Постанова
Іменем України
27 липня 2021 року
м. Київ
справа № 759/7645/18
провадження № 61-7900св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідачка - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 04 грудня 2019 року у складі судді Величко Т. О. та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2020 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Левенця Б. Б.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який надалі уточнила, до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
На обґрунтування позову посилалася на те, що 27 жовтня 2008 року вона позичила ОСОБА_2 64 000 дол. США. На підтвердження укладення договору позики, його умов та факту передачі грошових коштів відповідачка надала розписку від 27 травня 2015 року та зобов`язалась повернути борг до 27 липня 2015 року.
Під час подачі позову до суду вона допустила описку у першому абзаці позовної заяви щодо дати отримання грошових коштів: зазначено 27 травня 2015 року замість 27 жовтня 2008 року.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 взяті 27 жовтня 2008 року у борг кошти у визначений строк не повернула, позивачка просила стягнути з відповідачки на свою користь заборгованість у сумі 2 385 258,55 грн, яка складається із: 1 667 440 грн - неповернуті кошти за розпискою; 578 439,55 грн - інфляційні втрати за період з 28 липня 2015 року до 10 травня 2018 року; 139 380 грн - три відсотки річних за період з 28 липня 2015 року до 10 травня 2018 року.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 04 грудня 2019 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою про позику грошових коштів від 27 травня 2015 року у розмірі 2 385 258,55 грн, яка складається із: 1 667 440 грн - неповернуті кошти за розпискою; 578 439,55 грн - інфляційні втрати; 139 380 грн - три відсотки річних. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка не виконала взяті на себе зобов`язання, не повернула позику, яку отримала 27 жовтня 2008 року, ні в установлений договором строк, ні надалі, тому позов є доведеним та обґрунтованим.
Постановою Київського апеляційного суду від 12 березня 2020 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 04 грудня 2019 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення інфляційних втрат скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні цієї частини вимог. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 04 грудня 2019 року в частині визначення загальної суми, що підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1, та в частині стягнення судового збору змінено: зменшено загальну суму стягнення з 2 385 258,55 грн до 1 806 820 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики в сумі 64 000 дол. США, що в еквіваленті становить 1 667 440 грн, та 139 380 грн - три відсотки річних, є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Проте, стягуючи з відповідачки на користь позивачки інфляційні втрати у розмірі 578 439,55 грн, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що предметом грошового зобов`язання за вказаним договором позики є грошові кошти, визначені у доларах США, і втрати від знецінення національної валюти відновлені шляхом застосування еквіваленту іноземної валюти за курсом, встановленим Національним банком України, тому ця вимога задоволенню не підлягає.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У травні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 04 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2020 року, справу направити для розгляду до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не надав правового аналізу тому, що правовідносини позики виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 27 листопада 2008 року - в день укладення нотаріально посвідченого договору позики та договору іпотеки на аналогічну суму позики, а інших коштів від позивачки вона не отримувала. Судом не досліджені умови та обставини, за яких була написана розписка від 27 травня 2015 року. Розписка написана під впливом психологічного примусу та погроз, про що свідчить надана відповідь Святошинським управлінням поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві від 15 квітня 2019 року. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа, наданого для підтвердження позову, чого суди до уваги не взяли. Суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.
У липні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 рокувідкрито касаційне провадження у цій справі.
Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2021 року, з урахуванням ухвали від 20 липня 2020 року про виправлення описки, справу призначено до розгляду на 27 липня 2021 року.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що 27 листопада 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики грошових коштів з вимогою повернення, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марченко О. І. та зареєстрований у реєстрі за № 6420. За умовами зазначеного договору ОСОБА_1 надала в борг, а ОСОБА_2 взяла в борг 435 200 грн, що в еквіваленті на момент укладення договору становило 64 000 дол. США, та зобов`язалася повернути кошти готівкою у строк до 27 червня 2009 року (а. с. 43).
27 листопада 2008 року на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 27 листопада 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марченко О. І. та зареєстрований у реєстрі за № 6422. За умовами зазначеного договору іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 45, 46).
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 16 травня 2013 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції в м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка є власністю ОСОБА_2, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Назарчук О. В. від 18 березня 2003 року та зареєстрованого в реєстрі за № 1359, шляхом надання іпотекодержателю ОСОБА_1, згідно з договором іпотеки від 27 листопада 2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, права на продаж предмета іпотеки - двокімнатної квартири АДРЕСА_1 (а. с. 47).
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 10 вересня 2013 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 16 травня 2013 року змінено, викладено абзац другий резолютивної частини у такій редакції: "Звернути стягнення в сумі 435 200,00 грн. за договором позики, укладеним 27.11.2008 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, на предмет іпотеки - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Назарук О.В. від 18 березня 2003 р., зареєстрованого в реєстрі №1359, шляхом надання права іпотекодержателю ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 на продаж предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1 будь-якій особі-покупцеві. Ціну продажу предмету іпотеки визначити на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на час його продажу. В іншій частині рішення суду залишити без змін." (а. с. 48, 49).
Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що ОСОБА_2 не виконала зобов`язання в сумі 435 200 грн за договором позики від 27 листопада 2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марченко О. І. та зареєстрованим у реєстрі за № 6420.
Також суди попередніх інстанцій встановили, що 27 жовтня 2008 року ОСОБА_2 отримала за іншим договором позики у ОСОБА_1 64 000 дол. США, на підтвердження чого 27 травня 2015 року написала розписку про те, що зобов`язується повернути борг до 27 липня 2015 року (а. с. 8). Суди дійшли висновку, що розписка написана без примусу.
Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі
№ 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18) та від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18).
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження
№ 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Предметом цього позову є стягнення грошових коштів у сумі 64 000 дол. США, отриманих у борг 27 жовтня 2008 року, що підтверджується розпискою від 27 травня 2015 року, згідно з якою ОСОБА_2 зобов`язалась повернути борг ОСОБА_1, який взяла 27 жовтня 2008 року, у сумі 64 000 дол. США до 27 липня 2015 року.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивачка довела факт отримання відповідачкою грошових коштів у позику, на підтвердження чого до суду подано письмовий доказ - розписку від 27 травня 2015 року.
Відповідачка не спростувала, що спірні кошти 27 жовтня 2008 року вона не отримувала, як і не довела, що ці кошти, з приводу яких вона видала розписку від 27 травня 2015 року, та кошти, одержані за договором позики від 27 листопада 2008 року, є одними і тими ж.
Апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що відповідачка повинна повернути суму позики у розмірі 1 667 440 грн та три відсотки річних у розмірі 139 380 грн.
Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, є безпідставними, оскільки висновки щодо застосування норм матеріального права у зазначеній справі є аналогічні тим, до яких дійшли суди у справі, яка переглядається. Встановлення різних фактичних обставин у справі, які полягають у доведеності факту отримання чи неотримання грошових коштів у борг, не свідчить про різне застосування норм права у подібних правовідносинах.
Доводи заявника про те, що правовідносини позики виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 27 листопада 2008 року - в день укладення нотаріально посвідченого договору позики та договору іпотеки на аналогічну суму позики, та про те, що судом не досліджені умови та обставини, за яких була написана розписка від 27 травня 2015 року, є безпідставними, оскільки розписка позичальника є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошових коштів позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, проте у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Отже, розписка від 27 травня 2015 року підтверджує факт передачі їй позивачкою в позику грошових коштів та факт укладення між сторонами договору позики.
Доводи касаційної скарги про те, що розписка написана під впливом психологічного примусу та погроз, про що свідчить надана Святошинським управлінням поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві відповідь від 15 квітня 2019 року, є необґрунтованими, оскільки з тексту розписки від 27 травня 2015 року випливає, що ОСОБА_2 власноручно зазначила, що розписка написана нею без примусу.
Посилання заявника на порушення судом першої інстанції правил підсудності є необґрунтованими, оскільки позивачка зазначила, що останнє відоме зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 - АДРЕСА_2, що підтверджується довідкою форми № 3 від 14 листопада 2008 року за № 1382.
Інші аргументи касаційної скарги є ідентичними доводам, що були викладені в апеляційній скарзі, були предметом перевірки судом апеляційної інстанції, яким надана належна оцінка. Відповідно до повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та здійснювати переоцінку доказів.