Постанова
Іменем України
22 липня 2021 року
м. Київ
справа № 280/1710/18
провадження № 61-18514св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, відповідачі - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 08 вересня 2020 року в складі судді Василенка Р. О. та постанову Житомирського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу з 02 квітня 2004 року по 13 серпня 2013 року.
Позовна заява мотивована тим, що з 02 квітня 2004 року по 13 серпня 2013 року він проживав з колишньою дружиною ОСОБА_2 однією сім`єю, підтримуючи фактичні шлюбні стосунки. В цей час вони вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, піклувалися один про одного. Проживали вони в будинку АДРЕСА_1, переїхавши з м. Житомира після продажу належної позивачу на праві власності квартири та придбання будинку. У цьому будинку мали зареєстроване місце проживання позивач, відповідач, їх дочка ОСОБА_4 та мати позивача ОСОБА_3 . У вказаний період часу сторони здійснили добудову до будинку, позивач оплачував витрати на оформлення документів на будинок, вони разом їздили відпочивати, святкували дні народження, новий рік та інші свята, зустрічались з друзями. Наприкінці 2013 року стосунки між ними погіршились, позивач дізнався, що відповідач отримала 13 серпня 2013 року свідоцтво про розірвання шлюбу (який розірвано рішенням суду від 01 березня 2004 року) та намагалася виселити з будинку його матір, повідомила, що хоче продати будинок, власником якого є вона та їх дочка. Тому в 2014 році позивач звернувся до суду з позовом про визнання майна спільною сумісною власністю. Проте в суді відповідач запевнила, що позивач також має право на спірний будинок та його поділять добровільно, а тому його позов був залишений без розгляду. Однак після цього відповідач не вчинила ніяких дій щодо оформлення документів для поділу спірного будинку, у зв`язку із чим 18 лютого 2018 року позивач звернувся до поліції із заявою про вчинення шахрайських дій відповідачем, а остання направила вимогу його матері про виселення з будинку, мотивуючи тим, що співвласниками цього будинку є відповідач та дочка сторін.
Таким чином, враховуючи, що сторони з 02 квітня 2004 року по 13 серпня 2013 року не перебували в іншому шлюбі, підтримували особисті сімейні стосунки, проживали разом, вели спільне господарство, придбали спірний будинок, а тому наявні підстави для задоволення заявлених позивачем позовних вимог.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 08 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу в період з 02 квітня 2004 року по 13 серпня 2013 року. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення судів мотивовані тим, що позивачем доведено належними та допустимими доказами його вимоги. Зокрема, ним доведено факт проживання із відповідачем у відповідний період часу, ведення спільного господарства, тобто наявності між сторонами сімейних стосунків за відсутності між ними зареєстрованого шлюбу. Встановлення такого факту необхідно позивачу для визнання майна, а саме будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю. Судами визнано необґрунтованою заяву відповідача про застосування позовної давності у цій справі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргуна рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 08 вересня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року.
У касаційній скарзіпредставник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 08 вересня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Коростишівськогорайонного суду Житомирської області від08 вересня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від25 листопада 2020 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності відповідача та її представника. Апеляційний суд ухвалив оскаржувану постанову та застосував матеріальні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 07 лютого 2018 року в справі № 127/1765/16-ц, від 19 травня 2020 року в справі № 453/968/17, від 14 лютого 2018 року в справі № 129/2115/15-ц, а також у постановах Верховного Суду України: від 23 вересня 2015 року в справі № 6-1026цс15, від 12 грудня 2012 року в справі № 6-148цс12. Відповідач вважає, що позивачем не доведено факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу після його розірвання між сторонами. Також зазначає, що судами безпідставно відмовлено у застосуванні позовної давності. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
У січні 2021 року ОСОБА_1 надіслав до суду відзив на касаційну скаргу в якому вказував на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів - без змін.
У січні 2021 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 надіслав до суду відзив на касаційну скаргу, просивши суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Однак, в порушення вимог частини п`ятої статті 178 та частини четвертої статті 395 ЦПК України, до відзиву не додано належних доказів його надсилання іншим учасникам справи, зокрема, позивачу ОСОБА_1, а тому в силу частини четвертої статі 183 ЦПК України відзив повертається без розгляду особі, яка його подала.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в шлюбі з 1988 року.
Під час перебування у шлюбі у них народилася дочка - ОСОБА_7 .
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 01 березня 2004 року шлюб між сторонами розірвано.
Згідно копій паспортів сторін, які наявні у справі, відповідач ОСОБА_2 мала зареєстроване місце проживання в будинку АДРЕСА_1 з 26 жовтня 2004 року, а позивач ОСОБА_1 - з 28 жовтня 2008 року.
У заяві від 23 липня 2004 року, адресованій приватному нотаріусу Житомирського міського нотаріального округу Сербіній О. П., ОСОБА_2 зазначала, що дає згоду на продаж її чоловіком ОСОБА_1 частини квартири АДРЕСА_2 .
Згідно довіреності від 06 липня 2004 року, посвідченої приватним нотаріусом Коростишівського районного нотаріального округу Самойленком А. Г. та зареєстрованої в реєстрі за № 981, ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 на продаж квартири АДРЕСА_2 та здійснити зняття його з реєстраційного обліку у цій квартирі.
04 вересня 2009 року ОСОБА_8, від імені якої діяла ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 та ОСОБА_7 купили будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку площею 0,0782 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
У акті обстеження житлово-побутових умов від 02 жовтня 2018 року зазначено, що у будинку АДРЕСА_1 з дня його придбання у вересні 2004 року і по день складення акту, фактично проживають ОСОБА_1 та його мати ОСОБА_3 ; до вересня 2013 року у будинку проживали однією сім`єю ОСОБА_2 - колишня дружина ОСОБА_1 та їх дочка ОСОБА_9 .
Згідно довідки АТ "СГ ТАС" від 15 січня 2019 року ОСОБА_1 укладав договір АА-256644 від 27 січня 2011 року обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на транспортний засіб марки NISSAN X-TRAIL 2002 року випуску, державний номер НОМЕР_1, який належав відповідачу; 29 січня 2012 року позивачем був укладений аналогічний договір АВ-2417223.
Свідки ОСОБА_10, ОСОБА_11, які були друзями сторін підтвердили, що у вказаний позивачем період сторони жили разом, проводили ремонт будинку, придбали автомобіль, разом їздили на відпочинок, були на святах. Свідки ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, також підтвердили спільне проживання сторін у будинку, проведення його ремонту та наявність притаманних подружжю відносин. Свідки ОСОБА_18 та ОСОБА_19 зазначили, що їм не відомо про наявність або відсутність сімейних стосунків між сторонами. Свідок ОСОБА_9 заперечувала проти факту проживання сторін однією сім`єю.
Судами встановлено, що з 02 квітня 2004 року по 13 серпня 2013 року сторони проживали та мали спільне зареєстроване місце проживання у будинку АДРЕСА_1, змінивши місце проживання на зазначене після продажу квартири в м. Житомирі та купівлі цього будинку 04 вересня 2004 року. У вказаний період між сторонами продовжувались притаманні подружжю відносини, зокрема, вони разом проживали у вказаному будинку і мали зареєстроване місце проживання за цією адресою, спільно проводили відпочинок, спільно зустрічались з друзями на свята, проводили ремонт в будинку, що підтверджується показаннями свідків, допитаних у суді першої інстанції та дослідженими фотознімками зі спільного відпочинку сторін у вказаний період; сторони мали спільний бюджет та вели спільне господарство.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України зазначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Частиною другою статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя (частина перша та друга статті 21 СК України).
Згідно із частиною першою статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.
Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року в справі № 588/350/15.
Вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільно нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки. Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц).
У статті 29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Згідно копій паспортів сторін відповідач ОСОБА_2 мала зареєстроване місце проживання в будинку АДРЕСА_1 з 26 жовтня 2004 року, а позивач ОСОБА_1 - з 28 жовтня 2008 року.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що після розірвання шлюбу між сторонами, а саме, з 02 квітня 2004 року по 13 серпня 2013 року вони продовжували проживати разом та були зареєстровані за спільним місцем проживання у будинку АДРЕСА_1 . У вказаний період між сторонами продовжувались притаманні подружжю відносини, зокрема, вони мали спільний бюджет та вели спільне господарство, проводили ремонт в зазначеному будинку, користувалися спільно іншим майном (в тому числі, автомобілем), спільно проводили відпочинок, зустрічались з друзями на свята.
При розгляді справи відповідачем не надано до суду належних та допустимих доказів на спростування відповідних обставин та заявлених позовних вимог ОСОБА_1 .
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у цій справі, дійшли правильного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 у зв`язку із його обґрунтованістю.
Аргументи касаційної скарги про безпідставне незастосування судами позовної давності є безпідставними, враховуючи наступне.
Судами установлено, що під часрозгляду справи № 280/1343/14-ц (за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_9, третя особа - ОСОБА_3, про визнання майна спільною сумісною власністю) відповідач визнала право позивача на спірний будинок, що підтверджується ухвалою Користишівського районного суду Житомирської області від 21 серпня 2014 року, а тому позов у цій справі було залишено без розгляду за заявою позивача. Однак, у подальшому відповідач не вчинила дій щодо позасудового оформлення поділу будинку між сторонами (відмовилась вчиняти дії щодо нотаріального оформлення прав позивача на спірний будинок та направила вимогу матері позивача про виселення з будинку), у зв`язку з чим 18 лютого 2018 року ОСОБА_1 був змушений звернувся до поліції із заявою про вчинення шахрайській дій з боку відповідача. Тобто, саме з цього часу позивач дізнався про порушення його прав щодо спірного будинку, а тому строк позовної давності позивачем не пропущений.
Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать практиці Верховного Суду України та Верховного Суду, яка викладена в наведених ним у касаційній скарзі відповідних постановах є необґрунтованими, оскільки у наведених заявником рішеннях судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів. Зокрема, судами у цій справі встановлено факт, який не спростовано відповідачем, щодо спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу у відповідний період часу.
Аргументи касаційної скарги щодо розгляду апеляційним судом справи за відсутності відповідача та її представника не заслуговують на увагу, оскільки сторона відповідача була повідомлена належним чином про розгляд справи в апеляційному суді (т.2, а.с. 44, 53, 74, 78), а тому розгляд справи за відсутності такої особи у разі її неявки до суду з причин, які визнані судом неповажними, не свідчить про недотримання судом апеляційної інстанції при розгляді цієї справи статті 372 ЦПК України.
Наведені у касаційній скарзі інші доводи щодо необґрунтованості заявлених позовних вимог були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставамидля скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
При цьому, колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові відповідають критерію обґрунтованості.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.