Постанова
Іменем України
28 липня 2021 року
м. Київ
справа № 373/238/19
провадження № 61-12684св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - Переяслав-Хмельницька міська рада Київської області,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
третя особа - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Панченко Тетяна Анатоліївна, на постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року Переяслав-Хмельницька міська рада Київської області звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спадщину та визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна.
Позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла
ОСОБА_4, після її смерті якої відкрилася спадщина на житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані на
АДРЕСА_1 . Єдиним спадкоємцем після смерті спадкодавця був її син ОСОБА_5, який помер
ІНФОРМАЦІЯ_2 .
22 червня 2016 року Переяслав-Хмельницька міська рада Київської області звернулася до державної нотаріальної контори із листом № 07-1-1220 про вжиття заходів щодо охорони безхазяйного майна.
Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 13 червня
2016 року було задоволено заяву ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин з померлим ОСОБА_5
15 липня 2016 року приватним нотаріусом Кучеренко Н. М. на підставі вищезазначеного рішення суду на ім`я ОСОБА_1 було видане свідоцтво про право на спадщину після померлого ОСОБА_5, зокрема на спірну земельну ділянку та житловий будинок.
Указане рішення Баришівського районного суду від 13 червня 2016 року за наслідком розгляду апеляційної скарги міської ради було скасоване ухвалою Апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2016 року та залишено заяву ОСОБА_1 без розгляду, оскільки вбачається спір про право.
Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 18 вересня 2018 року було частково задоволено позов Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області до ОСОБА_1 та визнано недійсним і скасовано свідоцтво про право на спадщину за законом
від 15 липня 2016 року, видане на ім`я ОСОБА_1 приватним нотаріусом Кучеренко Н. М., зокрема на спірний житловий будинок.
Незважаючи на наявність спору стосовно цього будинку, 28 жовтня 2016 року ОСОБА_1 відчужив вказаний будинок та земельну ділянку
ОСОБА_2 .
З урахуванням наведеного, оскільки ОСОБА_1 не мав права спадкування майна ОСОБА_5, інші спадкоємці відсутні, то його майно має бути визнане відумерлою спадщиною та перейти у розпорядження територіальної громади.
Посилаючись на вищевикладене, позивач просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 15 липня 2016 року, видане на ім`я ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку; визнати недійсними договори купівлі-продажу від 28 жовтня 2016 року, укладені між
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 11 лютого 2020 року у складі судді Керекеза Я. І. позов Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області задоволено частково.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 15 липня 2016 року, видане приватним нотаріусом Переяслав-Хмельницького міського нотаріального округу Київської області Кучеренко Н. М. на ім`я
ОСОБА_1, реєстровий № 1120 на земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
В задоволенні решти вимог відмовлено.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач ОСОБА_1 не мав права на спадкування після смерті ОСОБА_5, тому видане йому свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку, яке було ним отримане на підставі судового рішення, яке надалі було скасовано, підлягає визнанню недійсним.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, суд виходив із того, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту, який не відповідає змісту порушеного права. А саме, суд першої інстанції дійшов висновку, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, пославшись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №522/7636/14-ц. Зокрема у вказаній постанові зазначено, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу Переяслав-Хмельницька міська рада Київської області задоволено. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 11 лютого 2020 року скасовано в частині відмови у позові та ухвалено нове, яким позов в цій частині задоволено. Визнано недійсними договори купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами від 28 жовтня 2016 року, укладені між
ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчені приватним нотаріусом Баришівського нотаріального округу Поздняковою Н. М.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що Переяславська міська рада не є власником спірного майна до ухвалення судом рішення про визнання спадщини відумерлою, однак в силу закону на неї, як орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини покладено обов`язок щодо захисту права територіальної громади на відумерлу спадщину, тому апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивач повинен був захищати своє порушене право у спосіб, шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача спірного майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 754/4108/18-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 761/31879/15-ц.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного майна, а Переяслав-Хмельницька міська рада Київської області не є стороною оспорюваних договорів купівлі-продажу. На момент укладення договорів купівлі-продажу ОСОБА_1 був власником житлового будинку та земельної ділянки, а тому ОСОБА_2 не знав і не міг знати про те, що майно відчужується особою, яка нібито не має права його відчужувати. При цьому позбавлення права власності добросовісного набувача майна є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Відзиви на касаційну скаргу
У жовтні 2020 року від Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.
Крім того, у жовтні 2020 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить задовольнити цю скаргу, скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 21 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Єдиним спадкоємцем ОСОБА_4 був її син ОСОБА_5, який проживав на час відкриття спадщини із своєю матір`ю.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер.
Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на спадкове майно, яке складається із земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (кадастровий номер 3211000000:01:064:0502), та житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані на АДРЕСА_1 .
19 лютого 2016 року відповідач ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Переяслав-Хмельницького міського нотаріального округу Київської області Кучеренко Н.М. із заявою про прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 .
Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 13 червня
2016 року (справа № 355/634/16-ц) задоволено заяву ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин із померлим ОСОБА_5 .
15 липня 2016 року ОСОБА_1 були видані два свідоцтва про право на спадщину за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 на зазначену земельну ділянку та домоволодіння.
22 червня 2016 року Переяслав-Хмельницька міська рада Київської області звернулася до державної нотаріальної контори із листом № 07-1-1220 про вжиття заходів щодо охорони безхазяйного майна.
Відповідно до відповіді на запит приватного нотаріуса Переяслав-Хмельницького міського нотаріального округу Кучеренко Н. М. від 25 серпня 2016 року про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, вчинити відповідну дію неможливо, оскільки після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2
ОСОБА_5 за заявою спадкоємця була заведена спадкова справа і видані свідоцтва про право на спадщину за законом.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2016 року (справа № 355/634/16-ц) рішення Баришівського районного суду Київської області від 13 червня 2016 року скасоване, а заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду у зв`язку із тим, що питання щодо спадкування вказаного майна повинно вирішувати в позовному провадженні, оскільки територіальна громада м. Переяслав-Хмельницького оспорює право ОСОБА_1 на вказане майно, а отже існує спір про право.
Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області
від 05 жовтня 2017 року (справа № 373/2342/16-ц) задоволено позов
ОСОБА_1 до Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області про встановлення факту родинних відносин. Даним рішенням було встановлено факт, що ОСОБА_5 є рідним братом ОСОБА_1 по батьковій лінії, однак це рішення скасовано рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 листопада 2017 року та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Постановою Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року (справа № 373/2227/16) задоволено частково позов Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області до ОСОБА_1 та визнано недійсним і скасовано свідоцтво про право на спадщину за законом від 15 липня 2016 року, яке видане приватним нотаріусом Переяслав-Хмельницького міського нотаріального округу Київської області Кучеренко Н. М. на ім`я
ОСОБА_1, що посвідчує його право в порядку спадкування на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами за
АДРЕСА_1 на підставі статті 1301 ЦК України.
Свідоцтво про право на спадщину за законом від 15 липня 2016 року, видане приватним нотаріусом Переяслав-Хмельницького міського нотаріального округу Київської області Кучеренко Н. М. на ім`я ОСОБА_1,, що посвідчує його право в порядку спадкування на земельну ділянку з кадастровим номером 3211000000:01:064:0502, що знаходиться на
АДРЕСА_1 на підставі статті 1301 ЦК України було визнане недійсним та скасовано рішенням суду у цьому спорі.
28 жовтня 2016 року ОСОБА_1 за договорами купівлі-продажу відчужив спірне майно на користь ОСОБА_2 .
Позиція Верховного Суду
Оскільки ОСОБА_2 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити рішення суду першої інстанції, яким було визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане на ім`я ОСОБА_1 на земельну ділянку, то відповідно до статті 400 ЦПК України законність судового рішення апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину колегія суддів не перевіряє.
В частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним оспорюваних договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, а тому касаційна скарга задоволенню не підлягає.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина перша статті 655 ЦК України).
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є, зокрема, договори та інші правочини.
За змістом пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.
Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За змістом статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Відповідно до частини першої статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
Переяслав-Хмельницька міська рада Київської області є особою, інтерес якої полягає у реалізації положень статті 1277 ЦК України та переходу спірного майна у власність територіальної громади, а тому вона має право оспорювати правочини, укладені 26 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
Оскільки спірне майно залишилось після смерті ОСОБА_5, спадкоємців у якого за заповітом та за законом не має, тому позивач Переяслав-Хмельницька міська рада як орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини звернулась до суду із позовом за захистом права територіальної громади на відумерлу спадщину.
ОСОБА_1 не є особою, яка має право на спадкування майна померлого ОСОБА_5 . Ці обставини встановлені рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 листопада 2017 року у справі № 377/2342/16, що набрало законної сили.
Відповідно до частини четвертої та п`ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
ОСОБА_2 не спростував встановлені у названому судовому рішенні обставини, що ОСОБА_1 не є спадкоємцем ОСОБА_5, тому ці обставини суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав доведеними.
Також судовими рішеннями у цій справі та у справі № 373/2217/16 визнано недійсними свідоцтва про право на спадщину, видані на ім`я ОСОБА_1, щодо спадкування житлового будинку і земельної ділянки.
ОСОБА_2 не оспорював зазначені судові рішення, не надав докази на спростування цих обставин, отже, законність отримання правовстановлюючих документів щодо спадкового майна померлого ОСОБА_5 не доведена.
Установивши, що ОСОБА_1 є особою, яка не мала права відчужувати майно, яке належало спадкодавцю, право на яке в силу закону повинно перейти до територіальної громади за місцем відкриття спадщини,
відповідно укладені ним надалі з ОСОБА_2 договори купівлі-продажу спірного майна не відповідають вимогам частини першої статті 203,
статті 658 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визнання недійсними цих договорів на підставі частини першої
статті 215 ЦК України.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про добросовісність набуття ним права власності на майно не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки такі обставини перевіряються при застосуванні до спірних правовідносин положення статей 387, 388 ЦК України щодо витребування майна у добросовісного набувача, однак позов на цій підставі не заявлявся, отже колегія відхиляє такі доводи заявника.
Перевіряючи доводи касаційної скарги ОСОБА_2 щодо втручання у його право на мирне володіння майном, Верховний Суд ураховує наступне.
Положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном".
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України"
від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України").
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не грунтується на розумних підставах.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Ураховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, Верховний Суд дійшов висновку, що визнання недійсним договорів купівлі-продажу спірного майна від 26 жовтня 2016 року, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, надасть змогу територіальній громаді міста Переяслав-Хмельницький Київської області за заявою її представницького органу реалізувати свій законний інтерес, а саме визнати спірне майно відумерлою спадщиною та набути її у власність.
Це унеможливлює в подальшому на виконання повноважень та завдань територіальної громади міста передати її в користування найменш забезпеченим та найбільш соціально потребуючим категоріям населення територіальної громади. Зазначене свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом громади та інтересами відповідача ОСОБА_2 як особи, яка страждає від такого втручання, і яка не позбавлена можливості відновити своє право у спосіб звернення до ОСОБА_1 з вимогою про відшкодування збитків з підстав, передбачених статтею 661 ЦК України, а тому втручанням у право власності відповідача ОСОБА_2 не може вважатися непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
Колегія суддів враховує, що на час придбання ОСОБА_2 у власність спірного майна (28 жовтня 2016 року), територіальна громада відкрито і послідовно вчиняла юридично значимі дії, які демонстрували її інтерес до оспорюваного майна. Так, у червні 2016 року вони звернулись до нотаріуса щодо охорони безхазяйного майна і у серпні того ж року, отримали від нотаріуса інформацію про видачу ОСОБА_1 документів про право на спадкове майно на підставі судового рішення у справі № 353/634/16-ц, яке територіальна громада оскаржила в апеляційному порядку, наслідком чого стало задоволення їх апеляційної скарги 15 листопада 2016 року. Отже, проявивши розумну обачність, ОСОБА_2 міг дізнатись, що він придбав спірне майно у ОСОБА_1, законність набуття якого було предметом судового спору.
Також є необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту прав.
Відповідно до статей 11, 15 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.
Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року
у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, на яку посилається відповідач у своїй касаційній скарзі, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, правом на звернення до суду із віндикаційним позовом наділений лише власник майна чи особа, що має речове право на майно (титульний володілець), тоді як оспорювати правочин має право заінтересована особа, яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину.
Оскільки Переяславська міська рада не є власником спірного майна до ухвалення судом рішення про визнання спадщини відумерлою, однак в силу закону на неї, як орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини покладено обов`язок щодо захисту права територіальної громади на відумерлу спадщину, що свідчить про наявність у неї інтересу до спадщини, а тому ефективним способом захисту прав і інтересів територіальної громади у даному випадку є визнання недійсними договорів, а не витребування спірного майна на підставі статті 388 ЦК України.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Встановлено й це підтверджено матеріалами справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Панченко Тетяна Анатоліївна, залишити без задоволення,
а постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.