Постанова
Іменем України
21 липня 2021 року
м. Київ
справа № 209/1998/19
провадження № 61-10635св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Надра",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 13 січня 2020 року у складі судді Байбари Г. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2020 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, надалі уточненим, до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ КБ "Надра", банк) про визнання припиненим іпотечного договору.
На обґрунтування позовним вимог посилалася на таке. 14 червня 2007 року між нею та банком укладений іпотечний договір № 1076-Н, зареєстрований у реєстрі за № 2732, серійний номер ВЕР № 516922, посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Прожуганом М. А., за умовами якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю квартиру на забезпечення іпотекодавцем зобов`язань за договором кредиту від 14 червня 2007 року № 82007/840-К/1076-Н. Згідно з пунктом 1.1 кредитного договору банк надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості кредит у розмірі 18 500 дол. США з кінцевим терміном погашення всієї заборгованості за кредитом не пізніше 13 червня 2018 року. Кредит наданий для проведення розрахунків за договором купівлі-продажу від 14 червня 2007 року № 2726 нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 . Оскільки кредит був наданий для придбання певної продукції, він, згідно зі статтею 1 Закону України "Про захист прав споживачів", є споживчим кредитом. Пунктом 6.4 іпотечного договору передбачено, що він набуває чинності з моменту його нотаріального посвідчення та діє до повного виконання зобов`язання за кредитним договором. Згідно з умовами кредитного договору від 14 червня 2007 року № 82007/840-К/1076-Н та іпотечного договору від 14 червня 2007 року за цими договорами, якими встановлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту, яким є лютий 2015 року. Отже, зобов`язання за кредитним договором як основним зобов`язанням припинилося у зв`язку зі спливом позовної давності. Посилаючись на постанови Верховного суду України від 23 березня 2016 року у справі № 3-137/гс16 та від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16, статті 3, 17, 28 Закону України "Про іпотеку", статті 11, 15, 216, 253, 261, 266, 316, 319, 509, 572, 575, Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), вважала, що іпотека за іпотечним договором від 14 червня 2007 року належного їй на праві приватної власності нерухомого майна, яка є похідною від основного зобов`язання, припиняється у зв`язку з припиненням основного зобов`язання, яке нею забезпечувалося.
З урахуванням наведеного просила визнати припиненим іпотечний договір від 14 червня 2007 року № 1076-Н від 14 червня 2007 року, який зареєстрований у реєстрі за № 2732, серійний номер ВЕР № 516922, посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Прожуганом М. А., за яким іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю квартиру на забезпечення іпотекодавцем зобов`язань за договором кредиту від 14 червня 2007 року № 82007/840-К/1076-Н з ПАТ КБ "Надра".
Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 13 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при укладенні кредитного договору від 14 червня 2007 року № 82007/840-К/1076-Н сторони домовилися про збільшення позовної давності до 10 років, про що вказано у пункті 7.3 кредитного договору. Внаслідок збільшення позовної давності за кредитним договором, банк отримав право на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за зазначеним кредитним договором у межах десятирічного строку як з моменту припинення позичальником погашення кредиту шляхом сплати чергового щомісячного платежу, так і з моменту настання строку виконання зобов`язання в повному обсязі. З урахуванням зазначеного, суд першої інстанцій дійшов висновку, що відповідач не пропустив позовну давність для стягнення боргу за кредитним договором від 14 червня 2007 року №82007/840-К/1076-Н. Оскільки основне зобов`язання, що виникло із кредитного договору від 14 червня 2007 року № 82007/840-К/1076-Н не припинено, то не припинено і зобов`язання за іпотечним договором від 14 червня 2007 року № 1076/1-Н. Жодних доказів на підтвердження припинення іпотечного договору з інших підстав, встановлених договором або законом, позивачка суду не надала.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2020 року рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 13 січня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що встановивши, що зобов`язання ОСОБА_1 щодо повернення кредитних коштів банку не виконані, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для припинення іпотеки.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не розмежували поняття "строк дії договору", "строк виконання зобов`язання", "позовна давність" та не врахували, що із закінченням строку дії кредитного договору, закінчився й строк дії іпотечного договору. Суди не врахували висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16, у якому зазначено, що підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України "Про іпотеку", до яких, зокрема, належить припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.
У грудні 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому банк просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2020 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, у цій справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13, від 23 березня 2016 року у справі № 3-137цс16, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що14 червня 2007 року Відкрите акціонерне товариство комерційний банк "Надра" (далі - ВАТ КБ "Надра"), правонаступником якого є ПАТ КБ "Надра", та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 82007/840-К/1076-Н, за умовами якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 18 500 дол. США зі строком повернення кредиту до 13 червня 2018 року (а. с. 10-11).
Згідно з пунктом 1.1. кредитного договору, кредит наданий позивачці ОСОБА_1 на проведення розрахунків за договором купівлі-продажу від 14 червня 2007 року № 2726, укладеного між позичальником та ОСОБА_2, згідно з яким ОСОБА_1 придбала у власність нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
Погашення кредиту має відбуватися шляхом здійснення щомісячного перерахування банку мінімального платежу у сумі 266,79 дол. США (пункти 3.3.1, 3.3.2. договору).
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 82007/840-К/1076-Н ВАТ КБ "Надра як іпотекодержатель та ОСОБА_1 14 червня 2007 року уклали іпотечний договір № 1076/1-Н, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 12-13). Договір іпотеки посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Прожуган М. А та зареєстрований у реєстрі за № 2732.
Відповідно до пункту 8.5 кредитного договору цей договір набирає чинності з дати його укладання та діє до остаточного виконання позичальником прийнятих на себе зобов`язань.
Згідно з пунктом 4.3 іпотечного договору право іпотеки припиняється виконанням іпотекодавцем забезпечених іпотекою зобов`язань.
Відповідно до пункту 6.3 іпотечного договору, він набуває чинності з моменту його нотаріального посвідчення та діє до повного виконання зобов`язання за кредитним договором та договором на відкриття карткового рахунку.
Суди також встановили, що при укладенні кредитного договору від 14 червня 2007 року № 82007/840-К/1076-Н сторони домовилися про збільшення позовної давності до 10 років, про що зазначено у пункті 7.3 кредитного договору.
Позичальник взяті на себе зобов`язання за кредитним договором від 14 липня 2007 року № 82007/840-К/1076-Н не виконала, що випливає зі змісту позовної заяви.
Так, звертаючись до суду з позовом, позивачка посилалася на те, що останній черговий щомісячний платіж на погашення кредиту вона здійснила у лютому 2015 року, а тому перебіг трирічного строку позовної давності щодо щомісячних платежів починається після несплати нею чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі - після закінчення кінцевого терміну повного погашення кредиту (15 червня 2018 року).
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України)
Згідно з частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.
З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що внаслідок збільшення позовної давності за кредитним договором, банк отримав право на звернення до суду з вимогою про захист свого права щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором в межах десятирічного строку як з моменту припинення позичальником погашення кредиту шляхом сплати чергового щомісячного платежу так і з моменту настання строку виконання зобов`язання у повному обсязі.
Крім того, ЦК України не визнає сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов`язання. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо. Таким чином, зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі
№ 6-786цс17, від 05 липня 2017 року у справі № 6-1840цс17, постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 639/6817/16-ц (провадження № 61-30275св18), від 29 березня 2021 року у справі № 638/12564/17 (провадження № 61-13821св20).
Тому сплив позовної давності до основної вимоги про стягнення боргу за кредитним договором, не може вважатися підставою для припинення іпотеки відповідно до статті 17 Закону України "Про іпотеку".
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов`язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак необхідновраховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов`язання, які випливають з основного зобов`язання, не повинні припиняти дію зобов`язань, які забезпечують основне зобов`язання, яке залишилось невиконаним.
Частинами першою, другою статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.
За змістом статті 11 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки.
Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України "Про іпотеку", до яких зокрема належать: припинення основного зобовʼязання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.
Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України "Про іпотеку" є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України "Про іпотеку" містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16, постанові Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 175/4568/15-ц (провадження № 61-4952св18).
З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій, встановивши, що основне зобов`язання боржник не виконала, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання припиненим договору іпотеки.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/95/19/12 (провадження № 14-10цс18) зазначила, що "поняття "строк договору", "строк виконання зобов`язання" та "термін виконання зобов`язання" згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов`язків під час дії договору. Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов`язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов`язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Згідно з частиною першою статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності".
З урахуванням наведеного, необґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо закінчення строку дії кредитного договору як підстави для припинення іпотеки, оскільки статтею 17 Закону України "Про іпотеку" не передбаченого такої підстави для припинення іпотеки.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилалася на висновки, викладені Верховним Судом України у постановах: від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13, від 23 березня 2016 року у справі № 3-137цс16, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16.
У постанові Верховного Суду від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 зазначено, що позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та відсотків за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу, а несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному з платежів. Суд не бере до уваги посилання заявника на зазначену постанову, оскільки у цій справі суду встановили, що сторони домовилися про збільшення позовної давності до 10 років, про що зазначено у пункті 7.3 кредитного договору, а позовна давність ще не сплила. Крім того, сплив позовної давності до основної вимоги про стягнення боргу за кредитним договором, не може вважатися підставою для припинення іпотеки.
У постановах Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі
№ 3-137цс16 та від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16 зазначено, що підстави припинення іпотеки передбачені статтею 17 Закону України "Про іпотеку", до яких зокрема належать: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.
Отже, висновки суддів попередніх інстанцій у цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду України, зазначених заявницею, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин та вимог, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання припиненими правовідносин за договором іпотеки з тих підстав, що основне зобов`язання за кредитним договором не виконане.