Постанова
Іменем України
28 липня 2021 року
м. Київ
справа № 570/2625/16-ц
провадження № 61-7851св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - Городищенська виправна колонія управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу державної установи "Городищенська виправна колонія (№96)" на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2019 року в складі судді Остапчук Л. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Шимків С. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2016 року державна установа "Городищенська виправна колонія (№96)" (далі - ДУ "Городищенська виправна колонія (№96)") звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, у якому просила усунути перешкоди у здійсненні права щодо користування і розпорядження власним майном та виселити відповідачів з нежитлового приміщення адміністративної будівлі, яка знаходиться по АДРЕСА_1 .
Позов мотивований тим, що на балансі Городищенської виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області (№ 96), правонаступником якої є ДУ "Городищенська виправна колонія (№ 96)", знаходиться адміністративна будівля, яка розміщена за адресою: АДРЕСА_1.
Вказана будівля не є житловим приміщенням та не включена до відомчого житлового фонду.
Відповідачі, які зареєстровані за вказаною адресою, займають частину нежилого приміщення, при цьому не мають документів про право власності чи користування ним.
Посилаючись на те, що проживання відповідачів порушує право власності,ДУ "Городищенська виправна колонія (№96)" просила задовольнити позовні вимоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від18 жовтня 2019 рокув задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, керуючись частиною четвертою статті 82 ЦПК України врахував обставини, встановлені рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 20 травня 2014 року, відповідно до якого приміщення по АДРЕСА_1 є житловим, проте відповідачі не проживають у ньому постійно у зв`язку з неналежними житловими умовами.
Оскільки на момент реєстрації відповідачів у вказаному приміщенні воно було житловим та передбаченим для проживання осіб, у тому числі інших сімей, які згодом отримали інше житло, місцевий суд вважав, що виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без надання іншого житла суперечить вимогам статті 109 ЖК УРСР.
При цьому судом враховано, що саме позивачем створено умови, за яких відповідачі не можуть потрапити до квартири, в якій вони зареєстровані та не чинять жодних перешкод ДУ "Городищенська виправна колонія (№ 96)", яка є власником цієї будівлі.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ДУ "Городищенська виправна колонія (№ 96)" залишено без задоволення, рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про безпідставність позовних вимог, зазначивши, що приміщення по АДРЕСА_1 стало адміністративною будівлею з 2015 року. До цього часу будинок був як адміністративною будівлею, так і житловим приміщенням, оскільки один із під`їздів виділявся під 9 квартир, в яких проживали і були зареєстровані сім`ї працівників виправної колонії.
Короткий зміст вимог касаційної скаргита узагальнення її доводів
У травні 2020 року ДУ "Городищенська виправна колонія (№ 96)" звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що правовідносини, пов`язані з використанням під житло приміщень у нежилих будинках, не призначених для постійного проживання громадян, регулюються нормами цивільного, а не житлового законодавства. Висновки судів щодо неможливості виселення відповідачів є помилковими, оскільки стосуються лише тих осіб, які на законних підставах були вселені у житлові приміщення.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не поданий.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У жовтні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що Городищенська виправна колонія Державної пенітенціарної служби (правонаступником якої є ДУ "Городищенська виправна колонія (№ 96)") є власником адміністративної будівлі за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 531,8 кв. м, форма власності: державна, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 52695678 від 05 лютого 2016 року та Витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна.
За відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУДМС, УДМС України в Рівненській області за адресою: кв. АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_3
26 вересня 2002 року позивач звертався до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за комунальні послуги та квартирну плату в розмірі 1 433,31 грн. З цієї позовної заяви видно, що ОСОБА_1 надана у безстрокове користування квартира АДРЕСА_2, що знаходиться на балансі Городищенської виправної колонії Рівненської області (№ 96), яка надає комунальні послуги.
27 вересня 2013 року позивач звертався до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, у якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстраційного обліку у зв`язку з відсутністю в жилому приміщенні понад шість місяців без поважних причин.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 20 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 01 вересня 2014 року, в задоволенні вищевказаного позову відмовлено.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Виселення є житловим терміном, судам слід розрізняти правовий статус приміщення (житлове чи нежитлове), оскільки у правовідносинах коли особа підлягає виселенню з житлового приміщення, то застосовуються положення ЖК УРСР.
Порядок виселення громадян з житлових приміщень регулюються статтею 109 ЖК УРСР.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач пов`язував усунення перешкод шляхом виселення відповідачів з тим, що приміщення по АДРЕСА_1, в якому вони зареєстровані, є нежитловим.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, врахував обставини, встановлені рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 20 травня 2014 року, відповідно до якого частина приміщення по АДРЕСА_1, в якій розташована квартира АДРЕСА_2, є житловим.
Встановивши, що до 2015 року приміщення по АДРЕСА_1 було як адміністративною будівлею, так і житловим приміщенням, один із під`їздів виділявся під 9 квартир, в яких проживали і були зареєстровані сім`ї працівників виправної колонії, зокрема батько відповідача ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
При цьому Верховний Суд погоджується з апеляційним судом, який зазначив, що на момент реєстрації відповідачів (1982, 1987, 1990, 1994, 2007 роки) у цьому приміщенні воно було передбачене для проживання, що підтверджується позами свідків, які також у ньому проживали до моменту отримання нового житла.
З урахуванням того, що доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.