Постанова
Іменем України
28 липня 2021 року
м. Київ
справа № 755/10979/19
провадження № 61-19561св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Київська міська рада,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду
м. Києва, у складі судді Виниченко Л. М., від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів:
Мараєвої Н. Є., Заришняк Г. М., Рубан С. М. від 24 листопада 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
В липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до
ОСОБА_2, Київської міської ради про встановлення факту проживання зі спадкодавцем та визнання права власності в порядку спадкування.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, після смерті якого відкрилася спадщина до складу якої увійшла квартира АДРЕСА_1 .
Позивач вважала, що відповідно до вимог статті 1264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) належить до четвертої черги спадкування, як особа, яка з 2000 року по день смерті спадкодавця проживала з ним однією сім`єю, вела з ОСОБА_3 спільне господарство, піклувалася разом зі спадкодавцем за його матір`ю, 23 листопада 2001 року обвінчалася з ОСОБА_3 . Інших спадкоємців після смерті ОСОБА_3 немає.
Зазначала, що у встановлений законом строк звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, однак у видачі відповідного свідоцтва про право на спадщину їй було відмовлено у зв`язку відсутністю доказів на підтвердження факту спільного проживання зі спадкодавцем.
Звертала увагу, що в мотивувальній частині рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 березня 2009 року у справі № 2-1182/11 за її позовом про визнання недійсним заповіту, складеного від імені
ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 встановлено факт її спільного проживання зі спадкодавцем більше п`яти років до часу відкриття спадщини.
Остаточно сформулювавши позовні вимоги ОСОБА_1 просила суд встановити факт її спільного проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 протягом 2000-2006 років та визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 17 лютого
2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 - день смерті ОСОБА_3 . В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з доведеності факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім`єю, як осіб, що були пов`язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов`язки.
Вказаний факт, з урахуванням принципу незворотності дії закону у часі, пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та висновків викладених у постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі
№ 546/912/16-ц, підлягає встановленню з 01 січня 2004 року по день смерті ОСОБА_3, тобто по ІНФОРМАЦІЯ_1 . За недоведеності факту проживання ОСОБА_1 зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини не підлягає задоволенню вимога про визнання права власності на майно в порядку спадкування.
Крім того, судом першої інстанції вказано на те, що ОСОБА_2 є неналежним відповідачем, оскільки спадщина після смерті ОСОБА_3 ним не приймалась, а складений на його користь заповіт рішенням суду визнано недійним.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та Київської міської ради залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва
від 17 лютого 2020 року залишено без змін.
Колегія суддів виходила з того, що місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-80, 89 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
30 грудня 2020 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, оскаржене рішення суду першої інстанції змінити в частині вирішення вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю зі спадкодавцем, встановивши факт її проживання з ОСОБА_3 протягом 2000-2006 років, та скасувати рішення районного суду в частині вирішення вимоги про визнання права власності в порядку спадкування на нерухоме майно, ухваливши в цій частині нове рішення про визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 755/10979/19 та витребувано її матеріали з місцевого суду.
У березні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставами касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначила пункти 1, 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вважаючи, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19, а крім того вважала, що наявні підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного Верховним Судом у постанові від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц.
Заявник стверджує, що висновки судів попередніх інстанцій зроблені за неправильного застосування вимог статті 58 Конституції України та пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
Наголошує, що правовідносини її спільного проживання ОСОБА_3 мали триваючий характер та продовжували існувати після набрання чинності ЦК України, а отже 5-річний строк її проживання зі спадкодавцем необхідно обчислювати з урахуванням часу такого проживання до набрання 01 січня 2004 року чинності ЦК України.
Також звертає увагу, що оскаржувані судові рішення фактично переглянули преюдиційне заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва
від 27 березня 2009 року у справі № 2-1182/1, яким вже було встановлено факт її спільного проживання з ОСОБА_3 в період
2000-2006 років, що є порушенням принципу правової визначеності, встановленого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив Київської міської ради, в якому відповідач, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, просить відмовити узадоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 в повному обсязі.
Підстав для повернення вказаного відзиву, про що просила ОСОБА_1, колегією суддів не встановлено.
Особа, яка подала відзив брала участь у розгляді справи судами попередніх інстанцій як представник Київської міської ради та подавала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Сьомою Київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 448 щодо майна померлого ОСОБА_3 .
До нотаріуса із заявами про прийняття спадщини після смерті
ОСОБА_3 звернулись:
- 15 липня 2006 року ОСОБА_1, якій постановою державного нотаріуса Сьомої Київської державної нотаріальної контори
від 29 липня 2009 року № 2451/02-31 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину щодо майна спадкодавця ОСОБА_3 у зв`язку з існування спору щодо спадкового майна;
- 01 листопада 2006 року ОСОБА_2, якому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з пропуском строку для прийняття спадщини.
В матеріалах спадкової справи наявний заповіт від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4, посвідчений 20 лютого 2006 року секретарем виконавчого комітету Яцьківської міської ради Васильківського району Київської області та зареєстрований в реєстрі за № 3, який заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 27 березня 2009 року у справі № 2-1182/1 за позовом ОСОБА_1 визнано недійсним.
Згідно довідок № 59 від 15 травня 2006 року та № 86 від 06 липня 2006 року, виданих головою правління житлово-будівельного кооперативу "Домобудівник-3", - ОСОБА_1 проживала спільно з ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 на час відкриття спадщини з 2000 року по 2006 рік.
23 листопада 2001 року в Храмі Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври було здійснено таїнство вінчання між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Згідно довідки на одержання праху № 4.89.Д та довідки виробничого управління комунального господарства Броварської міської ради Київської області № 239від 20 листопада 2006 року урну з прахом ОСОБА_3
16 листопада 2006 року отримала ОСОБА_1, яка й провела поховання
19 листопада 2006 року на Броварському міському кладовищі.
Допитана судом першої інстанції свідок ОСОБА_6 підтвердила факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім`єю в період
2000-2006 років.
Позиція Верховного Суду
За змістом пунктів 1 та 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (стаття 1264 ЦК України).
Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування", при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.
Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю.
Подібні за змістом висновки висловлені Верховним Судом у постановах
від 03 травня 2018 року у справі № 304/1648/14-ц (провадження
№ 61-6953св18), від 20 липня 2020 року у справі № 146/1825/18 (провадження № 61-20715св19), від 09 квітня 2021 року у справі
№ 334/9088/15-ц (провадження № 61-3411св19), від 22 квітня 2021 року у справі № 438/1456/18 (провадження № 61-2740св20) та ін.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали однією сім`єю, як чоловік та жінка, між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, вони були пов`язані спільним побутом, правами та обов`язками.
Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 стверджувала, що вони проживали із ОСОБА_3 як жінка та чоловік та просила встановити факт проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 з 2000 року по 2006 рік.
Натомість Кодекс про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) визнавав лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану та встановлював, що релігійний обряд шлюбу не має правового значення (частина друга статті 6 КпШС України).
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України (далі - СК України) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Отже, для цілей отримання права на спадкування за законом четвертої черги, факт спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини, може бути встановлений лише із 01 січня 2004 року.
Вказане узгоджується із висновками Верховним Судом у постановах
від 23 січня 2018 року у справі № 463/1698/13 (провадження № 61-1844св17) від 30 березня 2020 року у справі № 755/7103/18 (провадження
№ 61-13162св19), від 16 грудня 2020 року у справі № 493/915/16-ц (провадження № 61-28св20), від 03 лютого 2021 року у справі № 140/1770/18 (провадження № 61-23276св19).
Встановлений судами факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із 01 січня 2004 року по 21 січня 2006 року, хоча і не має юридичного значення для отримання права на спадкування за законом четвертої черги, однак в касаційному порядку відповідачами не оскаржується.
Встановивши відсутність обставин, які згідно статті 1264 ЦК України дають підстави вважати ОСОБА_1 спадкоємцем четвертої черги після смерті ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 .
Також відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до
ОСОБА_2, суди першої та апеляційної інстанцій правильно виходили із того, що ОСОБА_2 не є спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 ані за законом, ані заповітом, а отже не є належним відповідачем за вимогами ОСОБА_1 у цій справі.
Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 є помилковим, оскільки у зазначеній справи касаційним судом сформульовано висновок суть якого зводиться до того, що рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього.
Колегією суддів не встановлено підстав для відступу від висновків Верховного Суду в постанові від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц щодо дати з якої може бути встановлено факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Також Верховний Суд звертає увагу, що за правилами частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зазначено, що преюдиційність, це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.
Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
З огляду на склад учасників справи № 2-1182/1 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи - Яцьківська сільська рада Васильківського району Київської області, Головне управління юстиції в м. Києві про визнання заповіту недійсним, ухвалене 27 березня 2009 року за результатами її розгляду Дніпровським районним судом м. Києва заочне рішення не має преюдиційного значення у розглядуваній справи.
Київська міська рада, яка є належним відповідачем у розглядуваній справі, участі в справі № 2-1182/1 не брала та не визнала позов ОСОБА_1 про встановлення факту її спільного проживання однією сім`єю з
ОСОБА_3 протягом 2000-2006 років та визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність оскаржених судових рішень не впливають, а зводяться до неправильного тлумачення заявником норм матеріального права.
Переглядаючи судові рішення в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів та в межах підстав заявленого позову, а оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржене судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду