Постанова
Іменем України
27 липня 2021 року
місто Київ
справа № 303/2476/20
провадження № 61-6430св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Мукачівська районна державна адміністрація Закарпатської області як орган опіки та піклування,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 вересня 2020 року у складі судді Монича В. О. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у складі колегії суддів: Собослоя Г. Г., Мацунича М. В., Джуги С. Д.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у травні 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про надання дозволу для тимчасового виїзду за кордон за адресою: АДРЕСА_1, неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та неповнолітньому ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 у її супроводі терміном на один рік.
Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_2, у якому у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, які після розірвання шлюбу залишилися проживати з матір`ю.
Стверджувала, що відповідач самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків, не піклується про дітей, має заборгованість за аліментами на дітей у розмірі 29 000, 00 грн.
У зв`язку з важким матеріальним становищем позивач у пошуках роботи виїхала до Чеської Республіки, де працює медичною сестрою в приватній клініці та отримує заробітну плату у розмірі, більшому за 1 000, 00 євро, що дозволяє їй утримувати себе та дітей, а тому має бажання, щоб діти проживали разом з нею за місцем її роботи. Термін дії робочої візи становить один рік.
Оскільки відповідач не надає дозвіл позивачу для тимчасового виїзду дітей за кордон, до Чеської Республіки, діти тимчасово проживають з бабусею.
У серпні 2019 року Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області ухвалено рішення про надання дозволу на виїзд дітей за кордон без згоди батька терміном на 60 днів, яке Закарпатським апеляційним судом залишено без змін. Термін дії цього дозволу закінчився, відповідач надати нотаріально посвідчену згоду на виїзд за кордон надати відмовляється.
Стислий виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову, зазначив, що вимоги позивача про надання дозволу на перебування дітей за кордоном (1 рік) свідчать про наміри матері вивезти дітей за межі України не тимчасово, а на весь період проживання ОСОБА_1 за межами України.
Мукачівська районна державна адміністрація Закарпатської області як орган опіки та піклування склала для суду письмовий висновок, відповідно до якого вважає доцільним надати дозвіл матері на виїзд дітей за кордон без згоди батька строком на 1 рік.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 вересня 2020 року позов задоволено.
Надано дозвіл для тимчасового виїзду за кордон, до Чеської Республіки, неповнолітнім ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2, у супроводі матері ОСОБА_1 . Здійснено розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції зробив висновок, що при вирішенні питання надання дозволу на виїзд неповнолітніх за кордон потрібно керуватися правилами для визначення місця проживання неповнолітніх з одним із батьків, а тому суд вважав, що необхідно надати дозвіл на виїзд в Чеську Республіку та проживання за кордоном неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та неповнолітньому ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 у супроводі матері ОСОБА_1 .
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 01 березня 2021 року рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 вересня 2020 року змінено, зазначено у резолютивній частині про надання дозволу для тимчасового виїзду за кордон терміном на один рік. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що місцевий суд не зазначив у рішенні термін виїзду, про який просила позивач.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_2 12 квітня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 вересня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Вивчивши зміст касаційної скарги, Верховний Суд встановив, що касаційна скарга містить визначення підстав касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження наведених судових рішень заявник визначив, що:
- оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права;
- судом апеляційної інстанції ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18) та постанові Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 643/1090/17 (провадження
№ 61-28548св18). Відповідно до зазначених висновків у такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є істотним інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди; також зазначено, що сама лише можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки; надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості.
Отже, серед підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявником зазначена та підстава, яка наведена у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_1 у червні 2021 року направила до Верховного Суду відзив, у якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2, залишити в силі рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 вересня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 березня 2021 року. Позивач зазначила, що заявник не надав жодного доказу порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, а також неправильного застосування норм матеріального права.
ОСОБА_2 надав відповідь на відзив на касаційну скаргу, у якій зазначив про необґрунтованість тверджень позивача.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 16 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені
пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційної скарги, за наслідками чого дійшов переконання, що оскаржувані судові рішення ухвалені без урахування правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до трудового договору від 03 вересня 2018 року ОСОБА_1 працює медичною сестрою у приватній клініці в АДРЕСА_2, має постійне місце роботи та отримує заробітну плату.
Позивач винаймає житло за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до договору про надання житла від 12 жовтня 2018 року і забезпечена житлом, де мають змогу також проживати діти.
У ОСОБА_1 наявний рахунок в банку Чеської Республіки, на якому знаходяться грошові кошти, що надає їй можливість утримувати своїх неповнолітніх дітей за кордоном.
У характеристиках, виданих Карпатським навчально-виховним комплексом "Загальноосвітня школа-сад І ступеня" стосовно неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4, зазначено, що їх вихованням та матеріальним забезпеченням займається мати ОСОБА_1, а батько дітей ОСОБА_2 ніколи не спілкувався з педагогами та не цікавився справами дітей у навчанні.
ОСОБА_2 має заборгованість зі сплати аліментів на утримання неповнолітніх дітей у розмірі 28 294, 00 грн згідно з розрахунком заборгованості зі сплати аліментів від 23 травня 2019 року, виданим державним виконавцем Мукачівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області.
Відповідно до висновку органу опіки та піклування Мукачівської районної державної адміністрації від 21 серпня 2020 року № 02-26/759 названий орган вважає доцільним надати дозвіл матері дітей ОСОБА_1 на виїзд ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за кордон без згоди батька ОСОБА_2 терміном на рік.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
За правилами статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
14 липня 2016 року внесено зміни до Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", які набрали чинності з 01 жовтня 2016 року, з нього вилучено норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.
З цього часу єдиним законодавчим актом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Водночас, за змістом статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли
16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:
- за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;
- без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Отже, тимчасовий виїзд дитини за кордон на підставі рішення суду передбачений законодавством та має відповідати найкращим інтересам дитини. Відповідний дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).
Визначаючи, чи відповідає найкращим інтересам дітей дозвіл на їх виїзд за кордон без згоди батька у супроводі матері, Верховний Суд врахував, що за встановлених фактичних обставин справи вихованням та матеріальним забезпеченням дітей займається їх мати ОСОБА_1, а тому, враховуючи працевлаштування ОСОБА_1 за кордоном, виїзд та проживання дітей за місцем тимчасового проживання матері відповідатиме якнайкращим інтересам дітей, які перебувають під її опікою та піклуванням, проте, враховуючи відмову батька у наданні дозволу на тимчасовий виїзд за кордон дітей у супроводі матері, спільне проживання дітей з матір`ю на час її роботи за кордоном є неможливим.
Верховний Суд врахував, що відповідач не звертався до суду з позовом про визначення місця проживання дітей разом з ним, відповідного рішення до суду не надано. Також заявник не довів, що виїзд дітей за кордон порушуватиме найкращі інтереси дітей, якими і повинен керуватися суд під час розгляду цієї категорії спорів. Заперечення заявника свідчать про непогодження із таким судовим рішенням, проте не підтверджують наявність підстав для відмови у наданні дозволу на виїзд.
Водночас, змінюючи рішення суду першої інстанції, визначаючи тривалість періоду перебування дітей за кордоном, апеляційний суд вирішив надати дозвіл для тимчасового виїзду дітей за кордон без згоди батька строком в один рік.
У такому вирішенні апеляційним судом питання визначення періоду перебування дітей за кордоном Верховний Суд встановив їх невідповідність правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18), зокрема щодо обов`язковості визначення судом початку і закінчення періоду, протягом якого діти перебуватимуть за кордоном.
Враховуючи, що позивач у позові не визначила точних дат початку та закінчення періоду виїзду дітей за кордон без згоди батька, Верховний Суд виходить з того, що обрахування початку перебігу цього періоду має залежати від моменту ухвалення судового рішення у справі та набрання ним законної сили, а тому обґрунтованим є висновок про визначення початку періоду, протягом якого неповнолітні діти вправі виїхати та перебувати за кордоном без згоди батька у супроводі матері, з дати набрання рішенням законної сили та, відповідно, його закінчення - зі спливом одного року після набрання рішенням законної сили.
В оцінці доводів касаційної скарги щодо необхідності застосування до спірних правовідносин правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 643/1090/17 (провадження
№ 61-28548св18), щодо необхідності надання доказів на підтвердження повернення дітей на територію України, Верховний Суд врахував, що судовим рішенням визначено конкретний термін перебування дітей за кордоном, що свідчить про прогнозованість настання строку його завершення. Позивач надала до суду докази на підтвердження місця проживання дітей разом з нею за кордоном, відомості про своє працевлаштування та матеріальне забезпечення, що свідчить про забезпечення умов для тимчасового проживання дітей разом з матір`ю за кордоном.