору про надання юридичних (адвокатських) послуг від 01 березня 2019 року № 8, враховуючи участь адвоката у судовому засіданні, дійшов правильного висновку, що у цій справі витрати на правову допомогу є реальними, підтвердженими матеріалами справи.
Колегія суддів звертає увагу, що у цій справі розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу, витраченого представником позивача, а отже є визначеним. Крім того, як під час розгляду справи судом першої інстанції, так і під час апеляційного перегляду справи, заяви чи клопотання щодо неспівмірності витрат на правову допомогу від відповідачів не надходили.
Безпідставними є доводи позивача про те, що витрати на проведення експертного будівельно-технічного дослідження не є витратами, пов`язаними із розглядом справи.
Враховуючи, що позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а саме в частині пред`явлених позовних вимог до ОСОБА_3, тому апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_3 витрат на правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн та витрат на проведення експертного будівельно-технічного дослідження в розмірі 750,00 грн. Судові витрати на правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн та витрати на проведення експертного будівельно-технічного дослідження в розмірі 750,00 грн стягненню із ОСОБА_2 не підлягають, оскільки у задоволенні позовних вимог, які пред`явлено до неї, відмовлено.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.