ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 липня 2021 року
м. Київ
справа №826/5347/18
адміністративне провадження №К/9901/68112/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Юрченко В.П.,
суддів: Васильєвої І.А., Пасічник С.С.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" на ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2018 року (суддя-доповідач Шелест С.Б., судді: Кузьмишина О.М., Пилипенко О.Є.) у справі №826/5347/18 за позовом Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" до Головного управління ДФС у Черкаській області, Державної фіскальної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, вимоги,
ВСТАНОВИВ:
Публічне акціонерне товариство "Черкасиобленерго" (надалі - позивач, товариство, підприємство) звернулося до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Черкаській області (надалі - відповідач, податковий орган), Державної фіскальної служби України (надалі - ДФС України) про визнання протиправними та скасування вимоги від 1 січня 2018 року №Ю-7-17 про сплату боргу (недоїмки) та рішення ДФС України від 27 лютого 2018 року №7172/6/99-99-11-02-25 про результати розгляду скарги.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 липня 2018 року у задоволені адміністративного позову відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, яку ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року залишено без руху та надано апелянту десятиденний строк з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, зокрема, надати суду докази сплати судового збору у розмірі 14 252,60 грн.
На виконання вимог зазначеної ухвали, позивачем у якості доказів сплати судового збору надано до суду платіжні доручення від 14 березня 2018 року №2380 на суму 2400 грн, від 21 лютого 2018 року №1745 на суму 2 400 грн та від 6 листопада 2018 року №12325 на суму 9452,60 грн.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2018 року апеляційну скаргу повернуто позивачу з підстав неусунення ним недоліків апеляційної скарги.
Повертаючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанцій виходив з того, що позивачем в установлений судом строк не усунуто в повному обсязі недоліки апеляційної скарги (не надано доказів сплати судового збору у розмірі 4800 грн.)
Не погодившись з цією ухвалою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2018 року та направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду.
В обґрунтування вимог касаційної скарги позивач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке полягає у тому, що судом не враховано належну сплату судового збору позивачем у встановлені судом строки.
Верховний Суд, переглянувши ухвалу апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм процесуального права, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з таких мотивів.
Спірним питанням є правомірність повернення апеляційної скарги скаржнику з підстав неусунення апелянтом недоліків до апеляційної скарги, а саме, ненадання доказів сплати судового збору, що регулюється положеннями Кодексу адміністративного судочинства України.
До апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 Кодексу адміністративного судочинства України, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.
Пунктом 1 частини п`ятої статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України до апеляційної скарги додається, зокрема документ про сплату судового збору.
За змістом пункту 1 частини 4 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
Закон України "Про судовий збір" від 8 липня 2011 року №3674-VІ (у редакції Закону, чинній на час подання позовної заяви, далі - Закон № 3674-VI) визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.
Згідно з приписами частини першої статті 4 Закону №3674-VІ, судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розміру.
Відповідно до підпункту 2 пункту 3 статті 4 Закону №3674-VІ, за подання апеляційної скарги на рішення суду сплачується судовий збір у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
За подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий зір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру (частина третя статті 6 Закону №3674-VІ).
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року, якою апеляційну скаргу позивача залишено без руху та надано апелянту десятиденний строк з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, зокрема, надати суду докази сплати судового збору у розмірі 14 252,60 грн, отримано відповідачем 29 жовтня 2018 року.
На виконання вимог ухвали суду позивачем надано до суду платіжні доручення про сплату судового збору від 14 березня 2018 року №2380 на суму 2400 грн, від 21 лютого 2018 року №1745 на суму 2 400 грн та від 6 листопада 2018 року №12325 на суму 9452,60 грн.
Водночас, подані апелянтом в підтвердження сплати судового збору платіжні доручення від 14 березня 2018 року №2380 на суму 2400 грн та від 21 лютого 2018 року №1745 на суму 2400 грн не можуть вважатися належним доказом сплати судового збору у даній справі, що правильно визначено апеляційним судом в оскаржуваній ухвалі, оскільки вказані платіжні доручення не містять реквізитів, які б дали змогу ідентифікувати справу у якій такі були сплачені, судовий збір сплачено не на належний рахунок та датовані до подання адміністративного позову (02.04.2018) у даній справі.
Таким чином, апелянтом за подання апеляційної скарги сплачено 9452,60 грн, замість 14 252,60 грн, що свідчить про невиконання ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року, якою апеляційну скаргу позивача залишено без руху, що є підставою для повернення апеляційної скарги з огляду на положення пункту 1 частини 4 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Верховний Суд зазначає, що судом апеляційної інстанції надавалась можливість апелянту виконати вимоги ухвали апеляційного суду, проте ним вимоги не були виконані.
Відтак, дії суду апеляційної інстанції під час отримання апеляційної скарги, в тому числі перевірка її на відповідність вимогам Кодексу адміністративного судочинства України здійснена правильно. Одним з таких етапів перевірки є визначення дотримання апелянтом вимог щодо сплати судового збору, несплата якого є підставою для залишення її без руху, із наданням десятиденного строку для усунення таких недоліків.
Верховний Суд, аналізуючи надані платіжні доручення не може погодитись з доводами скаржника про належну сплату ним судового збору у визначений апеляційним судом строк.
Враховуючи наведене, Суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, не спростованими доводами касаційної скарги, про наявність законних підстав для повернення апеляційної скарги скаржнику.
Суд касаційної інстанції визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм процесуального права, чинного на час постановлення спірної ухвали.
Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України (у чинній редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій
На підставі викладеного, керуючись статтями 341, 345, 349, 350 Кодексу адміністративного судочинства України,