Постанова
Іменем України
21 липня 2021 року
м. Київ
справа № 335/13202/18
провадження № 61-11997св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна",
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 листопада 2019 року в складі судді Калюжної В. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 04 березня 2020 року в складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Кухара С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" (далі - ТОВ "ОТП Факторинг Україна") про захист прав споживачів, визнання пункту кредитного договору недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 26 жовтня 2006 року між ним та акціонерним комерційним банком України "Райффайзенбанк Україна" (далі - АКБУ "Райффайзенбанк Україна"), правонаступником якого є ТОВ "ОТП Факторинг Україна" укладено кредитний договір № CNL-201/077/2006.
Відповідно до умов договору банк надав позивачу кредит на споживчі цілі в сумі 150 000,00 грн на строк 120 місяців, а позичальник зобов`язувався повернути його та сплатити відсотки за користування кредитом. Відсоткова ставка по кредиту становила 5,5% річних та FIDR, яка буде визначатись самостійно банком. Пунктом 4.1.1. кредитного договору передбачено плату за порушення прийнятих на себе зобов`язань про повернення кредитних коштів, сплати відсотків за користування кредитними коштами у визначені договором строки, згідно якого позичальник зобов`язаний сплатити банку пеню у розмірі 1 % від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожен день прострочки.
На думку позивача, вимога про нарахування та сплату пені за договором кредиту в розмірі 1 % від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожний день прострочки створює умови, при яких за 50 днів прострочення повернення кредиту у банку виникає право на стягнення непропорційно великої компенсації, що згідно статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" є несправедливою умовою договору. Враховуючи загальний строк позовної давності по пені в 1 рік, вказана несправедлива умова договору, дозволяє, окрім відсотків по кредиту, стягнути з позичальника 365 % пені від суми заборгованості по кредиту, що є несправедливим по відношенню до позичальника. Позивач вважає, що пункт 4.1.1 кредитного договору не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. У зв`язку із зазначеними обставинами він просив суд визнати недійсним пункт 4.1.1. кредитного договору від 26 жовтня 2006 року № CNL-201/077/2006.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 04 березня 2020 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Рішення судів мотивовані тим, що Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
За результатом розгляду справи № 335/14395/14-ц 25 жовтня 2017 року ухвалено рішення Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" суму заборгованості за договором № CNL-201/077/2006 від 26 жовтня 2006 року у розмірі 2 785 646,02 грн, яка складається з: 77 217,85 швейцарських франків, що за офіційним курсом НБУ станом на 10 березня 2015 року складає 1 829 546,84 грн боргу по кредиту та 956 099,18 грн пені, нарахованої на суму заборгованості в розмірі 1 % на кожний день прострочення кредиту. На переконання суду, нарахування неустойки у розмірі, який не перевищує розміру заборгованості за кредитом та відсотками за користування кредитом, не можна вважати явно дискримінаційною умовою, яка може призвести до істотного дисбалансу у правах та зобов`язаннях сторін.
З огляду на те, що ОСОБА_1 після укладення договору, а також протягом року після ухвалення судом рішення про стягнення з нього заборгованості за договором кредиту, в тому числі і застосування наслідків п. 4.1.1. договору кредиту, не звертався до суду з вимогами про визнання недійсним цього пункту договору, суди дійшли висновку, що ні в момент укладення такого договору, ні після ухвалення судового рішення, вищевказаний пункт договору він не вважав дискримінаційним, а пред`явлення ним позову фактично є намаганням уникнути необхідності виконання зобов`язань за договором кредиту та виконання рішення суду, яке у разі набрання ним законної сили підлягатиме обов`язковому виконанню. Рішенням суду у справі № 335/14395/14-ц, яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного пункту кредитного договору.
Суди дійшли висновків, що пунктом 4.1.1. кредитного договору права ОСОБА_1 як споживача фінансових послуг не порушені.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
06 серпня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 04 березня2020 року.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить суд касаційної інстанції скасуватирішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 листопада2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 04 березня 2020 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року справу № 335/13202/18 призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки умова кредитного договору, визначена в пункті 4.1.1. щодо права кредитора нараховувати пеню в розмірі 1 % за кожен день прострочення є несправедливою та створює істотний дисбаланс сторін, порушує права позичальника як споживача. У зв`язку із цим відвідний пункт договору згідно статті 18 Закону України "Про захист права споживачів" має бути визнаний недійсним. При розгляді справи апеляційним судом не враховано висновки про застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду від: 06 березня 2018 року в справі № 487/7824/15-ц, від 15 березня 2018 року в справі № 752/18046/14-ц, від 28 березня 2018 року справі № 761/7956/16-ц. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників справи
У встановлений ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року строк відзив на касаційну скаргу від ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
26 вересня 2006 року між ОСОБА_1 та АКБУ "Райффайзенбанк Україна", правонаступником якого є ТОВ "ОТП Факторинг Україна" укладено кредитний договір № CNL-201/077/2006.
Згідно пункту 2 частини 1 кредитного договору, банк надає позичальнику кредит на споживчі цілі в сумі 150 000,00 грн.. Дата остаточного повернення кредиту - 26 жовтня 2016 року.
Пунктом 3 частини 1 кредитного договору передбачено відсоткову ставку за користування кредитом у фіксованому розмірі 5,5 % річних та FIDR, яка буде визначатись самостійно банком.
Пунктом 4.1.1. частини № 2 кредитного договору встановлено, що за порушення прийнятих на себе зобов`язань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визначені цим договором строки, позичальник зобов`язаний сплатити банку пеню в розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожен день прострочки. Зазначена пеня сплачується додатково до прострочених сум.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 жовтня 2017 року у справі № 335/14395/14-ц за позовом ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про солідарне стягнення заборгованості за кредитними договорами стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" заборгованість за кредитним договором від 01 листопада 2005 року № CNL-201/046/2005 у розмірі 2 208 992,67 грн; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" заборгованість за кредитним договором від 26 жовтня 2006 року № CNL-201/077/2006 у сумі 2 785 546,02 грн.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 15 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 20 березня 2020 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 жовтня 2017 року у справі скасовано в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" заборгованості за кредитним договором від 01 листопада 2005 року № CNL-201/046/2005 у сумі 2 208 992,67 грн та судового збору у сумі 1 827,00 грн, та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову; в решті рішення суду першої інстанції залишене без змін.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Рішення судів у даній справі, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги частково.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенціїкожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Стаття 627 ЦК України визначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Відповідно до частин першої та третьої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
При цьому споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України "Про захист прав споживачів", є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Згідно зі статтею 18 Закону України "Про захист прав споживачів" продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовʼязків на шкоду споживача.
Відповідно до пункту п`ятого частини третьої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад пʼятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.
Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому.
Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від: 06 березня 2018 року в справі № 487/7824/15-ц, від 28 березня 2018 року справі № 761/7956/16-ц.
Вимога про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є завищеною, не відповідає передбаченим у пункті шість статті 3, частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати зі споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.
З огляду на приписи частини третьої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту, щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту.
Судами встановлено, що 26 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та АКБУ "Райффайзенбанк Україна", правонаступником якого є ТОВ "ОТП Факторинг Україна" укладено кредитний договір № CNL-201/077/2006, відповідно до якого банк надав позивачу кредитні кошти в сумі 150 000,00 грн зі сплатою відсотків - фіксованої стави 5 % річних та FIDR на строк 120 місяців.
Відповідно до пункту 4.1.1 частини № 2 кредитного договору за порушення зобов`язань з повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визначені цим договором строки позичальник зобов`язаний сплатити банку пеню в розмірі 1 % від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожен день прострочки. Зазначена пеня сплачується додатково до прострочених сум.
Пункт 4.1.1 частини № 2 кредитного договору щодо встановлення відповідальності за невиконання умов договору у вигляді пені у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожен день прострочки є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обовʼязківпозивача як споживача послуг банку, оскільки така умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад 50 % вартості продукції) у разі невиконання ним зобовʼязань за договором.
Зазначені обставини також підтверджуються рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 25 жовтня 2017 року в справі № 335/14395/14-ц, яким стягнуто з ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитним договором від 26 жовтня 2006 року№CNL-201/077/2006 у розмірі2 785 646,02 грн, що складається з боргу по кредиту - 1 829 546,84 грнта пені - 956 099,18 грн, яка нарахована на суму заборгованості в розмірі 1 % за кожен день прострочення кредиту. Нарахована сума пені перевищує 50 % від суми кредиту (956 099,18 > 1 829 546,84 * 50 %).
Верховний Суд дійшов висновку про те, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково не визнали несправедливими оспорюваний пункт 4.1.1. кредитного договору з посиланням на те, що він встановлює вимогу зі сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації у разі невиконання ним зобов`язань за договором та неправильно застосували до спірних правовідносин статтю 18 Закону України "Про захист прав споживачів".
Такі висновки щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду від: 15 березня 2018 року в справі № 752/18046/14-ц, від 21 березня 2018 року в справі № 752/5032/15-ц.
Посилання судів в оскаржуваних рішеннях щодо необґрунтованості заявлених позовних вимог позивача, оскільки Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору, є помилковими, оскільки спростовуються рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011.
Свобода договору, право споживача відмовитися від укладення договору про надання споживчого кредиту або відкликати згоду на укладення такого договору, а також право суду зменшити розмір неустойки не звільняє банк від обов`язку укладати правочин відповідно до вимог актів цивільного законодавства, в тому числі, з урахуванням вимог законодавства про захист прав споживачів.
Також є помилковим посилання судів на обставини, встановлені у справі № 335/14395/14-ц в частині стягнення суми пені на підставі пункту 4.1.1. кредитного договору, що свідчить про його дійсність та має приюдиційне значення, оскільки у наведеній справі не було предметом спору встановлення недійсності цього пункту кредитного договору, а тому судами не оцінювалося його відповідність вимогам законодавства України, зокрема, Закону України "Про захист прав споживачів".
Законодавством України встановлено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (позовна давність), та наслідки спливу такого строку.
У статтях 256-258 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (стаття 259 ЦК України).
Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255цього Кодексу.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
У частині першій статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (стаття 236 ЦК України).
Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.
Такий правовий висновок щодо обчислення позовної давності у спорах про визнання правочину недійсним викладена у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року в справі № 6-75цс15.
Стаття 267 ЦК України встановлює, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
У відзиві на позову заяву ОСОБА_1 відповідач ТОВ "ОТП Факторинг Україна" вказував на пропуск позивачем позовної давності та просив суд відмовити у задоволенні позову із цих підстав (а. с. 25-26).
Як вбачається із оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій не було надано оцінки вищезазначеній заяві про застосування позовної давності та як наслідок не наведено мотивів щодо незастосування/застосування заявленої відповідачем позовної давності.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через його необґрунтованість. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. (частина перша статті 400 ЦПК України). Тобто, суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про застосування позовної давності у зв`язку із недослідженням та ненаданням оцінки відповідним обставинам апеляційним судом.
Вищезазначений висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц.
Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій при розгляді справи та ухваленні рішень помилково не надали оцінки заяві відповідача ТОВ "ОТП Факторинг України" про застосування позовної давності, а тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог саме з підстав їх необґрунтованості.