Постанова
Іменем України
22 липня 2021 року
м. Київ
справа № 405/2703/19
провадження № 61-16547св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко Олена Валеріївна,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 січня 2020 року в складі судді Драного В. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Черненка В. В., Письменного О. А., Чельник О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання недійсним договору довічного утримання.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_3, після смерті якого із заявою про прийняття спадщини звернулися позивач та ОСОБА_4 (дочка померлого).
Батьки позивача - ОСОБА_3 та ОСОБА_5 за час перебування у шлюбі набули у спільну сумісну власність нерухоме майно, а саме житловий будинок на АДРЕСА_1 . Однак, право власності на будинок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі свідоцтва про право власності було зареєстровано за ОСОБА_5 .
Згідно будинкової книги за цією адресою була зареєстрована непрацездатна за віком дружина ОСОБА_3 - ОСОБА_5, яка 28 травня 2001 року склала заповіт.
17 січня 2012 року ОСОБА_5 подала нотаріусу заяву про скасування заповіту, яка була посвідчена приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко О. В. лише 17 січня 2013 року.
Позивач вважає, що дана заява була зареєстрована у державному реєстрі нотаріусом з порушенням вимог частини першої статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Скасування заповіту одним із подружжя, коли ним було заповідано майно, що перебуває у спільній сумісній власності, тобто без виділу частки кожного, не може бути зареєстрованим.
12 серпня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання (догляду), який посвідчений приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 531.
Згідно умов цього договору ОСОБА_5 передала, а ОСОБА_2 отримав у власність житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, що знаходиться на АДРЕСА_1 та зобов`язався довічно утримувати ОСОБА_5 .
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 13 березня 2019 року № 159271381 ОСОБА_2 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору довічного утримання 12 серпня 2016 року.
Позивач вважає, що його право на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 було порушено ОСОБА_5 та Першою Кіровоградською державною нотаріальною конторою, оскільки відповідний будинок був спільною сумісною власністю ОСОБА_3 і ОСОБА_5 .
Просив визнати недійсним договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 12 серпня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 531; стягнути солідарно з відповідачів судові витрати.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення судів мотивовані тим, що позивач не надав доказів, що підтверджували б той факт, що вказаний житловий будинок, який є предметом спірного договору довічного утримання, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Також ним не надано інших доказів на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, а саме, на підтвердження наявності передбачених законом підстав для визнання цього правочину недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 січня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду 08 жовтня 2020 року.
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального правапросить суд касаційної інстанції скасувати рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 січня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду 08 жовтня 2020 рокуі ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 січня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду 08 жовтня 2020 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 31 липня 2020 року в справі 161/4985/19, а саме, якщо заяву подану без дотримання вимог частини першої або другої статті 183 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суд повертає її заявнику без розгляду. Позивач вказує на те, що заяви про розгляд справи у його відсутність ні він, ні його представник засобами електронного зв`язку не надсилав до суду першої інстанції. Крім цього, надіслані заяви не містять підпису позивача. У зв`язку із цим суд помилково розглянув його справу та безпідставно не залишив його позов без розгляду. Також зазначає, що розглянувши справу за відсутності позивача суд позбавив його права на подання доказів з метою доведення заявлених позовних вимог. Позивач вважає, що оскаржувані рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення його позову. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи інших учасників справи
11 січні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про її необґрунтованість та просив її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
03 лютого 2021 року ОСОБА_1 надіслав до суду заперечення на відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на обґрунтованість його касаційної скарги, просивши суд скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_5 була власником будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 14 грудня 2009 року, виданого виконавчим комітетом Кіровоградської міської ради.
12 серпня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання (догляду), який посвідчений приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко О. В. та зареєстрований у реєстрі за № 531.
Згідно умов договору ОСОБА_5 передала, а ОСОБА_2 отримав у власність житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та зобов`язався довічно утримувати ОСОБА_5 .
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 13 березня 2019 року № 159271381 ОСОБА_2 є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору довічного утримання від 12 серпня 2016 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України зазначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 міститься висновок, що"недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".
Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації У випадку недодержання встановленої форми укладення договору довічного утримання (догляду) він вважається недійсним (стаття 745 ЦК України).
У частині першій статті 215 ЦК України зазначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 ЦК України.
Тобто, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину має бути вільним і відповідати його волі.
Договір довічного утримання є правочином, тому його чинність пов`язується з вимогами, встановленими для чинності будь-якого правочину.
Судами установлено, що позивачем при розгляді справи в суді першої та апеляційної інстанцій не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, на якій посилається позивач у його позові, а саме, що будинок АДРЕСА_1, який є предметом оспорюваного договору довічного утримання, на час його укладення не був особистою власністю ОСОБА_5, перебував у спільній сумісній власності певних осіб та відповідно право власності на нього входить (повністю або частково) до спадкового майна ОСОБА_3 .
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку із його необґрунтованістю.
Що стосується доводів касаційної скарги позивача, що суди безпідставно не залишили його позов без розгляду у зв`язку із його неявкою до суду першої інстанції та позбавили права на подання доказів у справі, то вони не є обґрунтованими, оскільки не свідчать про незаконність оскаржуваних рішень, враховуючи наступне.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статі 410 ЦПК України).
Матеріалами справи підтверджено, що позивач був повідомлений належним чином про розгляд справи в суді першої інстанції (а.с. 34, 41, 64) та відповідно не був позбавлений права на подання доказів та клопотань про їх витребування в порядку, визначеному ЦПК України, в тому числі і в суді апеляційної інстанції, і доказів необґрунтованої відмови судів щодо цього позивачем не надано. Разом із цим, позивач не був позбавлений права на подання заяви про залишення його позову без розгляду, оскільки статтею 257 ЦПК України передбачено право, а не обов`язок суду залишити позов без розгляду у разі повторної неявки позивача до суду.
Як вбачається із прохальної частини касаційної скарги, позивач, обґрунтовуючи її тим, що суди безпідставно не залишили його позов без розгляду у зв`язку із неявкою на судові засідання до суду першої інстанції, просить Верховний Суд скасувати оскаржувані рішення і позов задовольнити (а не залишити позов без розгляду), що в даному випадку суперечить його попередній поведінці та є недопустимим.
Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини (зокрема у справі "Пономарьов проти України") сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
При цьому, колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові відповідають критерію обґрунтованості.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.