Постанова
Іменем України
29 липня 2021 року
м. Київ
справа № 338/157/18
провадження № 61-16900св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 травня 2018 року у складі судді Круль І. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Максюти І. О., Горейко М. Д., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_3, про втрату права користування житловим приміщенням.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вищевказаним позовом.
Свої вимоги позивач мотивувала тим, що вона є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Інша частина квартири належить її сину - ОСОБА_3 .
Відповідач у справі є колишнім її чоловіком, який зареєстрований у вказаному житловому приміщенні, проте фактично у квартирі не проживає понад 12 років, що підтверджується відповідними актами.
У зв`язку із реєстрацією відповідача в квартирі, у позивача виникають проблеми зі сплатою надмірних комунальних послуг, які не надаються, але нараховуються за відповідачем, чим об`єктивно порушуються її права.
Позивач вказувала, що відповідач не спілкується з нею, а тому вирішити питання про його зняття з реєстрації з належної їй квартири в добровільному порядку неможливо.
З наведених підстав ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 травня 2018 року, яке залишено без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач тривалий час не проживає у спірній квартирі, не здійснює оплату за користування жилим приміщенням та за комунальні послуги, не несе інших витрат по утриманню квартири та не приймає участі у спільному побуті, не є співвласником спірної квартири, а тому відповідно до частини другої статті 405 ЦК України є таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Богородчанського районного суду Івано-Франківської області.
26 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 428/3476/17, постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди порушили його право на повагу до житла. У спірній квартирі відповідач проживає з 17 червня 2004 року.
Матеріали справи не містять доказів створення позивачеві перешкод у користуванні спірною квартирою.
Твердження позивача про те, що реєстрація відповідача впливає на розмір комунальних послуг та отримання житлової субсидії не позбавляє її можливості звернутися до суду з позовом щодо участі у витратах на утримання квартири.
Акти обстеження умов проживання, які є в матеріалах справи зроблені з ініціативи позивача саме з метою оформлення субсидії.
Відзив на касаційну скаргу
У липні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а заочне рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Зазначає, що копію ухвали про відкриття касаційного провадження отримала лише 07 липня 2021 року, а тому просить поновити строк на подання відзиву.
Враховуючи, що строк на подання відзиву на касаційну скаргу пропущений з поважних причин, він підлягає поновленню.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 17 лютого 1998 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є власниками квартири АДРЕСА_1 (а. с. 23).
Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 30 жовтня 2013 року шлюб між позивачем та відповідачем розірвано (а. с. 32).
Відповідач зареєстрований у квартирі, співвласником якої є позивач, що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання особи, виданою виконавчим комітетом Богородчанської селищної ради Богородчанського району Івано-Франківської області 29 січня 2018 року (а. с. 25).
Згідно актів обстеження умов проживання від 04 жовтня 2012 року, 03 травня 2013 року, 01 листопада 2013 року, 01 квітня 2016 року, 01 грудня 2016 року, 25 січня 2018 року відповідач у квартирі АДРЕСА_1 не проживає (а. с. 26-31).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За змістом статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно із частиною другою статті 405 ЦК України передбачено, що член сім`ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Законодавець роз`яснює, що до поважних причин можна віднести строкову службу в армії, навчання, роботу за кордоном, лікування, тривалі відрядження, тощо. Власник житла і член його сім`ї можуть домовитись про інші умови припинення права користування житлом.
До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (частина друга статті 64 ЖК Української РСР).
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що відповідач без поважних причин не проживає у спірній квартирі з моменту розірвання у 2013 році шлюбу з позивачем понад строки, встановлені законодавством.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).
Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Викладене узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловленими у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 344/4224/17 (провадження № 61-14769св20).
З урахуванням встановлених у цій справі обставин, суди дійшли правильного висновку, що позивач обґрунтувала належним чином мету, яку вона переслідувала, звернувшись до суду із позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, та довела співмірність його виселення відповідній меті, що виключає можливість порушення статті 8 Конвенції при розгляді цієї справи.
При цьому Верховним Судом враховано, що відповідно до довідки виконавчого комітету Лядської сільської ради Монастириського району Тернопільської області від 13 липня 2016 року № 195 ОСОБА_2 проживає без реєстрації на АДРЕСА_3 (а. с. 151).
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 428/3476/17, постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним.
Справа № 428/3476/17 стосувалася комунального житлового фонду, позовні вимоги комунального підприємства ґрунтувалися на нормах статей 71, 71 ЖК Української РСР.
У справі № 6-709цс16 Верховний Суд України вказав, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР слід дійти до висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині заочного рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.