Постанова
Іменем України
29 липня 2021 року
м. Київ
справа № 607/7277/19
провадження № 61-5396св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_3 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 листопада 2019 року у складі судді Герчаківської О. Я. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Ходоровського М. В., Бершадської Г. В., Ткач О. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про визначення порядку користування квартирою, що є спільною власністю,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про визначення порядку користування квартирою, що є спільною власністю.
Позовну заяву мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю її та дочок: ОСОБА_4, ОСОБА_5 .
Згідно з технічним паспортом станом на 14 серпня 2003 року двокімнатна квартира АДРЕСА_1 складається з: кімнати, площею 13,8 кв. м; кімнати, площею 9,4 кв. м; кухні, площею 5,5 кв. м; вбиральні, площею 2,9 кв. м; коридору, площею 6,6 кв. м; вбудованої шафи, площею 1,1 кв. м.
У спірній квартирі проживає вона та ОСОБА_2 із сім`єю, ОСОБА_3 у цій квартирі не проживає.
ОСОБА_1 вважає, що ОСОБА_2 вчиняє спільно зі своїм чоловіком ОСОБА_6 конфлікти, погрожує, завдає шкоди її майну, перешкоджає їй в користуванні спірною квартирою, чинить на неї моральний та психологічний тиск, не здійснює оплату комунальних послуг, чим порушують її права на користування спірною квартирою.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 наступним чином: у її користування та ОСОБА_3 виділити житлову кімнату, площею 23,2 кв. м; у користуванні ОСОБА_2 залишити житлову кімнату, площею 13,8 кв. м., в загальному користуванні залишити: кухню, площею 5,5 кв. м; вбиральню, площею 2,9 кв. м; коридор, площею 6,6 кв. м; вбудовану шафу, площею 1,1 кв. м.
Зобов`язати ОСОБА_2 брати участь в утриманні квартири АДРЕСА_1, а саме оплачувати житлово-комунальні послуги із утримання квартири відповідно до встановленого порядку користування нею.
У липні 2019 року третя особа ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення порядку користування квартирою, що є спільною власністю.
Позовну заяву ОСОБА_3 мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю її, ОСОБА_1 та ОСОБА_2
ОСОБА_3 зазначає, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не можуть знайти домовленості у користуванні спірною квартирою, ОСОБА_2 чинить їй та ОСОБА_1 перешкоди у користуванні спільним житлом. На даний час в спірній квартирі вона не проживає через відсутність згоди між співвласниками, але має бажання в майбутньому там проживати.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила суд встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 наступним чином: у користування ОСОБА_3 та ОСОБА_1 виділити житлову кімнату, площею 13,8 кв. м; у користуванні ОСОБА_2 залишити житлову кімнату, площею 9,4 кв. м, в загальному користуванні залишити: кухню, площею 5,5 кв. м; вбиральню, площею 2,9 кв. м; коридор, площею 6,6 кв. м; вбудовану шафу, площею 1,1 кв. м.
Протокольною ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 серпня 2019 року позов третьої особи ОСОБА_3 прийнято до розгляду та об`єднано з позовом ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_3, відмовлено.
Суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що встановлення порядку користування спірною квартирою, житлова площа в якій становить 23,2 кв. м, у якій проживають п`ять осіб та мають намір проживати ще четверо осіб (сім`я ОСОБА_3 ), призведе до погіршення житлових умов цих осіб. Права ОСОБА_1, яка займає кімнату, площею 9,4 кв. м, у спірній квартирі, не порушені, як і не порушені права ОСОБА_3, яка тривалий час не проживає у цій квартирі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просили скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 листопада 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 листопада 2019 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року заявники вказали неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500св15), а також зазначали про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності, такий правовий режим власності зберігається, суд повинен виділяти в користування сторонам спору в натурі частки, які є адекватними розміру їх ідеальних частин у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідальність.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзивах на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначила, що касаційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_3 не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2020 року звільнено ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 листопада 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_3 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 листопада 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року і витребувано із Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області цивільну справу № 607/7277/19.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_3, не підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 05 серпня 2003 року начальником Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації, квартира АДРЕСА_1 належить за правом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та членам її сім`ї ОСОБА_4, ОСОБА_5 .
Згідно з технічним паспортом станом на 14 серпня 2003 року, складеним Тернопільським міським бюро технічної інвентаризації, квартира АДРЕСА_1 є двокімнатною, житловою площею 23,2 кв. м, загальною площею, 39,3 кв. м, складається з: кімнати, площею13,8 кв. м; кімнати, площею 9,4 кв. м; кухні, площею 5,5 кв. м; вбиральні (поєднаної), площею 2,9 кв. м; коридору, площею 6,6 кв. м; вбудованої шафи, площею 1,1 кв. м.
У квартирі АДРЕСА_1 проживає ОСОБА_1, яка займає кімнату площею 9,4 кв. м, та ОСОБА_2 із чоловіком та двома дітьми, що займають кімнату площею 13,8 кв. м. ОСОБА_3, що є співвласником квартири, у ній не проживає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Згідно з статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтями 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
За змістом статей 355, 356, 358 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.
У пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" зазначено, що квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.
Відповідно до статті 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За змістом статей 47, 48 ЖК Української РСР жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі. Норма жилої площі в Українській РСР встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу.
Відповідно до додатку постанови виконавчого комітету Тернопільської обласної ради народних депутатів і президії обласної ради професійних спілок від 10 січня 1985 року № 2, мінімальний розмір жилої площі на кожного члена сім`ї у м. Тернополі становить 6,0 кв. м, а середня забезпеченість жилою площею становить 8,1 кв. м, у м. Тернополі.
Згідно із статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, не спростовано матеріалами справи, позивачем і третьою особою те, що за мінімального розміру жилої площі на кожного члена сім`ї 6,0 кв. м, який встановлено у м. Тернополі, визначення запропонованого позивачем і третьою особою порядку користування спірною квартирою призведе до зменшення цього розміру площі на кожного члена сім`ї.
Крім того, позивач користується кімнатою площею 9,4 кв. м у спірній квартирі, тому її права не порушені. ОСОБА_3, яка тривалий час не проживає у спірній квартирі, також не довела порушення своїх прав та обґрунтованості заявлених вимог.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що порядок користування спірною квартирою, який просить визначити позивач та третя особа, не відповідає вимогам закону, призведе до порушення прав її співвласників, виходячи з розміру належних їм часток у спірному майні та жилої площі спірної квартири. Законом встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.
Аналогічні за змістом правові висновки виклав Верховний Суд у постановах від 04 березня 2019 року у справі № 645/5178/17 (провадження № 61-45649св18), від 04 вересня 2019 року у справі № 537/1801/16-ц (провадження № 61-18938св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 199/1535/16-ц (провадження № 61-38695св18), від 01 квітня 2020 року у справі № 759/3860/17 (провадження № 61-41181св18), від 07 червня 2021 року у справі № 641/8253/18 (провадження № 61-19562св19).
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).