Постанова
Іменем України
22 липня 2021 року
м. Київ
справа № 161/7272/20
провадження № 61-5969св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), ВисоцькоїВ. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Комунальне підприємство "Луцький центр первинної медичної допомоги № 2",
третя особа - Комунальне підприємство "Луцька міська клінічна лікарня",
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Луцького апеляційного суду від 10 березня 2021 року у складі колегії суддів: Матвійчук K. В., Федонюк С. Ю., Шевчук Л. Я. у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства "Луцький центр первинної медичної допомоги № 2", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Комунальне підприємство "Луцька міська клінічна лікарня", про визнання наказу про припинення трудового договору незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 17 серпня 1989 року працювала в Комунальному підприємстві "Луцький центр первинної медичної допомоги № 2" (далі - КП "ЛЦПМД № 2") та востаннє займала посаду лікаря-фізіотерапевта відділення відновного лікування. Наказом відповідача від 13 квітня 2020 року № 162-ос її звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з 13 квітня 2020 року.
Позивач зазначала, що її звільнення є незаконним, оскільки наказом Управління охорони здоров`я Луцької міської ради від 27 вересня 2019 року №67/17-3 передано з 01 січня 2020 року штатні посади працівників, які утримуються за рахунок коштів медичної субвенції та місцевого бюджету і пов`язані з наданням вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги згідно штатного розпису в Комунальне підприємство "Луцька міська клінічна лікарня" (далі - КП "ЛМКЛ") з дотриманням вимог законодавства про працю.
Вказувала, що вона погодилася на пропозицію відповідача від 28 жовтня 2019 року № 1.23/931 на переведення у КП "ЛМКЛ". Наказом відповідача від 27 січня 2020 року № 14-ОС її штатна посада була скорочена, а 24 березня 2020 року відповідач запропонував їй перевестись не на ту посаду, яка раніше була запропонована їй 28 жовтня 2019 року, а на іншу, від чого вона відмовилася, адже така робота не була рівнозначною. На підставі цього і був винесений оспорюваний наказ про звільнення.
Позивач такі дії відповідача вважає незаконними та такими, що порушують приписи статті 49-2 КЗпП України, оскільки від переведення на іншу посаду вона не відмовлялася. Вона зазнала душевних страждань внаслідок незаконного звільнення, на її утриманні перебуває літня матір, 1938 року народження, яка є особою з інвалідністю І-А групи, а тому втрата нею роботи негативно вплинула на її звичний спосіб життя.
ОСОБА_1, уточнивши позовні вимоги, просила суд:
визнати незаконним та скасувати наказ (розпорядження) відповідача КП "ЛЦПМД № 2" про припинення трудового договору (контракту) № 162-ос від 13 квітня 2020 року;
поновити її на роботі на посаді лікаря-фізіотерапевта цього закладу;
стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 13 квітня 2020 року до дня поновлення на роботі;
стягнути завдану моральну шкоду у розмірі 5 000 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 вересня 2020 року під головуванням судді Присяжнюк Л. М. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано наказ (розпорядження) КП "ЛЦПМД №2" про припинення трудового договору (контракту) від 13 квітня 2020 року № 162-ос.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря-фізіотерапевта відділення відновного лікування КП "ЛЦПМД № 2" з 13 квітня 2020 року.
Стягнуто з КП "ЛЦПМД № 2" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14 квітня 2020 року по 01 грудня 2020 року у розмірі 52 188,57 грн та 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді лікаря-фізіотерапевта відділення відновного лікування КП "ЛЦПМД № 2" з 13 квітня 2020 року допущено до негайного виконання.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідачем було здійснено незаконно, у зв`язку з чим вважав, що наказ відповідача про звільнення позивача підлягає скасуванню, а позивача необхідно поновити на роботі на займаній посаді та стягнути на її користь з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду за порушення її законних прав при звільненні.
Визнаючи наказ відповідача КП "ЛЦПМД № 2" від 13 квітня 2020 року № 162-ос про звільнення позивача ОСОБА_1 з роботи незаконним та поновлюючи її на роботі на раніше займаній посаді, суд першої інстанції свої висновки мотивував тим, що вона згоду на переведення в інше підприємство - КП "ЛМКЛ" не відкликала, а тому відповідач не вправі був звільняти позивача у зв`язку із скороченням її посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки це порушило надані їй самим відповідачем гарантії працевлаштування на іншому підприємстві. Суд посилався на те, що неотримання відповідачем гарантійного листа та/або погодження КП "ЛМКЛ" не є підставою для визнання звільнення позивача законним, оскільки в такому випадку відповідач, надаючи пропозицію позивачу на переведення, діяв недобросовісно, всупереч приписам частини другої статті 24 КЗпП України. У зв`язку з цим вважав, що саме на відповідачеві, який запропонував переведення, лежить обов`язок вжиття заходів для реалізації такого переведення і він не позбавлений права оскаржити бездіяльність третьої особи стосовно ненадання листа-гарантії на переведення позивача у встановленому законом порядку, в тому числі і до суду.
Постановою Волинського апеляційного суду від 10 березня 2021 року апеляційну скаргу КП "ЛЦПМД № 2" задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 грудня 2020 року у цій справі скасовано та ухвалено нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до КП "ЛЦПМД № 2" про визнання наказу про припинення трудового договору незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди відмовлено.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи у справі нове про відмову у задоволенні позову суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки позивач ОСОБА_1 у встановленому законом порядку відповідачем попереджалася за 2 місяці про наступне вивільнення, від запропонованих їй вакантних посад відмовилась, а новим штатним розписом відповідача посада лікаря-фізіотерапевта, яку раніше займала позивач, не передбачено, тому наказ відповідача від 13 квітня 2020 року № 162-ос про звільнення позивача із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з скороченням штату працівників з 13 квітня 2020 року є законним. Отже, звільнення позивача відбулося з дотримання трудового законодавства, у зв`язку з чим підстави для поновлення ОСОБА_1 на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди відсутні.
Апеляційний суд відхилив висновки місцевого суду про те, що роботодавець, який взяв на себе зобов`язання з переведення працівника на роботу в інше підприємство та отримав на це відповідну згоду працівника, зобов`язаний видати наказ (розпорядження) про припинення трудового договору на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України та направити працівника на відповідне підприємство, є необґрунтованими, оскільки такого обов`язку відповідач на себе не брав, як і не брала такого обов`язку на себе третя особа КП "ЛМКЛ", яка крім того, не мала обов`язку видати відповідачу лист-гарантію на переведення позивача, оскільки останню на роботу в порядку переведення не запрошувала.
КП "ЛМКЛ" не надавало лист-запит (лист-гарантію) з проханням звільнити ОСОБА_1 за переведенням, а тому у відповідача не було законних підстав для припинення трудового договору з позивачем за пунктом 5 частини першої статті 36 КЗпП України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Луцького апеляційного суду від 10 березня 2021 року в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувану постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У поданій касаційній скарзі зазначає, що апеляційний суд неправильно застосував положення частини п`ятої статті 24, частини першої статті 32, пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України у їх системному зв`язку із положеннями статті 5-1 КЗпП України, а саме зробив помилковий висновок про відсутність у роботодавця обов`язку звільнити позивача із роботи у зв`язку із переведенням. Вказує, що у цьому випадку має місце суперечлива поведінка відповідача, оскільки звільняючи позивача з роботи він не реалізував свою попередню пропозицію на переведення її на інше підприємство, а тому він діє недобросовісно всупереч своїй попередній поведінці.
Зазначає, що судом апеляційної інстанції було помилково застосовано до спірних правовідносин положення пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, а саме не звернув увагу на ту обставину, що одночасно із попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці не запропонував позивачу всі наявні вакантні посади, які вона могла обіймати, що не узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладених у постановах від 10 березня 2015 року у справі № 21-52а15, від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 826/12916/15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17.
Доводом касаційної скарги також є те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми частини четвертої статті 34 КЗПП України, а також не дослідив чи мала місце реорганізація підприємства та чи дійсно було скорочення посади позивача.
Посилається на те, що в порушення норм процесуального права апеляційним судом не було досліджено штатний розпис відповідача на предмет того чи дійсно позивачу були запропоновані всі вакантні посади; не витребував у відповідача та не дослідив документ з обліку кадрів, який відображає фактичне штатне заповнення посад працівниками; не дослідив чи була скорочена у новому штатному розписі посада позивача; не надав правової оцінки наказу Управління охорони здоров`я Луцької міської ради від 27 вересня 2019 року "Про створення консультативно-діагностичного центру" на предмет того, чи свідчив цей наказ про реорганізацію відповідача; не дослідив статус Управління охорони здоров`я Луцької міської ради як органу управління відповідача та третьої особи.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2021 року представник КП "ЛЦПМД № 2" - в. о. директора С. Ю. Бойко подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_1, в якому у задоволенні касаційної скарги просив відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів.
Представник відповідача вказував, що для припинення трудового договору в порядку переведення власник, або уповноважений ним орган, куди переводиться працівник повинен подати відповідний лист-запит власнику або уповноваженому ним органу підприємства в якому працює працівник з проханням звільнити його з роботи.
Вказані обставини в рамках розгляду цієї справи місця не мали, а тому у відповідача правових підстав для звільнення позивача з роботи на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України не було.
Звільнення відповідача відбулось на підставі пункту 1 частини першої статі 40 КЗпП України з дотриманням процедури звільнення. Про своє майбутнє звільнення позивач була попереджена належним чином, їй були запропоновані всі інші посади та ознайомлено із кількістю вакантних посад та посадами за сумісництвом.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Луцького міськрайонного суду Волинської області.
19 травня 2021 року цивільна справа № 161/7272/20 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що з 17 серпня 1989 року позивач ОСОБА_1 працювала у відповідача та востаннє займала посаду лікаря-фізіотерапевта відділення відновного лікування (а. с. 11-14).
Наказом Управління охорони здоров`я Луцької міської ради від 27 вересня 2019 року № 67/17-3 "Про створення консультативно-діагностичного центру" передано з 01 січня 2020 року штатні посади працівників, які утримуються за рахунок коштів медичної субвенції та місцевого бюджету і пов`язані з наданням вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги згідно штатного розпису в КП "ЛМКЛ" з дотриманням вимог законодавства про працю (а. с. 20-21).
На виконання вказаного наказу відповідач КП "ЛЦПМД № 2" надав позивачу повідомлення від 28 жовтня 2019 року № 1.23/931 з пропозицією переведення до КП "ЛМКЛ", з якою вона погодилася згідно поданої заяви від 26 листопада 2019 року (а. с. 19, 22).
Наказом КП "ЛЦПМД № 2" від 27 січня 2020 року № 14-ОС "Про скорочення штатної чисельності" штатна посада позивача була скорочена, з наказом позивач була ознайомлена 28 січня 2020 року (а. с. 57).
24 березня 2020 року відповідач КП "ЛЦПМД № 2" запропонував позивачу перевестись на іншу роботу не в КП "ЛМКЛ", а на самому підприємстві відповідача, запропонувавши їй перелік усіх вакантних посад, які відповідали професії та спеціальності позивача з урахуванням освіти, кваліфікації, досвіду, проте від переведення на запропоновані посади остання відмовилась (а. с. 18).
Наказом (розпорядженням) відповідача КП "ЛЦПМД № 2" від 13 квітня 2020 року № 162-ос позивача ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку із скороченням штату працівників з 13 квітня 2020 року (а. с. 15).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.