Постанова суду № 428/6455/19 від 22.07.2021 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Постанова

Іменем України

22 липня 2021 року

м. Київ

справа № 428/6455/19

провадження № 61-7045св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Приватне акціонерне товариство "Сєвєродонецьке об`єднання Азот",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Луганського апеляційного суду від 12 березня 2020 року в складі колегії суддів: Єрмакова Ю. В., Авалян Н. М., Назарової М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до Приватного акціонерного товариства "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" (далі - ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот") про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позовна заява мотивована тим, що 14 січня 2016 роу його було звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, однак відповідач не провів з ним розрахунок за період з 16 квітня 2015 року по 17 червня 2015 року у розмірі 4 815,92 грн в день звільнення. Вказана заборгованість була стягнута постановою Апеляційного суду Луганської області від 11 квітня 2018 року у справі № 428/4806/15-ц.

В межах виконавчого провадження № 56705378 у примусовому порядку 06 березня 2019 року сума заборгованості по заробітній платі була перерахована відповідачем на його банківський рахунок.

З огляду на затримку розрахунку при звільненні, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15 січня 2016 року по 06 березня 2019 року у розмірі 156 937,47грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 16 липня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період

з 15 січня 2016 року по 06 березня 2019 року, визначений без утримання податків й інших обов`язкових платежів, у розмірі 149 051,12 грн.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено за необґрунтованістю. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, посилаючись на статті 116, 117 КЗпП України та постанову Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24 грудня 1999 року № 13, дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача необхідно стягнути суму середнього заробітку за весь час затримки за період з 15 січня 2016 року по 06 березня 2019 року, визначену без утримання податків й інших обов`язкових платежів, в розмірі 149 051,12 грн, оскільки з вини відповідача не був проведений повний розрахунок при звільненні.

Постановою Луганського апеляційного суду від 12 березня 2020 року апеляційну скаргу ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" задоволено частково.

Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 16 липня 2019 року змінено: викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови; зменшити стягнутий з ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 149 051,12 грн до 40 000 грн та на користь держави судовий збір з 768,40 грн до 400 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1 169,37 грн. Стягнуто

з ОСОБА_1 на користь ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот"

у відшкодування витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги 1 742 грн.

Судове рішення мотивоване тим, що з урахуванням висновку, викладеного

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, а також не співмірності заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважав справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 40 000 грн. Зазначена сума не повинна відображати дійсний розмір майнових втрат позивача, пов`язаних з затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було б передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права, а саме - неврахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах в частині розподілу судових витрат, викладеного

в постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-1065цс17.

Касаційна скарга також мотивована тим, що оскаржуване судове рішення ухвалено з порушення норм статей 116, 117 КЗпП України, статей 3, 8 Конституції України, прямо суперечить висновкам, викладеним у рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду, зробивши висновки щодо зменшення розміру стягнення середнього заробітку, зазначені у постанові від 26 червня 2019 року, на яку послався апеляційний суд, вийшла за межі своїх повноважень, встановлених законом та такий висновок суперечить принципу верховенства права, передбаченого частиною першою статті 8 Конституції України. Отже апеляційний суд під час розгляду справи помилково врахував висновки Великої Палати Верховного Суду.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що відповідачем протягом тривалого часу не було вчинено жодних дій для погашення суми заборгованості з виплати заробітної плати перед позивачем, тобто характер порушення права з боку відповідача в даному випадку є свідомим, тривалим та не містить ознак наявності в роботодавця волі щодо відновлення порушених трудових прав позивача.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 15 квітня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що відповідно до копії трудової книжки серія НОМЕР_1, виданої 22 грудня 2002 року на ім`я ОСОБА_1, позивач був звільнений

з ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" 14 січня 2016 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Відповідно до копії постанови про відкриття виконавчого провадження

№ 50705378, 05 липня 2018 року Сєвєродонецьким міським відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 428/4806/15-ц, виданого 11 квітня 2018 року Сєвєродонецьким міським судом Луганської області про стягнення

з ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 квітня 2015 року

по 17 червня 2015 року у розмірі 4 815,92 грн.

Згідно з випискою від 27 березня 2019 року по картковому рахунку ОСОБА_1, оформленою Акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк", 06 березня 2019 року зараховано погашення боргу за виконавчим листом № 428/4806/15-ц від 11 квітня 2018 року в розмірі 4 815,92грн.

Крім того встановлено, що постановою Апеляційного суду Луганської області від 11 квітня 2018 року у справі № 428/4806/15-ц, крім іншого, з відповідача на користь позивача стягнуто 4 815,92 грн, як середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 квітня 2015 року по 17 червня 2015 року.

Постановою Верховного Суду від 10 лютого 2020 року касаційну скаргу ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" залишено без задоволення. Постанову Апеляційного суду Луганської області від 11 квітня 2018 року залишено без змін. Поновлено виконання постанови Апеляційного суду Луганської області від 11 квітня 2018 року.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

При цьому, з урахуванням висновку викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, а також не співмірності заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважав справедливим, пропорційним

і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 40 000 грн. Зазначена сума не повинна відображати дійсний розмір майнових втрат позивача, пов`язаних з затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було б передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган

в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум

у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України

у взаємозв`язку з положеннями статей Кодексу роз`яснив, що за

статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки

є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у таких відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені на момент звільнення не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування, спрямовано на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця,

у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після ухвалення судового рішення.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що постановою Апеляційного суду Луганської області від 11 квітня 2018 року у справі № 428/4806/15-ц рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 12 грудня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов`язання привести у відповідність з нормативними актами екзаменаційні білети з питань охорони праці залишено без змін. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 12 грудня 2017 року в частині відмови

в задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 скасовано і ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним наказ ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" від 23 березня 2015 року № 0046-КП (отп) про надання ОСОБА_1 відпустки у зв`язку

з проведенням профспілкового навчання у м. Києві на період з 25 березня 2015 року та 26 березня 2015 року включно. Зобов`язано ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" здійснити перерахунок заробітної плати ОСОБА_1 за 25 березня 2015 року та 26 березня 2015 року як за робочі дні. Стягнуто з ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 квітня 2015 року по 17 червня 2015 року у розмірі 4 815,92 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Зі змісту вказаного судового рішення вбачається, що відповідач мав право відсторонити позивача від роботи, а питання нарахування заробітної плати на період відсторонення було спірним.

Таким чином, встановивши, що в порушення вимог статті 116 КЗпП України, відповідач не виплатив усі належні до виплати ОСОБА_1 суми при звільненні, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною першою статті 9 ЦК України положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

У трудових правовідносинах як працівник так і роботодавець мають діяти добросовісно, реалізуючи свої права, як цього вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних

і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків

у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Оцінка втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру, суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум

у повному обсязі чи частково.

Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду

у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) та неодноразово підтверджених Верховним Судом, зокрема

у постановах від 08 квітня 2020 року у справі № 569/7584/18, від 08 липня 2020 року у справі № 761/17815/18, від 08 липня 2020 року у справі № 569/13794/18, від 29 липня 2020 року у справі № 212/6331/19, від 02 грудня 2020 року у справі № 152/1957/15-ц, від 27 січня 2021 року у справі № 332/3682/17, від 29 березня 2021 року у справі № 760/23306/17, від 16 квітня 2021 року у справі № 761/11253/19, від 09 червня 2021 року

у справі № 213/817/20, від 09 червня 2021 року у справі № 213/719/20.

З огляду на викладене, апеляційний суд із дотриманням норм матеріального права та з урахуванням фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, дійшов правильного висновку про наявність підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку із застосуванням принципу співмірності та частково задовольнив позов ОСОБА_1 на суму, яка відповідає ймовірному розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні.

Враховуючи вищенаведене, доводи касаційної скарги про те, що висновок суду апеляційної інстанції суперечить правовій позиції, викладеній у рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012 є безпідставними, оскільки висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Конституційного Суду України. Крім того, підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), колегія суддів не вбачає.

Посилання в касаційній скарзі на те, що постанова суду апеляційної інстанції суперечить правовій позиції Верховного Суду України викладеній у постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-1065цс17 щодо розподілу судових витрат не заслуговують на увагу, оскільки в указаній справі встановлено інші фактичні обставини, ніж у справі, яка є предметом касаційного перегляду. Зокрема, в справі № 6-1065цс17 встановлено, що відповідач є інвалідом ІІ групи та відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" він був звільнений від сплати судового збору.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про судовий збір" враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці;

б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину

з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів;

в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї;

ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або

3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових

прав, відшкодування шкоди здоров`ю. Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.

Разом з тим, на момент прийняття постанови апеляційного суду, були відсутні будь-які докази про те, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача за попередній календарний рік (2019 рік),

а містяться лише відомості щодо доходів ОСОБА_1 за 2018 рік, тому суд апеляційної інстанції не міг на підставі припущень, а також без відповідного клопотання позивача звільнити його від сплати судового збору.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення

у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого

2010 року).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження

в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду без змін.

................

Перейти до повного тексту