П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
29 червня 2021 року
м. Київ
Справа № 916/2813/18
Провадження № 12-71гс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В. С.
судді-доповідача Власова Ю. Л.,
суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
за участю секретаря судового засідання - Бутенка А. О.,
учасники справи:
позивач - адвокат Приміч Д. В.,
відповідачка-1 - адвокат Гамар В. І.,
відповідачка-2 - не з`явився,
третя особа - не з`явився,
розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, Позивач) на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 ( ОСОБА_2 - головуючий, судді Щавинська Ю. М., Невінгловська Ю. М.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 (Поліщук Л. В. - головуючий, судді Будішевська Л. О., Таран С. В.) у справі
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3, Відповідачка-1), ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4, Відповідачка-2),
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство "Ніка-2" (далі - ПП)
про визнання договору дарування недійсним.
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі ПП, укладеного Відповідачками 13.07.2015 (далі - Договір).
1.2. Позовна заява мотивована тим, що Позивач не уповноважував Відповідачку-1 на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом ПП, яке створено під час перебування з ним у шлюбі на основі їх спільного сумісного майна, зокрема за спільно нажиті кошти подружжя. На час укладення Договору подружжю ОСОБА_5 належало 80 % статутного капіталу ПП (60 % статутного капіталу, що дорівнює 18 000 000 грн - ОСОБА_3, 20 % статутного капіталу, що дорівнює 6 000 000 грн - ОСОБА_1 ). Водночас за Договором ОСОБА_3 без згоди та відома ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 частку статутного капіталу ПП у розмірі 40 %, що дорівнює 12 000 000,00 грн. Таким чином, оскільки Відповідачка-1 розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без згоди Позивача, тобто за відсутності необхідних повноважень, Договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України) в редакції, чинній на час укладення Договору.
Позивач також стверджує, що дізнався про Договір лише після подання ним до Господарського суду Одеської області позовної заяви про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників ПП про перерозподіл часток в статутному капіталі ПП, оформленого протоколом від 13.07.2015 № 1, та про виключення Позивача зі складу учасників ПП, виплату йому частини майна підприємства, пропорційної його частці в розмірі 6 000 000 грн, і про зменшення статутного капіталу підприємства на цю суму, оформленого протоколом від 23.11.2015 № 3.
1.3. У відзивах на позовну заяву Відповідачки зазначили, що спір стосовно правомірності укладення ОСОБА_3 . Договору вже вирішено в судовому порядку. Так, Одеський апеляційний господарський суд в постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17 дослідив правовий статус спільного сумісного майна подружжя Сажиних у співвідношенні з корпоративними правовідносинами, які виникають під час створення підприємства та його діяльності, і зробив висновок, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя. Відповідні обставини з огляду на положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не підлягають повторному доказуванню.
Відповідачки зауважили, що у 2015 році ОСОБА_3 та ОСОБА_1 досягнули домовленості щодо відчуження їхніх часток у статутному капіталі ПП на користь власних дітей, яка була оформлена протоколом загальних зборів учасників ПП від 13.05.2015.
Відповідачка-1 також заявила про сплив позовної давності, оскільки з часу підписання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 протоколу зборів учасників ПП від 13.05.2015 до моменту його звернення до суду із цим позовом минуло більше трьох років. При цьому Договір за змістом повністю збігається з вказаним протоколом загальних зборів та міститься в матеріалах реєстраційної справи ПП, з якими Позивач міг ознайомитися у будь-який час.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.04.2019 провадження у справі закрито. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спір між чоловіком і дружиною щодо недійсності укладеної дружиною без згоди чоловіка угоди, за якою відчужена спільна сумісна власність подружжя, не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки оспорюється правочин у сімейних правовідносинах.
2.2. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2019 ухвалу Господарського суду Одеської області про закриття провадження у справі скасовано; справу № 916/2813/18 передано до Господарського суду Одеської області для продовження розгляду. Мотивуючи цю постанову, апеляційний суд зазначив, що на час укладення Договору сторони у справі були учасниками ПП, а цей правочин укладений не між подружжям, а між Відповідачками, які є учасниками ПП. Ураховуючи суб`єктний склад учасників справи та предмет спору, його належить розглядати за правилами господарського судочинства.
2.3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.12.2019, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, у позові відмовлено.
2.4. Рішення судів мотивовані тим, що укладення ОСОБА_3 . Договору не потребувало згоди її чоловіка ОСОБА_1, тому вчинення цього правочину не суперечить приписам статей 61 та 65 Сімейного кодексу України (тут і далі - СК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а підстави для його визнання недійсним відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини четвертої статті 369 ЦК України відсутні.
З посиланням на правові висновки, наведені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, суди зазначили, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 СК України були використані одним з подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі, зважаючи на положення статей 116, 147 ЦК України, є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім`ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства, це майно належить зазначеному товариству на праві власності, а подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із них (засновником), шляхом участі в управлінні товариством, натомість інший - набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям. Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди іншого з подружжя.
При цьому суди вказали на необґрунтованість посилання Позивача на висновок Конституційного Суду України, зроблений у Рішенні від 19.09.2012 № 17-рп/2012 у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України (далі - Рішення Конституційного Суду України), що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суди зазначили, що цей висновок зроблений щодо приватного підприємства, заснованого одним із подружжя, як унітарного підприємства відповідно до частини четвертої статті 63 Господарського кодексу України (тут і далі - ГК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а тому не може бути застосований до спірних правовідносин, у яких ПП на час вчинення оспорюваного правочину існувало як корпоративне підприємство з трьома засновниками (учасниками) відповідно до частини п`ятої статті 63 ГК України.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
3.1. 30.06.2020 Позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Суд) з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
4. Доводи Скаржника, викладені у касаційній скарзі
4.1. Суди неправильно застосували норми ЦК України, СК України та Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України, які регулюють відносини, що склалися на момент створення ПП власником, який перебував у шлюбних відносинах. На думку Позивача, оскільки статутний капітал ПП є сформованим, а ця юридична особа зареєстрована Відповідачкою-1 під час шлюбу з Позивачем, майно цього підприємства є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 . Після перерозподілу часток новими засновниками ПП стали чоловік Відповідачки-1 (Позивач) та її донька (Відповідачка-2), тобто всі засновники перебували в сімейних відносинах і частки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не перестали бути об`єктом спільної сумісної власності, а змінилось лише їх відсоткове співвідношення. З моменту створення ПП до моменту вчинення Договору були змінені частки в його статутному капіталі (частка ОСОБА_3 стала 60 %), однак це не призвело до зміни правового режиму зазначеного майна, а лише змінило порядок управління підприємством. Водночас частка Позивача і Відповідачки-1 у статутному капіталі ПП у загальному розмірі 80 % залишилися об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
4.2. При цьому суди помилково врахували висновки щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, оскільки вони стосуються товариств з обмеженою відповідальністю. Натомість висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах, який стосувався б приватних підприємств, відсутній. На переконання Позивача, правове регулювання процедур створення та діяльності приватних підприємств і товариств з обмеженою відповідальністю не є тотожним, а також наявні підстави для визнання Договору недійсним, оскільки для його вчинення була необхідна згода Позивача на дарування частки в статутному капіталі ПП, яка знаходилась у їх спільній сумісній власності з Відповідачкою-1.
5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
5.1. 13.08.2020 Відповідачка-1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права, належним чином дослідили та врахували висновки Конституційного Суду України, Верховного Суду та Верховного Суду України.
5.2. Відповідачка-1 вказує на необхідність урахування в порядку, визначеному частиною четвертою статті 75 ГПК України, висновків Одеського апеляційного господарського суду, викладених у постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя.
5.3. Також ОСОБА_3 звертає увагу на те, що первісною підставою позову ОСОБА_1 зазначив відсутність своєї згоди на укладення Договору дарування частки в статутному капіталі ПП, яку Позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя. Водночас таке обґрунтування спростовується матеріалами справи, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції Відповідачка-1 надавала суду рішення загальних зборів засновників ПП від 13.05.2015, за яким два учасника - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надали взаємну згоду на відчуження кожним з них часток в статутному капіталі підприємства.
6. Розгляд справи Верховним Судом
6.1. Ухвалою від 23.07.2020 Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 та призначив розгляд справи в судовому засіданні на 02.09.2020; встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 14.08.2020.
6.2. Ухвалою Суду від 02.09.2020 оголошувалась перерва в судовому засіданні до 09.09.2020.
6.3. Ухвалою від 09.09.2020 Суд передав цю справу разом з вищевказаною касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки справа № 916/2813/18 містить виключні правові проблеми: щодо юрисдикції в спорах, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження частки приватного підприємства, яке створено за рахунок спільного майна; визначення правового режиму майна приватного підприємства; правової природи приватного підприємства та його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю.
6.4. Ухвалою від 30.09.2020 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 916/2813/18 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та призначила її до розгляду в судовому засіданні на 17.11.2020, а в подальшому відповідними ухвалами повідомляла учасників справи про дату та час проведення чергових судових засідань з розгляду вищевказаної касаційної скарги.
7. Встановлені судами обставини
7.1. ПП створено громадянкою Молдови ОСОБА_3 з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку на основі задоволення потреб громадян, колективних, державних та інших підприємств і організацій у виконанні робіт і наданні послуг у сферах, визначених предметом діяльності (пункт 1.1 статуту підприємства, затвердженого рішенням загальних зборів учасників засновників, та зареєстрованого Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією (далі - Адміністрація) 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276).
7.2. Відповідно до пункту 3.5 статуту ПП у зазначеній редакції статутний фонд становить 500 грн; вкладом засновника в статутний фонд підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, іншими природними ресурсами, а також інші майнові права, кошти, в тому числі і в іноземній валюті та інші види вкладів, не заборонені діючим законодавством.
7.3. На підставі рішення засновника ПП від 19.09.2005 № 2 до складу засновників підприємства введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 .
7.4. Відповідно до пункту 1.2 статуту ПП, зареєстрованого Адміністрацією 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276 з подальшими змінами та доповненнями, проведеними державними реєстраторами 21.04.2008 за № 15301050007000138 та 20.07.2011 за № 153021050011000138, засновниками підприємства є ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
7.5. На підставі рішення загальних зборів засновників, оформленого протоколом від 09.01.2013 № 1, до статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138. Згідно з пунктом 3.2 статуту в цій редакції для забезпечення діяльності підприємства створюється статутний капітал у розмірі 30 000 000 грн, який складається з вартості вкладів його засновників; вклади засновників у статутному капіталі становлять: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %.
7.6. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдаровуваній належну дарувальнику частку у статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн.
7.7. Згідно з пунктом 2.1 Договору дарувальник передає предмет дарування з моменту підписання цього договору з подальшою реєстрацією змін та доповнень до статутних документів ПП у частині обдарованої частки.
7.8. Пунктом 5.1. Договору визначено, що він набуває чинності з моменту його підписання Сторонами і діє до моменту повного виконання Сторонами своїх зобов`язань за ним.
7.9. Рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 % та ОСОБА_4 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %; внести зміни та доповнення до статуту ПП та доручити засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію.
7.10. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08.10.2015 у справі № 495/6567/15-ц розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_6 ), зареєстрований 23.12.1995 у ВЦС сектору Ришкань, м. Кишинів, актовий запис № 875.
7.11. На момент створення ПП (державна реєстрація 12.09.2001) і укладення Договору від 13.07.2015 Позивач та Відповідачка-1 перебували в шлюбі.
7.12. У провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа № 916/1553/17 за позовом ОСОБА_1 до ПП за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Адміністрації в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників та статутів товариства.
7.13. Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.03.2018 у справі № 916/1553/17, залишеним без змін постановами Одеського апеляційного господарського суду від 11.06.2018 та Верховного Суду від 10.10.2018, позовні вимоги задоволено частково: визнано недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформлене протоколом № 3 від 23.11.2015; визнано недійсним статут ПП у новій редакції, затверджений рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 3 від 23.11.2015; у частині позовних вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформленого протоколом № 1 від 13.07.2015, та визнання недійсними змін та доповнень до статуту ПП у редакції, затвердженій рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 1 від 13.07.2015, відмовлено.
8. Позиція Великої Палати Верховного Суду
Щодо юрисдикції
8.1. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
8.2. Справи, що належать до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
8.3. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
8.4. Аналізуючи положення пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20) дійшла висновку, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
8.5. Відповідно до частини першої статті 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.
8.6. Згідно із частиною першою статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
8.7. Відповідно до частин перших статті 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
8.8. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов`язків є їх тісний зв`язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов`язків можуть врегулювати свої відносини, пов`язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов`язки на іншу особу їх носії не можуть.
8.9. Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов`язків, які тісно пов`язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб.
8.10. Спірним Договором не регулюються сімейні права та обов`язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах.
8.11. Посилання позивача на невідповідність Договору нормам статей 60, 61, 63 СК України не свідчить про його укладення в сімейних правовідносинах. Норми зазначених статей регулюють відносини реалізації подружжям права спільної сумісної власності, яке передбачене статтями 368-372 ЦК України. Право власності не належить до сімейних прав, а суб`єктами права власності можуть бути фізичні особи, у тому числі ті, які не перебувають у сімейних правовідносинах, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо.
8.12. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України.
Щодо правової природи приватного підприємства
8.13. Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
8.14. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу).
8.15. Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено.
8.16. Отже, приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності.
8.17. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.
8.18. Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством.
8.19. Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України "Про господарські товариства", "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", "Про кооперацію", "Про сільськогосподарську кооперацію".
8.20. Для визначення виду підприємницького товариства, до якого належить ПП у цій справі, слід виходити з такого.
8.21. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПП створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства.
8.22. ПП не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством. Згідно із частиною третьою статті 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
8.23. Отже, за загальним правилом учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов`язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом). У такому випадку ПП не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю, а відповідно до статті 84 ЦК України в чинній редакції, яка встановлює вичерпний перелік підприємницьких товариств, таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю або виробничим кооперативом (сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням).
8.24. Визначальною ознакою кооперативу є те, що один член кооперативу має лише один голос у вищому органі (абзац четвертий статті 4 Закону України "Про кооперацію", абзац перший частини третьої статті 4 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію"), з можливістю мати у певних випадках додаткову кількість голосів (абзац другий частини третьої статті 4 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію"). Отже, оскільки статутом ПП не встановлено, що один член (засновник, учасник) має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, то ПП не є кооперативом.
8.25. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП "Ніка-2" у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю.
8.26. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в Державному класифікаторі України ДК 002:2004 "Класифікація організаційно-правових форм господарювання", затвердженому наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97 (далі - Класифікатор), приватне підприємство поіменовано окремою організаційно-правовою формою господарювання, однак вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до абзацу другого розділу 1 (Вступ) Класифікатора об`єктом класифікації є, зокрема, визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто Класифікатор самостійно не визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, а лише містить їх систематизований виклад, який має бути заснований на формах, визначених законодавством.
8.27. Стосовно виключної правової проблеми, для вирішення якої цю справу було передано на розгляд Великої Палати, слід також звернути увагу на таке.
8.28. Обґрунтовуючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 09.09.2020 зазначила, що, зважаючи на відсутність належного законодавчого регулювання діяльності приватних підприємств, виникає потреба в усуненні існуючої невизначеності, у тому числі шляхом можливого застосування інституту аналогії.
8.29. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
8.30. Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону. Такі висновки наведені в пунктах 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19.
8.31. Водночас у пунктах 56-58 постанови від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду частково погодилась з висновком суду апеляційної інстанції стосовно можливості врегулювання положеннями статутів як нормативними актами порядку прийняття рішень за відсутності відповідного законодавчого регулювання, а також зауважила, що статут є актом, у якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою. При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на приписи частини першої статті 8 ЦК України.
8.32. У контексті наведеного в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання та виходячи з розуміння Великою Палатою Верховного Суду можливості застосування інституту аналогії закону для регулювання спірних відносин лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема, актами законодавства або договором чи статутом, зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності ПП як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України "Про господарські товариства" в редакції, чинній на момент укладення Договору (далі - Закон).