Постанова
Іменем України
28 липня 2021 року
м. Київ
справа № 295/14938/17
провадження № 61-2930св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство "Альфа-Банк",
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 14 вересня 2020 року в складі судді Слюсарчук Н. Ф. та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 січня 2021 року в складі колегії суддів: Галацевич О. М., Григорусь Н. Й., Микитюк О. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк", банк), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовну заяву мотивовано тим, що 28 вересня 2007 року між ПАТ "Укрсоцбанк" і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 284/24-37, відповідно до умов якого останньому надано кредит у розмірі 252 500 грн зі строком повернення до 27 вересня 2017 року.
У звʼязку із невиконання позичальником умов договору станом на 29 листопада 2017 року виникла заборгованість за кредитом в сумі 627 832,83 грн, з яких 245 154,88 грн - сума основної заборгованості, 320 973,43 грн - заборгованість за відсотками, 80 886,67 грн - інфляційні втрати за кредитом та 20 506,97 грн - інфляційні втрати за відсотками, яку банк просив стягнути із відповідачана свою користь.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 14 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 27 січня 2021 року, у задоволенні позову АТ "Альфа-Банк" відмовлено у зв`язку зі спливом строку позовної давності.
Судові рішення мотивовані тим, що банк, надіславши позичальнику вимогу про погашення кредитної заборгованості відповідно до положень статті 1050 ЦК України та пункту 3.3.15 кредитного договору, змінив строк виконання зобов`язання, який має обчислюватися з 30 червня 2011 року, а тому звернувшись до суду із цим позовом у грудні 2017 року, пропустив трирічний строк позовної давності, про наслідки застосування якої заявив відповідач.
При цьому суди вважали необґрунтованими посилання позивача на переривання строку позовної давності у зв`язку із частковою сплатою ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, оскільки позивачем не доведено, що ці платежі здійснив особисто позичальник, а не будь-яка інша особа.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У лютому 2021 року АТ "Альфа-Банк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 14 вересня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 січня 2021 року у вказаній вище справі.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 640/18354/14-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що останній платіж на погашення кредитної заборгованості позичальник здійснив у грудні 2013 року, а тому строк позовної давності слід рахувати саме з цього часу. Крім того, зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 до ПАТ "Укрсоцбанк" про захист прав споживача та визнання недійсним договору (справа № 295/5420/16-ц) вбачається, що позичальник належним чином виконував зобовʼязання за кредитним договором від 28 вересня 2007 року до 2015 року. Строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом був пропущений банком з поважних причин, а саме у звʼязку із зверненням банку у листопаді 2015 року до третейського суду з метою стягнення заборгованості із ОСОБА_1 .
У травні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 22 квітня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
28 вересня 2007 року між АКБ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1 укладено договір невідновлювальної кредитної лінії № 284/24-37, згідно із яким ОСОБА_1 отримав грошові кошти в сумі 252 500грн. зі строком повернення до 27 вересня 2017 року.
Згідно із пунктом 3.3.15 кредитного договору №284/24-37 від 28 вересня 2007 року позичальник зобов`язаний на вимогу кредитора у випадках, передбачених пунктами 2.7, 2.11.3, 3.2.7 цього договору достроково, протягом 30 календарних днів після отримання позичальником письмової вимоги кредитора, повернути кредит, сплатити проценти, комісії, можливу неустойку (пеню, штраф), а також достроково виконати свої зобов`язання у випадках, порядку та строки, що передбачені у пункті 5.4 цього договору.
07 червня 2011 року ПАТ "Укрсоцбанк" направило на адресу ОСОБА_1 претензію про погашення заборгованості за кредитним договором № 284/24-37 від 28 вересня 2007 року станом на 07 січня 2011 року.
У лютому 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на позовну заяву, у якому просив застосувати наслідки спливу позовної давності.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частинами першою та третьою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
У справі що переглядається, установлено, що відповідач подав заяву про застосування строків позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Таким чином, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості у судовому порядку захистити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.
Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає у можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п`ята статті 267 ЦК України).
Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року № 14).
Таким чином, підставами для відмови в позові у зв`язку з пропуском позовної давності є наступні факти: доведеність порушення цивільного права або інтересу, за захистом якого особа звернулася до суду, закінчення перебігу встановленого законодавством строку звернення до суду, відсутність поважних причин його пропуску, заява сторони у справі про застосування позовної давності.
Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, від 22 липня 2014 року).
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту у цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов`язання, яким є строк виконання зобов`язання у повному обсязі (кінцевий строк повернення кредиту й платежів за ним), або у зв`язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково (правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14).
Установивши, що банк, надіславши позичальнику вимогу про погашення кредитної заборгованості відповідно до положень статті 1050 ЦК України та пункту 3.3.15 кредитного договору, змінив строк виконання зобовʼязання, який має обчислюватися з 30 червня 2011 року, а тому звернувшись до суду із цим позовом у грудні 2017 року, пропустив трирічний строк позовної давності, про наслідки застосування якої заявив відповідач, суди попередніх інстанцій дійшли правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
При цьому суди вважали необґрунтованими посилання позивача на переривання строку позовної давності у зв`язку із частковою сплатою ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором у період з 09 червня 2011 року до 25 грудня 2013 року, оскільки позивачем не доведено та зі змісту наданих ним документів не вбачається, що ці платежі здійснив особисто позичальник, а не будь-яка інша особа.
Аналогічні доводи банку, зазначені ним у касаційній скарзі, колегією суддів відхиляються, оскільки суди попередніх інстанцій надали оцінку платіжним дорученням як доказам, наданим позивачем на підтвердження переривання строку позовної давності, а суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Окрім того, обставини сплати позичальником боргу у період з червня 2011 року до грудня 2013 року не мають правового значення, оскільки з дати останнього платежа до дати звернення до суду з цим позовом строк позовної давності сплив.
Сплив позовної давності не припиняє зобовʼязання і не є підставою для припинення самого права, а лише позбавляє можливості одержати судовий захист свого порушеного цивільного права за умови заяви сторони у спорі до винесення судом рішення.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (§ 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Stubbings and Others v. the United Kingdom"; § 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду.
Безпідставними є також доводи банку про те, що позичальник належним чином виконував зобов`язання за кредитним договором від 28 вересня 2007 року та сплачував відповідні платежі на погашення заборгованості до 2015 року, оскільки на підтвердження цих доводів банк не надав належних та допустимих доказів, а суди попередніх інстанцій такі обставини не встановлювали.
Подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності (навіть у разі наступного закриття провадження у справі, а не відмови в позові або повернення позову), не перериває перебігу позовної давності, проте з урахуванням конкретних обставин справи може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.
До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати касаційного господарського суду у справі № 922/1467/19.
Враховуючи зазначене, не можуть бути також підставою для скасування оскаржуваних судових рішень й аргументи позивача про переривання строку позовної давності у зв`язку із зверненням банку до третейського суду із позовом про стягнення заборгованості із позичальника у листопаді 2015 року.
Цим доводам суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку, вважаючи, що звернення до неналежного суду не може бути поважною причиною для поновлення строку звернення до суду із цим позовом у розумінні положень частини пʼятої статті 267 ЦК України.
З огляду на вказаний припис (стаття 400 ЦПК України) Верховний Суд не перевіряє ті доводи касаційної скарги, які спрямовані на переоцінку доказів і на встановлення інших обставин справи, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій, зокрема і щодо вирішення судами попередніх інстанцій заяви позивача щодо поновлення строку позовної давності.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
При цьому посилання заявника на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 640/18354/14-ц, колегію суддів не приймаються до уваги, оскільки у цій постанові встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах, які безпосередньо стосуються правильності застосування місцевим та апеляційним судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до переоцінки доказів та встановлення нових обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" залишити без задоволення, а рішення Богунського районного суду м. Житомира від 14 вересня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 січня 2021 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.