Постанова
Іменем України
29 липня 2021 року
м. Київ
справа № 341/740/18
провадження № 61-8544св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: приватний нотаріус Галицького районного нотаріального округу Дзера Лариса Олександрівна, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року в складі судді Лошак О. О. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 травня 2020 року в складі колегії суддів:
Василишин Л. В., Максюти І. О., Горейко М. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Галицького районного нотаріального округу
Дзери Л. О., третя особа - ОСОБА_3, про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Позовна заява мотивована тим, що 17 лютого 2016 року ОСОБА_1 отримав у дар від батька - ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0621 га, а також садовий будинок АДРЕСА_1 .
Під час нотаріального посвідчення договорів дарування 17 лютого 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за позивачем внесено відповідні записи про реєстрацію права власності на вищевказане майно.
З інформаційної довідки позивач 03 травня 2018 року дізнався, що приватним нотаріусом Дзерою Л. О. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено записи про припинення, якими скасовано за ним реєстрацію права власності на зазначені об`єкти нерухомості.
Вказані записи внесено приватним нотаріусом Дзерою Л. О. без заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3, які були сторонами договорів дарування. Отже, дії нотаріуса суперечать закону та порушують права та інтереси позивача.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: індексний номер 39311594
від 23 січня 2018 року та індексний номер 39312622 від 23 січня 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно і Реєстрі прав власності на нерухоме майно.
Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області
від 23 листопада 2018 року залучено до участі у справі третю особу - ОСОБА_2 .
Розпорядженням голови Галицького районного суду Івано-Франківської області від 28 жовтня 2019 року справу направлено для розгляду до Рогатинського районного суду Івано-Франківської області у зв`язку
з неможливістю здійснити автоматизований розподіл судової справи між суддями.
Ухвалою Рогатинського районного суду Івано-Франківської області
від 10 січня 2020 року залучено до участі у справі як співвідповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області
від 04 березня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів порушення відповідачами його права на володіння, користування та розпорядження майном, яке було набуто ним на підставі правочинів, які
у подальшому в судовому порядку визнано недійсними.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 травня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року у справі № 341/387/16, яке набрало законної сили, визнано недійсними договори дарування садового будинку та земельної ділянки, які були подаровані ОСОБА_3
ОСОБА_1 . Таким чином, з часу набрання законної сили вказаним рішенням суду ОСОБА_1 втратив право власності на спірні садовий будинок та земельну ділянку. Оскільки на час звернення з позовом ОСОБА_1 не був власником спірного нерухомого майна, то скасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушено його права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивач посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме - застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі № 727/433/16-ц (провадження № 61-47489св18)
(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, ОСОБА_1 також посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у спірних правовідносинах, а саме: щодо скасування реєстраційних записів, що здійсненні на підставі ксерокопій документів (за відсутності оригіналів документів), а також щодо подання цих документів неуповноваженою особою саме щодо скасування записів про скасування права власності.
Касаційна скарга також мотивована тим, що суди не застосували до спірних правовідносин статтю 41 Конституції України, що призвело до позбавлення позивача права власності на спірне майно з формальних підстав.
Суд першої інстанції залучив ОСОБА_1 з порушенням норм процесуального права, оскільки позивач не заявляв до нього жодних вимог, а вказував про порушення його прав лише нотаріусом та ОСОБА_2 . Крім того, позивач визначив ОСОБА_1 у спірних правовідносинах як третю особу, тому суд не мав права змінювати його процесуальний статус.
Спірні записи внесено приватним нотаріусом Дзерою Л. О. без заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3, що були сторонами договорів дарування. Дії нотаріуса суперечать закону та порушують права та інтереси позивача. При цьому суди безпідставно надали перевагу лише наданим ОСОБА_2 доказам.
Суди дійшли помилкового висновку щодо правомірності спірної реєстрації на підставі рішення у справі № 341/387/16-ц, оскільки в указаній справі нотаріус Дзера Л. О. не брала участі. Нотаріус здійснила скасування реєстраційних записів на підставі документів, що їй були надані ОСОБА_2,
яка не була стороною договорів дарування. Нотаріус, отримавши від
ОСОБА_2 ксерокопію (а не оригінал) паспорта ОСОБА_3, помилково вказала його заявником та вчинила незаконні реєстраційні записи, які підлягають скасуванню. Суди не дали належної оцінки діям ОСОБА_2 .
Помилковим є посилання суду першої інстанції на постанови Верховного Суду, оскільки в указаних справах та у цій справі правовідносини не
є подібними. Позивач як зацікавлена особа має право на звернення до суду з позовом про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Доводи іншого учасника справи
Приватний нотаріус Галицького районного нотаріального округу Дзера Л. О. подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказувала, що на час вчинення спірної реєстраційної дії були скасовані договори дарування, на підставі яких позивачу було передано нерухоме майно, тобто він вже не був його законним власником, тому права останнього не порушені діями нотаріуса. Державна реєстрація не є підставою набуття (втрати) права власності, а є лише засвідчення державою вже набутого особою (скасованого щодо особи) права власності.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 30 травня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що відповідно до договорів дарування від від 17 лютого 2016 року, які були посвідчені приватним нотаріусом Галицького районного нотаріального округу Дзерою Л. О., ОСОБА_3 подарував,
а ОСОБА_1 прийняв у дар садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння
і випасання худоби площею 0,0621 га, що розташована в урочищі "Касова гора" села Бовшів Галицького району Івано-Франківської області.
Відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на вищезазначене нерухоме майно 17 лютого 2016 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта приватним нотаріусом Дзерою Л. О. на підставі рішень про державну реєстрацію прав та їх
обтяжень - індексніномери 28379369 та 28379123 від 22 лютого 2016 року.
Заочним рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області
від 18 липня 2016 року у справі 341/387/16-ц визнано недійсними договори дарування вищевказаних садового будинку та земельної ділянки. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 20 000 грн моральної шкоди.
Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року заочне рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення 20 000 грн моральної шкоди скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 18 січня 2017 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року відмовлено.
Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 06 грудня 2017 року у справі № 341/387/16-ц, яка набрала законної сили, за заявою ОСОБА_2 скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області 25 лютого 2016 року.
Право власності на спірне майно за ОСОБА_1 припинено 23 січня 2018 року приватним нотаріусом Дзерою Л. О. на підставі рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексні номери 39311594
і 39312622, якими проведено державну реєстрацію права власності вищезазначеного майна за ОСОБА_3 .
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що на час звернення з позовом у цій справі ОСОБА_1 не був власником спірного нерухоме майна, оскільки набув його на підставі правочинів, які визнані недійними судом, тому скасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушені його права.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність
у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша
статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 березня
2021 року у справі № 335/4558/19 (провадження № 61-5661св20).
Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет
і підстави позову), наявність (відсутність) порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення (захисту) в обраний спосіб.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 05 грудня
2019 року у справі № 705/3869/18 (провадження № 61-11135св19).
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані субʼєктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 липня
2021 року у справі № 757/5883/19-ц (провадження № 61-11375св20).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказував, що скасування рішень про державну реєстрацію його права власності на нерухоме майно порушує його права та інтереси.
Принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду, випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Разом з тим, заочним рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року у справі 341/387/16-ц визнано недійсними договори дарування спірних садового будинку та земельної ділянки. Судове рішення в цій частині набрало законної сили.
Отже, суди дійшли правильного висновку, що позивач не був власником земельної ділянки площею 0,0621 га, а також садового будинку АДРЕСА_1 .
Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права,
а права практичні та ефективні. Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту.
При цьому, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів таких прав.
Пунктом 2 частини першої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державним реєстратором є, зокрема нотаріус.
Внесення нотаріусом до реєстру запису про припинення права власності на нерухоме майно є офіційним підтвердженням існування юридичного факту припинення права власності відповідно до підстав, передбачених положеннями чинного законодавства, але такий факт не створюється реєстраційною дією нотаріуса.
Законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей
з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним
з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
Державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01 липня
2020 року у справі № 755/3782/17 (провадження № 61-10992св18).
Разом з тим, згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Правочин
є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня
2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) зазначила, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння,
є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку про відмову
в задоволенні позову, оскільки позивач на час звернення з позовом не був власником спірного нерухоме майна, так як набув його на підставі правочинів, які визнані недійними судом, томускасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушено його права.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди не врахували висновок про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі
№ 727/433/16-ц, провадження № 61-47489св18 (щодо застосування до спірних правовідносин вимог статей 43, 45 Закону України "Про нотаріат"), оскільки вказана постанова прийнята після ухвалення оскаржуваних у цій справі судових рішень. Разом з тим, висновки касаційного суду у справі
№ 727/433/16-ц не суперечать висновкам судів у цій справі. Так у справі
№ 727/433/16-ц Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо недотримання особою, від імені якої представником укладено іпотечний договір, порядку скасування нотаріально посвідченої довіреності, тому відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки. А в цій справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди встановили, що позивач не є власником спірного майна, тому скасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушено його права.
Безпідставними є доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у спірних правовідносинах, а саме: щодо скасування реєстраційних записів, що здійсненні на підставі ксерокопій документів (за відсутності оригіналів документів), а також щодо подання цих документів неуповноваженою особою, оскільки такі обставини не були встановлені судами попередніх інстанцій, а відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України касаційний суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Доводи касаційної скарги про помилкове незастування до правовідносин
у справі статті 41 Конституції України, що призвело до позбавлення позивача права власності на садовий будинок та земельну ділянку з формальних підстав, не заслуговують на увагу, оскільки під час вирішення цієї справи не вирішувалися питання про права та обов`язки ОСОБА_1 щодо спірного майна, а договори дарування садового будинку та земельної ділянки на користь останнього були визнані недійсними судовим рішенням
в іншій справі № 341/387/16-ц.
Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції з порушенням норм процесуального права залучив ОСОБА_1 як відповідача без клопотання позивача, оскільки вказана обставина не вплинула на результат розгляду справи та правильні висновків судів по суті спору, а відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Також не можуть бути підставою для скасування судових рішень доводи касаційної скарги щодо порушення нотаріусом порядку внесення до реєстру записів про припинення реєстрації права власності на об`єкти нерухомості, оскільки вказані обставини та докази на їх підтвердження не досліджувалися судами попередніх інстанцій. При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Доводи касаційної скарги, що суди дійшли помилкового висновку
щодо правомірності спірної реєстрації на підставі рішення у справі
№ 341/387/16-ц з тих підстав, що в указаній справі нотаріус Дзера Л. О. не брала участі, не заслуговують на увагу, оскільки у зазначеній справі вирішувалось питання правомірності відчуження садового будинку та земельної ділянки, які віднесені до спільної сумісної власності подружжя, чоловіком без згоди дружини. Однак зазначені обставини встановлювалися в іншій справі, судові рішення в якій набрали законної сили, отже не можуть бути предметом оцінки судом під час касаційного перегляду цієї справи.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції помилково послався на висновки суду касаційної інстанції, оскільки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня
2019 року у справі 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) та постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі № 917/553/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 922/1645/18 висновки підлягали врахуванню під час вирішення спірних правовідносин.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява
№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального
і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення,
а судових рішень без змін.